Повоєнні часи нашого письменства в еміграції були водночас і трагічними, і сповненими можливостей для започаткування нових ініціатив. І саме це засвідчила поява Мистецького Українського Руху (МУР), що проіснував (1945/48) у німецьких таборах для переміщених осіб (DP), адже його виразники — письменники й інтелектуали — з ідейних переконань уже не могли залишатися на підконтрольних совєтам територіях. Як і будь-яка літературно-мистецька платформа, МУР організувався не просто заради видання текстів, а перетворився на місце дискусії про завдання національної творчості. Затаврувавши колонізаторську політику в літературі, речники напряму заговорили про спробу відірватися від провінційності письменства та критики.
Засновниками МУРу називають Юрія Шереха (Шевельова), Віктора Петрова, Юрія Косача, Ігоря Костецького й інших авторів, а сам осередок утворився «на засадах елітарності». Тож і мета, котру переслідували фундатори, нагадувала переоцінку цінностей. Отже, цьому рухові властиві також і деякі риси ніцшеанства. Втім, як указувалось у програмному документі МУРу, на відміну від ідеї героїзації й оспівування волюнтаризму, «відкидаючи все мистецько-недолуге та ідейно-вороже українському народові, українські мистці об’єднуються для того, щоб у товариській співпраці змагати до вершин справжнього і поважного мистецтва», реалізуючи «повний творчий вияв особистости», шукаючи «опанування великого в мистецтві». Певна річ, годі твердити, ніби поза ніцшеанством у цьому дискурсі не було нічого, проте воно залишалося помітним і надавалося до інтерпретацій. Адже ніцшеанський інструментарій уживали для переосмислення поразок у національному змаганні та заради створення нової сили самоствердження. Втім, як це відбувалося?
Славіст Юрій Шевельов (Шерех) народився у Харкові (за іншою версією у польській Ломжі) в 1908 році у родині німецького походження (Шнайдер). Учився у харківських школах, а потому в Інституті Народної Освіти (закінчив у 1931 році). Працював у технікумі вчителем української мови. Після захисту кандидатської дисертації публікується та працює доцентом у Харкові (1939/43). Через опозиційні погляди виїжджає до Львова, де знайомиться з Василем Сімовичем, а потім у Німеччину (1944), де стає професором Українського Вільного Університету в Мюнхені (1946). Захищає докторську дисертацію (1949). Викладає у шведському Люнді (1950/52) й американському Кембриджі (1952/54). Після суперечки з Романом Якобсоном, який уважає східнослов’янську мову одним утвором, а не діалектами, що сформували три сучасні мови, Шевельову довелося перейти до Колумбійського університету. Був президентом Української Вільної Академії Наук у США (1959/61, 1981/86), членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, редактором журналу «Сучасність» (1978/81), іноземним членом НАН України (з 1991 року), почесним доктором НаУКМА (1992). Помер у 2002 році в США.
Не маючи у своєму доробку якої-небудь окремої присвяченої Ніцше розвідки, Шевельов удається до частого цитування німецького філософа з метою посилити свою думку чи, навпаки, спростувати ту, з якою сперечається. Так, у статті про свого померлого вчителя Василя Сімовича «Незаступна втрата» (1944) Шевельов подає критичне висловлювання Ніцше про вчених:
Пригадується Ніцше: «Бережіться… учених!… В них холодні засушені очі, перед ними кожний птах лежить обскубаний».
Але, на думку Шевельова, Сімович анітрохи не схожий на позбавленого життєвого поривання дослідника, котрому вдається лише класифікувати й опоряджувати матеріал. У ньому поєднувалася турботливість і вимогливість, а пристрасна вдача («життєвість, життєрадісність, життєздатність, життєповність») дала йому змогу стверджувати, що мова розвивається власними шляхами. Виглядає, що фігура Ніцше правила Шевельову за провідника в лабіринті життя.
В іншім есеї, що з’явився того ж року, «Поет. (Листки з записника)», Шевельов уже розглядав образи Шевченка, котрі віддавна запанували в українському літературному процесі:
Можна було б написати цілу історію, як перекручували чи не розуміли Шевченка. На pocійcько-добролюбовський лад; на старо-галицько-клерикальний; на кулішівсько-цареславний; на епігонсько-соловейково-солодкий; на естетно-молодомузний і хазанський; на ніцшеансько-богоборний; на марксистсько-клясово-передпролетарський; на донцовсько-карамазовсько-антикатеринячий; на клясично-велично-монументальний…
Властиво, Шевельову йшлося про те, що Шевченка годі кооптувати. Ні чужинці, ні наші модерністи чи представники Розстріляного Відродження та «вісниківці» (донцовці), — скільки б усі вони не пхали поета до прокрустового ложа ніцшеанства — Шевченка не позбавиш унікальності.
Винне й те, що надто вразив нас Шевченко. Він став першим коханням молодої України. А хто ж коли аналізував перше кохання, хто міг думкою охопити його в цілості? Хто міг розкласти його запал на складові частини й дати вичерпну характеристику об’єкта своєї пристрасти? Воно могло, це кохання, спонукати до гарячих монологів і палких розповідей, до героїчних учинків, — але не до зрівноваженої аналізи. А тимчасом ще Ніцше казав: «Палаюче серце і холодна голова; де вони сходяться, там повстає буря».
Зрештою, Шевельов зумів показати, що не філософія Ніцше спричинилася до пристрасного захоплення Шевченком, а лише ті, хто з неї виробляє фетиші. Бо вона не зводиться до безжалісної волі до влади. Могутність у тім, аби пам’ятати про поєднання діонісійного («палаюче серце») з аполонійним («холодна голова»). Отже, Шевченко та Ніцше схожі не кровожерливістю. Позаяк обоє сходяться в ідеї нового творіння. А Шевченкове «вічно-дитяче» вельми подібне на третій елемент Ніцшевої тріади (Верблюд–Лев–Дитина), що відкриває благословенне начало:
Тим і погане життя, що воно неповне, пригнічене, окрадене (улюблений Шевченків епітет). І цей зв’язок з життям, глибина сприйняття цього світу — за законом контрасту відтіняє, як і вічно-дитяче, трагізм Шевченкової поезії і робить її голосом серця. «Для того боровся я довго і був борцем, щоб колись мати руки, вільні для благословення» (Ніцше).
Згодом у публіцистичному збірнику «Думки проти течії» (1949), точніше навіть у статті 1947 року, що потім увійшла до нього, «Донцов ховає Донцова», Шерех окреслює здобутки раннього періоду фундатора інтегрального націоналізму, переконуючи, що його повоєнні твори ставали догматичними ніцшеанськими прокламаціями. Вхопивши «злого духа новітнього українства», він удається до «расової маячні» й апелює до «цілковитого примітива», «розгнузданих інстинктів черні» чи «наївного читача, якого можна здурити,… не з “еліти”, а з “гречкосіїв”». Уся ця критика була чи не спільною для МУРу. Тому Донцов оголошує МУРівців адептами більшовизму та москвофільства.
За версією Шереха, ніцшеанськими рисами шляхетності, мудрості та мужності донцовство наділяє «фюрероподібних молодчиків», адже «формі російського шовінізму воно протиставило український шовінізм». Отже, збанкрутіле вісниківство «відірвало волю від розуму й почуття,… створило собі з сліпої волі кумира». Тоді ж як український національний фронт потребує цілісності традиції та толерантності до партнерів у боротьбі.
Цю рефлексію продовжила стаття 1948 року — «Над озером. Баварія». Порівнюючи ХІХ і ХХ століття, Шерех указує на зникомий індивідуалізм, адже раніше бодай і вивіски були персоналізовані (скажімо, писали «Такий-то і син», а нині — «Київторг» і подібне). Врешті-решт, епоха масовізації та тоталітарні рухи поволі нищили цю тенденцію:
Практиці вивісок і реклям відповідала в ідеології філософія надлюдини Ніцше і теорія боротьби ґатунків (і істот) за існування Дарвіна.
Попри те, що «Донцов розворушив був застояне болото нашої провінції», збуривши «шукання в самих себе здорових, міцних національних традицій», увесь «культ активности розчинився в домінанті муштрованої волі й фанатичної сліпої віри», а «це означало… — деіндивідуалізацію людини, змасовлення її». Фактично, Донцова бито його ж ніцшеанськими козирями:
Тому ми живих письменників навіть з тисячею помилок, навіть з несимпатичною комусь біографією, навіть з невдалими подеколи експериментами, навіть хаотичних, цінимо більше, ніж тих, хто п’ятнадцять років тому завчив кілька тощих істин і, повторяючи їх до речі й не до речі, думає, що він усе розуміє, йому все ясно і він може показувати іншим шляхи, а ті інші можуть багато чого робити, але одного не сміють: самостійно мислити. Це про таких людей говорив Ніцше: «Є і такі, що сидять у своєму багні і так говорять з очерету: Чеснота — це тихенько сидіти в багні».
Хай там як, а Шерех уважає, що шанс України криється в її географічному розташуванні, бо вона перебуває на межі цивілізацій — Європи й Азії — тому й увібрала характеристики цих обох частин світу. Втім Україна не прагне загарбання чужого: та ми маємо не лише гинути за свою державу, а й уміти жити за неї.
Та чи направду в Україні зник індивідуалізм? Індивідуалістом у візії Шереха постає Тодось Осьмачка. Пишучи про цього неприкаяного поета він окреслює його байронічні, сюрреалістичні й екзистенціальні та, певна річ, і ніцшеанські мотиви, де змішано тугу, відчай і самотність, а ще — вічність. Усе це вичитується з есею Шереха «Незустрічанний друг» (1954), який уміщено в збірці «Не для дітей» (1964). Для Шереха, Ніцше — це символічний, але незустрінутий друг Осьмачки. Спільне в них, якщо не брати до уваги схожої тематики, — це божевілля, що їх спіткало:
Друг, що його шукає Осьмачка, — не тільки незустрінутий. Він — незустрічанний. Поет не може зустріти його, бо він абсолютний, безумовний. Другий безумовний, Ніцше, усвідомлював, що «ніколи ще істина не повисала на плечі безумовного».
Істина, на думку Ніцше, розкривається лиш у перспективному погляді на життя, тобто не може бути безумовною. Звідси незатишність і трагедійність у житті, про що писали ці поет і філософ. У цьому вони, справді, схожі, хоч і «незустрічанні», бодай у часі. Шерех уважає, що навіть апеляції в Осьмачки до Бога більше схожі на ситуацію, що позначена Ніщо, чи, додаймо від себе, смертю Бога.
У передмові цієї збірки Шевельов окреслює також і символічну «смерть» Шереха, наголошуючи на тому, що його участь у МУРі перервали «змова пересічности й невіри, цинізму, продажности, байдужости». Наводячи слова Ніцше, він оприявнив атмосферу напруги та постійного протистояння в осередку цієї організації:
Ніцше: «О, коли ж прийду знову в мій рідний край, де не треба буде мені згинатися — вже не треба згинатися перед малими».
Ця цитація свідчила, що Шевельов убачає спільність із аристократичною поставою Ніцше та змушений усамітнитися, щоби продовжувати дослідницьку діяльність уже самостійно, подібно до німецького колеги. Ба більше, Ніцше стає для нього супутником інтелектуально-смислового зсуву чи когнітивного вибуху. Так, у рецензії «Земля — не має краю» (1953), що присвячена поезії Вадима Лесича й увійшла пізніше до збірки «Друга черга» (1978), Шевельов удається до ніцшеанського тлумачення природи пізнання:
Ніцше належали слова про те, що завдання науки — розчиняти відоме в невідомому. Завдання поезії, кінець-кінцем, може — відкривати незнане в знаному (думка не нова).
Виходило, що евристична здатність поезії полягає в постійному відкритті незнаного, вмінні зачудовувати тим, що завжди лежало на поверхні. В цьому криється Ніцшева здатність збурювати все застигле та загальноприйняте. Тому поезія потрібна не лише для естетичного задоволення. У ній міститься несподівана сила відкриття.
Почасти ця сила додавала сміливості та відвертості висловлювання. Продовжуючи свої мовознавчі розвідки, в статті «Українська мова в себе вдома сьогодні й завтра» (1986) Шевельов указує на наслідки політики русифікації, котра систематично знижувала статус української мови. Наводячи слова Ніцше про вимогу для кожного народу мати власні ціннісні критерії, славіст уважає, що втрата такої вартісної шкали несе зазвичай екзистенційні виклики для нації:
Як писав Ніцше: «Не міг би жити ні один народ, що не цінував би; а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати, як цінує його сусід».
Наступна згадка про ніцшеанство з’являється в статті «У затінку совиних крил» (1990). Порушуючи питання про повернення забутих імен, автор обережно зазначає, що існує небезпека впадання в елітарність і знову натякає на добу некритичного волюнтаризму:
Термін елітарний може звучати одіозно після того, як його забруднили ниці виплодки запізненого ніцшеанства…
Подібні перекоси в бік агресивного волюнтаризму регулярно спричинялися до таврування ніцшеанства та пов’язували його з фашизмом, але не схоплювали елітарність у контексті високого ґатунку культури. Втім аби розводитися про це — треба було ще змінитися самому. Недарма про своє самоперевершення Шевельов розважає у передмові, що було написана 1989 року до збірки «Третя сторожа» (1991). Кажучи про повернення Шереха-критика, він стверджує, що вже позбувся догматизму, бо віддає перевагу плюралізмові думок. А вдаватися до такого кроку йому допомагає Ніцше, а надто, коли виходить із засад релятивізму. Нехай нас не бентежить, що Шевельов іменує Ніцше «абсолютистом», одначе краще було б визнати його мислителем інтелектуальної провокації. Ніцшева парадоксальність полягає в тому, що він принципово не погоджується з ідеями слабкості, проте водночас наполягає на потребі чути й альтернативні думки, а не мати сліпих послідовників:
Може здатися, що це старий, як світ, релятивізм. Так і ні. Це толерантність і визнання, що шлях до істини — завжди недосяжної — йде через багатогранне колективне шукання, а остаточна істина ніколи й нікому не розкривається цілком. Ще раз: співмислити не означає мислити тотожно. Навіть абсолютистичний Ніцше знав: «Творець шукає товаришів, а не трупів, і не черед, і не вірних».
Нарешті, вкотре звертаючись до теми героїзму вісниківців, у статті «Скарби, якими володіємо» (1993) Шевельов намагається з’ясувати впливи Ніцше на українське письменство:
У роки навколо 1930-го в Европі культ героїв плекано. Відроджено пошанування імперського Риму. Викопано Карлайлів захват Кромвелом і Наполеоном. Це звідти, з Карлайлової Британії, володарки морів і посідачки Індії, снується в нашому столітті культ героя — 1840 року Томас Карлайл читає курс лекцій, а 1841-го виходить його книжка з тричі ужитим у заголовку словом «герой»: “On heros, hero-worship and the heroic in history”. Ніцше народиться три роки пізніше, а перший начерк «волі владарювати» (“Wille zur Macht”, 1887) постане майже через півсторіччя.
Себто в Європі ця тенденція була знана ще до Ніцше. Недарма Донцову твори Карлайла прийшлися до шмиги не менше, ніж одкровення автора Заратустри. Втім агресивно-активний тип героїзму Донцова відрізнявся від підходу Маланюка, Липи чи Теліги. Останні обрали героїзм самопожертви — кажучи інакше, мученицьку формулу героїзму.
Таким чином, у системі мислення Шевельова Ніцше перетворюється на фігуру, що дає змогу нашій літературі переозброїтися на ідейному та понятійному рівнях. Філософу випадає роль то ясного дзеркала, що уможливлює критичну самооцінку, то дзеркала викривленого, що спотворює реальність, уводячи в оману. Тобто Ніцше водночас і запобіжник, і підбурювач, і ревізіонер, і інтерпретатор, який уможливлює діяння не за заздалегідь підготовленими лекалами та закликає наважитися проявити себе.
