Андрій Добровольський «Кум» — ветеран російсько-української війни з 2014 року. Служив у батальйоні (полку) «Дніпро–1», під час виходу з Іловайська отримав перше поранення хребта, яке тимчасово забрало у нього можливість ходити. Після тривалого курсу лікування в Україні та Литві та багатьох операцій знову став на ноги та продовжив службу у відділі кадрового забезпечення рідного підрозділу. Нині, попри інвалідність, недостатню функціональність правої ноги й сильні болі у хребті, Андрій водить автомобіль, має потужну мотивацію жити далі та мрію — побачити, як держава-агресор згорить на попіл.
У лютому 2022 році він отримав ще один шанс повернутися до бойових завдань. На жаль, водномить плани на життя змінилися. Андрій підірвався на розтяжці й залишився без лівої стопи, а невдовзі йому поставили протез.
Про бойовий шлях, мотивацію, наміри щодо майбутнього та гідне ставлення до ветеранів ми говорили з Андрієм упродовж двох годин. Могли б і довше, але біль у спині не дозволяє Андрієві довго сидіти.
— Розкажи, будь ласка, про свій бойовий шлях з 2014 року. Коли він почався для тебе як добровольця та коли ти відчув точку неповернення до минулого цивільного життя?
— Усе почалося 13 червня 2014 року. 12 травня я був зарахований тоді ще міліціонером у батальйон «Дніпро–1». Потім недовге навчання, чергування на позачергових виборах президента України. І далі — аеропорт Маріуполя, де ми готувалися до знешкодження сепаратистів і їхніх осередків. Уперше я відчув, що таке справжні постріли, та почув кулемет «Утьос» у районі Грецької вулиці. Так і почався мій бойовий шлях.
А от справжній бойовий досвід я отримав в Іловайську, куди нас відправили в серпні 2014-го. Перша точка неповернення — 18 серпня, коли ми втратили побратимів, Романа Харченка й Сергія Тафійчука.
Підходили до Іловайська на чолі з нашим командиром В’ячеславом Печененком, розділившись по два боки — ліворуч та праворуч, за танком. Танк працював по бетонних блоках, але пробити не зміг, і ми вирішили піти в обхід. Підійшли до околиці міста, до залізничного депо, й почався мінометний обстріл. Старший групи Сергій Олещенко дав команду заходити у приміщення, але дуже щільний вогонь не дав це зробити. Романа витягли, а Сергія Тафійчука не змогли відразу. Було понад десять поранених, навколо кров, бруд, пил.
Було страшно, і тоді ми ще не знали, що це лише початок. Деякі з нас брали участь в бойових діях у секторі М, але такого пекла, як в Іловайську, ще не бачили.
Наступного ранку комбат Юрій Береза спитав, хто йде далі, а хто залишається. Поранених на Дніпро відправили. Потім ми почали заходити з боку села Виноградове з батальйонами «Шахтарськ» та «Азов». Батальйон «Донбас» заходив із західної частини міста. Ми не знали, де закріпитися, бо зранку знову почали крити мінометами. І вже 20 серпня ми та ще кілька десятків людей з різних батальйонів закріпилися в дитячому садочку. Охороняли периметр і ходили в наряди.
24 серпня ми зрозуміли, що ворог навколо все перекопав: підходи, виходи. Тоді закралась підозра, що якось ми надто швидко й легко зайшли у місто. Нам повідомили, що росіяни заходять на українську територію. Поранених більшало, нам треба було відступати до школи. Одні кричали, що треба триматися, інші — відходити. Школу вже почали обстрілювати. А 26 серпня загинули Антон Хорольський та Вася Савченко, і знову було багато поранених… В цей же день отримав поранення Андрій Савчук, який помер 31 серпня в лікарні.
Усі були дуже заморені, запаси їжі та води скінчилися, реальність здавалася викривленою. Ми не знали, де ночувати й що їсти, БК закінчувалися. Залишатися в місті вже не було сенсу: або виходити, або всім загинути…
— Як ви виходили та що сталося з тобою під час Іловайського коридору?
— 28 серпня ввечері командири ухвалили рішення — і росіяни пообіцяли безперешкодний вихід. У нас майже нічого не залишалося: ані техніки, ані БК, усі автобуси були побиті. Воду шукали в колодязях. А потім висунулися на пожежну частину, в бік Старобешевого. Чомусь згадую козлика, який прибіг до нас і хотів гратися, ліз мордочкою в руки. А о 5 ранку ми вже вишикувалися і рушили на Многопілля, де формувалася вся колона. Проклали маршрути, а згодом дізналися про домовленості й узгодження коридорів для виходу. Ніби стало легше. Знайшли закинутий кіоск, у якому була мінеральна вода та лимонад. Нарешті попили. І вирушили полями. Але зовсім скоро почався обстріл.
Наша машина їхала в середині колони. По раціях почали передавати про поранених. Коли по нашому бусику зацокотіли кулі, стало очевидно — треба відбиватися тим, що є. Трошки патронів, трошки ВОГів, шість пострілів з РПГ. Нас накривали гарматами, мінометами та кулеметами.
Бусик уже був з пробитими колесами та їхав на самих дисках полями соняшників і кукурудзи. Ми кинули машину й узяли найцінніше. Пішли пішки понад посадкою вперед, побачили дві МТЛБ, заскочили. Я сидів спиною до напрямку руху. В якийсь момент почув, як дзвенить броня. А потім вимкнулося світло… я згас. Це сталося десь о 9:30 ранку, а прийшов до тями я о першій годині дня.
Валявся в полі, а коли в очах розвиднілося, почав оглядатися врізнобіч. Побачив хлопця. Йому був 21 рік. Ми спілкувалися з ним довго. Я лежав, і він лежав. Тільки я був поранений, відчував, що десь в районі хребта, бачив трошки крові, а він просто залишився тут у полі — напевне, випав з транспорту. Каже мені: «Я вже тут третю годину лежу… треба щось робити, бо все тіло затекло». Лежав він, бо з окопів по нас періодично пострілювали. Він усе мене питав, як правильно зробити: тікати чи залишатися, чи здаватися… Це абсолютно нормальні питання були. Я порадив йому дочекатися темряви, щоб менше було помітно. Він не послухав, піднявся та й пішов назустріч окопам з піднятими руками. Виїхав танк у 500 метрах від нього, гепнув один раз — і на місці, де я ще бачив хлопця, залишилася купа пилу… Під*ри завжди були без принципів…
Набравшись сил, я вирішив повзти полем. Допомагав собі руками, бо ноги так і не відчував. Доповз до приватного сектору і почав просуватися городами. Шок минув, і біль почав пронизувати тіло. Важко було. Від болю почав кричати, відключився. Але вночі до мене приходили наші хлопці, які ховалися по будинках. Періодично питали, як почуваюся. Просили, щоб чекав, обіцяли витягти.
Дочекався я ранку, виповз на дорогу і почав кричати — напевне, і з відчаю, і від болю. Вийшов якийсь дід і затяг мене назад, закидав коробками й сказав: «Тут їздить ваш командир, почекай, скоро заберуть». Це була команда Всеволода з несправжнього «Червоного хреста». Вони мене забрали й привезли у місце перебування поранених. Нас накрили брезентом від спеки. А у єдиного медика, що там був, в аптечці не залишилося нічого, крім пляшки коньяку. Він мочив ватку у коньяк і змочував губи нам. А ми всмоктували, ставало ніби легше. Загалом цей Всеволод із «Червоного хреста» зібрав та вивіз 87 поранених.
— Що тебе мотивувало вижити в тих нелюдських обставинах, які думки були в голові?
У мене була злість і невпинна жага помсти. Я хотів вижити та побачити, як згорить Росія…
— Мудрі люди кажуть, що треба думати не на один день, а на століття вперед. А ще я виріс у родині, яка ненавиділа Росію: мої батьки, дідусь, дядько Сергій, навіть викладачка української мови у школі. Мій дід був у німецькому концтаборі, а коли звільнили, його відправили у «Ястребки» при підрозділі «Смерш». І коли він дізнався, що збираються знищити жителів одного з сіл на Тернопільщині (він теж був звідти родом), то зміг попередити про це, й люди втекли. А сам пізніше втік на Кубань, а звідти на Донбас, де біля Слов’янська народилася моя мама. Дідусь змінив ім’я і прізвище й почав жити нове життя.
— Як і коли почалося твоє лікування та відновлення після першого поранення, з якими викликами ти стикався?
— Тоді для мене все було ніби в тумані. Пам’ятаю гелікоптери й те, як, приземлившись у Дніпрі, я нарешті видихнув. Наш борт під час евакуації тричі сідав через загрозу ворожого обстрілу. Було дуже холодно, і дорогою мене хтось зігрівав своїм тілом. Коли побачив у вікно аеропорт, зрозумів: найгірше позаду.
Я написав мамі й дружині, що живий і перебуваю в лікарні Мечникова. Усі ці дні вони не знали, що зі мною.
Потім почалися операції — перша, друга. Нам усім дуже пощастило, що дружня Литва почала приймати поранених українців на лікування. Це був дуже зворушливий і водночас потужний жест підтримки. Нас везли швидкими, а потім у військовому літаку підвісили в спеціальних гамаках. Я летів із великою надією та вірою, що станеться диво, і я знову зможу ходити.
Під час першої операції мені витягли уламок із хребтового каналу. Під час другої — очистили пошкоджені тканини. Ще три операції зробили вже в Литві. Визначальною стала четверта, яку проводив хірург і професор Владислав Кєда: тоді виявили некроз. Лікарі сказали, що навіть без пластин за умови помірних, але регулярних навантажень я зможу відновлюватися і ходити.
Згодом в Україні мені встановили мікростимулятор. Лікарі вірили, що стимуляція допоможе відновити нервові зв’язки. Доти в мене не працювала ліва ступня: під час ходьби я просто за інерцією підкидав її вперед і шльопав нею об землю, адже від коліна вниз м’язи майже не функціонували.
Вперше я відчув себе відносно вільним, коли повертався до Дніпра. Я вже міг самостійно пересуватися на милицях. Але з’явився інший страх — сходи. Я боявся впасти. Згодом почав звертати увагу й на українські пандуси. Дивився на них і не розумів, як ними взагалі користуватися людині з інвалідністю. У Литві з цим було значно простіше. У нас же часто пандуси ледь не вертикальні, тобто занадто круті…
Через постійний прийом знеболювальних біль то відступає, то знову повертається. У такі моменти пересуватися стає значно важче. Нерв пошкоджений, тому сигнали до мозку надходять неправильно.
У 2019 році я проходив обстеження в Інституті нейрохірургії імені Ромоданова. Там мені запропонували зробити надсічення нерва, але без жодних гарантій. Я відмовився. Для мене краще ходити на власних ногах із болем, ніж жити без болю, але втратити можливість ходити.
— Як відбувалося твоє повернення до звичного життя в Дніпрі? Яким було ставлення людей до тебе?
— Після повернення я ще певний час проходив реабілітацію в санаторії «Солоний Лиман». Там не дуже розуміли, як працювати з такими пораненнями, як у мене. Навіть на процедури часто не відпускали самого, бо боялися, що стан погіршиться. Мені такий підхід не подобався.
Водночас я розумів: поки суспільство звикатиме до нас, моє головне завдання — максимально відновитися фізично. Бо всі ми, як би нас не називали — «зайчиками», «котиками» чи ще якось, — хочемо після війни залишатися повноцінними людьми.
Разом із побратимом я почав брати участь у спортивних змаганнях для ветеранів: виступав у Лізі АТО, згодом — в Invictus Games. Це теж стало частиною повернення до життя.
Траплялися й неприємні ситуації. Одного разу я йшов додому, а якісь напідпитку чоловіки почали насміхатися з моєї ходи. Але мене це особливо не зачепило.
Найважче для мене й досі — проблеми з транспортом. Коли ламається автомобіль, доводиться пішки підійматися вгору або чекати маршрутку. Для людини з важким пораненням пересування громадським транспортом — це пекло.
Згодом я повернувся до свого підрозділу. Там служили люди, які також пройшли через Іловайськ. Ставлення було дуже людяним: без зайвого жалю чи співчуття, але з повагою та розумінням. Спочатку я працював за фахом, пізніше перейшов до канцелярії. Звісно, хотілося більшого, але найважливішим було інше — залишатися поруч із побратимами, а не просто сидіти вдома й відпочивати.
— Як ти зустрів 24 лютого і які настрої та очікування були у підрозділі?
— Ми були готові, бо командування попередило про можливе вторгнення. Казали діставати зі схронів форму й спорядження. Було зрозуміло: 150 тисяч російських військових біля наших кордонів просто так не стоятимуть. Ми навіть жартували, що доведеться викупити все спорядження з магазинів на кшталт «Мілітариста».
Уже 25 лютого 2022 року наш комбат Юрій Береза передав мій номер телефону Арсенові Авакову, а потім він розійшовся мережею. Відтоді моє особисте життя фактично закінчилося — я жив із телефоном у руках.
Я хотів на передову, але мене не брали. У підрозділі було понад 100 ветеранів зі старої гвардії. Згодом полк перевели з поліції до Національної гвардії України. Загалом зібрали понад 700 людей.
6 травня 2022 року я поїхав у відрядження. Формально мене оформили гранатометником першого взводу. Коли прибув до частини, мене дратувало надто обережне ставлення. На бойові виходи не відпускали, але роботи вистачало.
Я займався документообігом, працював водієм, вів документацію щодо бойових дій, возив саперів. Якось навіть випадково натрапив на ворожий схрон із РПГ та боєприпасами. Усе це завантажив і привіз на базу.
— Де і як отримав друге поранення?
— Нам потрібно було прокласти маршрут до одного із сіл поблизу Слов’янська, щоб можна було витягнути танк і МТ-ЛБ. Ми прибули на місце, висадили саперів, а самі рушили далі вже перевіреною та розмінованою дорогою.
Раптом нас зупинили схвильовані місцеві жителі. Сказали, що в полі лежать наші військові, і їх потрібно забрати. Я вийшов із машини й пішов уперед. Переступив через повалене дерево й у ту ж мить відчув сильний удар у ногу, ніби мене вдарили кувалдою. Відразу впав на спину.
Почав кликати побратима, який залишився біля машини з іншого боку посадки. Він почув вибух, але не одразу зрозумів, що сталося саме зі мною. Коли підповз ближче, стало зрозуміло: лівої стопи фактично не було. Побратим дотягнув мене до машини. І тут виявилася ще одна проблема — він не вмів керувати автомобілем. Тож я сам вів її, а він лише водичку давав мені й сигарети підкурював.
Мені було особливо прикро, бо я тільки-но навчився працювати з ПТУР. Нас навчали хлопці з 15-ї бригади. Ніхто з наших не хотів, а я виявив ініціативу — і в мене вийшло. Я навіть думав піти в роту вогневої підтримки, хотів займатися кориснішою справою, ніж возити саперів.
Потім мене доправили до Дніпра. У мене ще залишалася частина п’ятки, але завідувач травматології поставив питання: або ми пів року рятуємо стопу, або робимо ампутацію й готуємося до впевненого життя з протезом. Я згадав побратима, який досі стрибає на п’яті. І погодився на реампутацію. Після цього швидко почав процес протезування і відновлення.
— Як відчувалося ставлення оточення до твого стану вже після другого поранення? Хто підтримував і допомагав?
— Лікарі вже натренувалися на поранених за два роки повномасштабного вторгнення — зайвих емоцій менше. Усе відбувалося спокійно, професійно й майже автоматично. Через величезну кількість поранених лікарям набагато складніше приділяти кожному стільки уваги чи турботи, як у 2014 році.
Найбільшу людську підтримку я відчував від волонтерів. Їх стало значно більше, і вони справді багато опікуються пораненими. Пам’ятаю, як одного разу перебував у відділенні ментального відновлення в лікарні, і волонтери несподівано пригостили нас варениками.
Що ж до соціального захисту, то тут залишається чимало проблем. Насамперед бракує фахівців із супроводу ветеранів — людей, які могли б допомагати пораненим військовим орієнтуватися в системі та розв’язувати численні бюрократичні питання.
— Як ти відчуваєш зараз інклюзивність у нашому суспільстві? Це насамперед про безбар’єрний простір чи про гідне ставлення до людей із військовим досвідом? Як, на твою думку, держава має підтримувати ветеранів?
— Я розумію інклюзивність як довготривалий спільний процес адаптації ветеранів до цивільного життя, у якому однаково важливу роль відіграють держава, громади, бізнес, громадські організації та суспільство загалом.
Особисто для мене важливо почуватися потрібним. Зараз я розглядаю можливості працювати в громадських організаціях, фондах чи бізнес-структурах, де міг би використовувати свій досвід і допомагати військовим. Надсилаю резюме, вже мав кілька співбесід і сподіваюся найближчим часом розпочати нову роботу. У цьому мені допомагає Superhumans.
Ветерани почуватимуться повноцінними учасниками суспільного життя, коли повага до військових і пам’ять про полеглих стануть природною частиною виховання дітей. Ідеться про здоровий патріотизм: знання історії, розуміння ключових подій нашої боротьби за незалежність і усвідомлення, що свою землю, державу та цінності потрібно захищати. Говорити рідною мовою — це правильно. Адже ця війна точиться не за владу чи політиків, а за право на життя.
Що ж до державної підтримки, то вона має полягати не лише в одноразових виплатах, пенсіях чи урочистих заходах. Держава повинна створювати можливості для самореалізації ветеранів. Наприклад, якщо в Дніпрі існує «Університет третього віку», то чому б не створити умовний «Інститут ветеранів України» — простір для навчання, розвитку, обміну досвідом і громадської активності? Я б із задоволенням долучився до такої ініціативи.
Також потребують доопрацювання закони, які допомагали б ветеранам працевлаштовуватися та розвивати власну справу, зокрема через податкові стимули. Ми віддали й продовжуємо віддавати багато сил, часу та здоров’я. Війна не минає безслідно ні для кого.
Наступний крок у розвитку інклюзивного суспільства — не лише зручні пандуси чи доступні вбиральні. Це розуміння, що ветерани є повноцінними громадянами зі своїми знаннями, досвідом і потенціалом.
— Що допомогло тобі пройти цей важкий шлях після двох поранень і зберегти позитивний погляд на життя?
Моє життєве кредо — гнати від себе погані думки.
— Дуже допомагає гумор. Іще одне моє захоплення — порпатися у своєму садочку, бути поруч із природою, дихати повітрям, дивитися на дерева та небо.
Також займаюся спортом, наскільки можливо. Щодня обов’язково роблю гімнастику. Планую вчитися греблі, вже домовилися про початок занять. Для відновлення спини будь-яка фізична активність дуже корисна.
Мабуть, найголовніше — ніколи не зупинятися, якими б складними не були обставини. Є хороша цитата Карла Юнґа, яку я добре пам’ятаю: «Я — не те, що зі мною сталося, а те, ким я обираю бути». Тому мій вибір — рухатися вперед, бо минулого не можна змінити.
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
