Донедавна був впевнений, що в Охтирці вже ніколи не можна буде зустріти жінку будь-якого віку, котра б йшла, бігла, стояла чи перепливала Ворсклу, сапала город чи доїла корову і при цьому не балакала б з кимось по телефону. А тут прогулююсь по Дачному і раптом бачу трьох бабусь біля під’їзду п’ятиповерхівки – сидять собі кожна в своїй позі, звично звіряють спостереження і висновки щодо відсутньої четвертої, і у жодної ні в правій руці, ні в лівій нема телефона!
Не вірив своїм очам. Вухам вірив, очам – ні.
І, звичайно, ніякої уваги на сирену повітряної тривоги.
Недалеко від них худорлява молодиця з дивною для її статури силою лупцювала килим. Рукою – його, а голосом – когось по телефону.
– За що ви його так?
– Настав його час.
Вона це сказала про килим, а я мав на увазі чоловіка, до відома якого вона доводила, як йому буде добре, коли він нарешті почне робити все, що вона йому скаже, а чого не скаже, того не робити. Спочатку я почув від неї дещо про нього, потім – чому вона лупцює його разом з килимом, хоча це й не дуже зручно. Зате деяка економія часу і вихід для нервів, пояснила вона.
Я зі свого боку перш за все звертаю увагу на такий прилад, як мобільний телефон, на його наявність. Не було б його, ходили б собі жіночки мовчки, також стояли, бігали, плавали, сапали городи і вибивали б ті ж таки килими. Ну, ще можна згадати і природу двоногої істоти: так вона створена, що їй кортить балакати і балакати. Хіба ж не для цього в її розпорядженні відповідні органи, як от язик, легені і що там ще?
Мій друг, не дуже задоволений людством лікар, вважає, правда, що оцю прив’язаність охтирчанок до телефонів вже пора віднести до класичної залежності, як її тлумачать підручники. Медична спільнота Охтирки схильна з ним погодитись. Дехто навіть натякає на помітну гуртову схибленість.
Не відкидають і таку обставину, як підвищена загальна тривожність. Коли сто разів на добу нагадують про себе сирени, то як би людина до цього не звикла, їй все ж таки хочеться, щоб хтось був поруч, або хоча б його голос. Тоді буде зрозуміло, чому жінки балакучіші за чоловіків. Не забути нарешті і про те, що якраз психічний розлад вже найбільш розповсюджений тип захворювань у всьому світі, і тривожність – на першому місці.
Моя сусідка, яка поховала двох синів за три роки, виходить у двір не завжди з телефоном, зате з цигарками. Сидить напроти під’їзду і все затягується. Побачивши її, щоразу питаю, яка це сьогодні цигарка «по щьоту». «Сьогодні вже така-то», – відповідає так, ніби вона і цигарки живуть кожна своїм життям.
Вчора запитав її, як вона поясняє, що люди в Охтирці не кидаються один на одного через різницю в політичних поглядах. Так-так: не сваряться, не розбігаються із протилежного ставлення навіть до соціалізму і комунізму. Чому тутешню людину взагалі не бентежить, не кажучи вже про те, щоб тривожити, наявність поруч з нею когось, хто думає, а то й мислить не так, як вона, тобто як треба?
– Ми що, – чую, – дурні, щоб через це боятись одне одного?
Згоден, ви розумні, але ж ще порівняно недавно радянські мільйони з підказки того ж Сталіна тремтіли при думці про ворогів соціалізму, зовнішніх і особливо внутрішніх. Він тремтів і тому всюди їх бачив та, за можливості, знищував. Люд теж тремтів і допомагав йому – оплесками, доносами, а також тим, що й сам звично лягав під сокиру. Як сталося, що ви вже не такі, чи, обережно кажучи, не зовсім такі? Загальна стривоженість наявна, але чогось ідеологічного і політичного в ній не відчувається.
Значить, час не стоїть на місці, він кудись плине і плине, нікому непідвладний?
Торік довелось бути у сусідньому дворі на роковинах смерті колишнього директора заводу, назву якого сьогодні згадає не кожен його ветеран. І не тому не згадає, що старий, а тому, що той завод, як і більшість радянських, не виробляв нічого такого, що було потрібно людям для їхнього життя. Це не могло ніяк не впливати навіть на «ударника комуністичної праці». Було таке звання для громадян фізичної праці.
У застільній розмові про це син директора звернув на себе увагу гостей своєю пропагандою. Він гучно розказував, який великий був Сталін, як класно до останнього подиху хазяйнував перший секретар компартії України Щербицький, як гарно всім жилось в ті часи і як погано після того. З ним ніхто не погодився, кожен щось намагався йому довести – всіх він, як йому здавалось, перемагав і голосом, і змістом своїх доказів, і тільки під кінець, після мовчання, його охопило щось схоже на тривогу. Він стиха визнав гірку для себе істину, що не він був проти всіх, а всі проти нього.
Мені, між іншим, запало, що в своїй розповіді про щасливе минуло він не згадував Росію. Може, вона у нього виступала під псевдо «СРСР»? Ні, там відчувалось щось інше, складніше.
Через рік я побачив його у тому ж приблизно оточенні. Відзначались входини після ремонту зруйнованої «шахедом» садиби хазяїна. Сталініст сидів мовчки, ні на кого не дивився. Розмови були жваві, гості були ті ж самі: інженер, лікар, тракторист, підприємець. Я не почув жодного слова, на яке міг різко відгукнутись цей чоловік. Його оточував повний спокій і доброзичливість. Теми виникали ніби самі собою, але в той же час розсудливо нейтральні. Після вечірки я запитав хазяїна, навіщо він запросив цього товаріща.
– Та він нормальний мужик, нікого не підведе, у нас спільне діло.
– Славити Сталіна і Щербицького – це, по-вашому, нормально?
– Ну, ось такий він. Всі люди різні.
– Різні-то вони скрізь. Тільки буває й так, що через подібних розбіжностей по-справжньому ворогують.
– Та з чого ж тут ворогувати?
– Тобто ніякої у вас тривоги за демократію? Адже при наявності таких людей в особовому складі…
– Та яка там наявність!
У мережі, в певних політизованих колах великих міст нема, або дуже мало людей, які підтримують щирі дружні стосунки, не дивлячись на те, що один, наприклад, твердо за Шостого, а другий ще твердіше за П’ятого. А тут такі протилежності співіснують – і цілком невимушено. Сказати, що «політика» чітко поділяє Охтирку на «червоних» і «білих», або «лівих» і «правих», неможливо. Поділяє-то поділяє, вона скрізь це робить, але я кажу про усвідомлення цього поділу. На повсякденну боротьбу ідеологій, партій, течій люди дивляться, як на виставу. Одні актори подобаються матері, інші – дочці, для сина погані всі, а сім’я залишається сім’єю.
Глядачі вистави не вважають, що все, що на «сцені», має пряме відношення до їхнього сьогоднішнього життя. Коли, буває, спробуєш комусь сказати-показати, що зв’язок таки існує, і зв’язок часом трагічний, у відповідь почуєш таке знайоме і щоразу ніби несподіване: «Та всі вони однакові. Кожен несе ложку до свого рота. Будували собі палаци? А хто не будував би? Може, ти?». І спокійне узагальнення: «Влади прагне той, хто розраховує з цього щось мати. А інакше навіщо б йому здалась така морока?».
Звичайно: чого нема на екрані (як тут про нього не згадати!), того не існує і для добродія на дивані. Але у нього нема і досить помітного прагнення, щоб на екрані була не так відверто обрізана політична дійсність. Громадянська байдужість? Може, вона-то й об’єднує такі підсвідомі протилежності, як «білі» і «червоні»? Чи точніше буде говорити не про громадянську, а про політичну байдужість?
В Охтирці ще багатьом доведеться дійти до ясного розуміння, що все політичне – це більше про боротьбу за владу, а громадянське, національно-громадянське – за країну. Напрошується таке слово, як «цивільне» – на більш чітку противагу різним вченням і віруванням. Тож треба визнати, що якраз з національно-цивільним налаштуванням і громади, і окремих громадян все краще, ніж з суто політичним.
Те, що сталініст уникає слова «Росія» в своїх розповідях про Радянський Союз, для мене показово. Чоловіка не лякає, що інакше його виженуть з-за столу. Він відчуває недоречність Росії в його СРСР-і! В уяві цього українця СРСР був і хай знову буде, а Росії в ньому не було і не повинно бути. Уява, що й казати, плутана, але…
«Це ж я закликав, – подає йому з того світу голос “червоний” Хвильовий. – Геть від Москви!».
