Частина 1. Z-поезія
Поезія — явище реактивне, і саме поети найшвидше проговорюють та осмислюють досвід повномасштабного вторгнення. А проте така комунікація відбувається не лише по наш бік. Упродовж останніх років Росія теж встигла вибудувати кілька паралельних поетичних канонів, у межах яких описує вторгнення у свій, вкрай специфічний спосіб.
З огляду на різнорідність текстів, що їх продукують російські поети, цей матеріал складатиметься з двох частин. Ця — присвячена внутрішньо російському і, як полюбляють повторювати пропутінські майданчики, «головному літературному феномену»: так званій Z-поезії.
Що таке Z-поезія?
Російські «ультрапатріоти» не витрачають часу на самопредставлення — літера Z сьогодні повідомляє більше ніж достатньо. Як і шалена державна підтримка їхньої діяльності, що центрується довкола Захара Прілєпіна — письменника, пропагандиста, учасника бойових дій на боці РФ з 2014 року.
Ще ніколи впродовж новітньої історії Росії поезія не одержувала такої підтримки. Численні конкурси з грошовими призами, гастролі, публічні виступи на телебаченні, навіть доручення Russia Today впорядкувати колективну збірку — першу, але не останню — під назвою «ПоэZия русского лета», до піаркампанії якої долучалися головні пропагандисти країни. Буквально днями почали говорити й про першу «наукову монографію», присвячену «патріотам».
Відомо й про акцію, ініційовану навесні 2022 року: близько 99 мільйонів користувачів єдиного порталу державних послуг «Госуслуги» отримали на скриньки розсилку з віршами Z-поетів. А згодом — і заклик безкоштовно звантажити збірку «віршів і поем сучасних російських авторів про трагічні події на Донбасі, що відбуваються з 2014 року».
Те, як швидко втілилася акція такого масштабу, свідчить про залучення поетів у довгострокову роботу з масами й усвідомлення стратегічної ролі цієї роботи. Окрім того, Z-поети досить швидко сформували певну диджитал-екосистему через інтенсивні репости, обмін аудиторіями, спільні події та читання. Майже кожен із них має власний телеграм-канал, а найпопулярніші — і нішу, яку їхній контент заповнює найкраще.
Водночас оцінити популярність «зетів» досить складно. Наприклад, тираж згадуваної збірки — скромні дві тисячі примірників. А проте в умовах такої сильної долученості держави до педалювання чийогось успіху найбільше важить компульсивне продукування текстів (і поетичних, і ні) за чітко визначеними шаблонами. Саме вони працюють на впізнаваність і вкупі з доступом до майданчиків витворюють звикання — до персоналій, до наративів, до споживання саме в такий, більш видовищний спосіб.
Хто найпомітніші Z-поети?
Список активних віршувальників вичерпати важко, тому спробуємо укласти перелік найрепрезентативніших — таку собі пʼятірку.
Публіцистична поезія та богемний ультранаціоналізм
Поетична карʼєра Ігоря Караулова почалася задовго до повномасштабного вторгнення — можна легко знайти й тексти, написані до періоду Z, і рецензії на них. Сьогодні ж він — головний теоретик Z-поезії, що активно концептуалізує тексти колег у медіа.
З колонки для видання «Абзац» під назвою «Звели до зет: чому поезія патріотів стає популярною» дізнаємося, як бачить (або хоче, аби читачі думали, що бачить) російський літературний процес типовий Z-поет. Починає Караулов із ресентиментального пасажу про «лібералів», «релокантів» та «заукраїнців», які нібито безпідставно спекулюють на темі високих заробітків і запроданства. Водночас власне «зетам» буцімто доводиться ледь не з бійкою прориватися на головні майданчики через шеренги «функціонерів», яких критикують за нецензурщину, що паплюжить імʼя російських патріотів. Не забуває він і про «літераторів з Донбаса» (проросійських, зрозуміло), які звинувачують пітерських і московських у «апропріації страждань», що їх «зети» тепер успішно «продають на гастролях».
Ноги угрупування, за Карауловим, ростуть із 2017 року, коли Прілєпін випустив збірку про так звану «русскую весну». А проте чи не десятиліття цей прошарок «ігнорувала офіційна поезія», і нове життя ці вірші отримали тільки завдяки читачам, які були «вражені історичним зсувом, що відбувався у них на очах, і почали інстинктивно шукати вірші, які могли б […] втішити». Саме зет-поети, на думку Караулова, «знайшли в собі сили відвернутися від затхлої тусовки, зацикленої на собі, і повернутися обличчям до читача, Батьківщини та реальності».
Що саме вважає «офіційною поезією», Караулов не уточнює, проте, ймовірно, йдеться про «лібералів» і «релокантів» штибу Марії Стєпанової, про яких говоритиму вже в наступному матеріалі і які, звісно, були значно вигіднішим обличчям російської літератури, ніж Прілєпін і зграя його послідовників. Проте часи змінюються, як і — хай як наполягай на нехтуванні з боку держави — уявлення про «вигідне». Тож причина уваги до зет-поетів — не лише в інстинктах дезорієнтованого читача, який нарешті віднайшов «того самого» поета-маргінала, вустами якого говорять істини реального життя. Та й «реального» в цій поезії не так багато.
В іншій колонці Караулов зауважує, що в «патріотичному таборі» існує полеміка, чи «мають право “тилові поети” виступати з віршами про війну, а чи мусять поступитися трибуною “окопним поетам”». Річ у тім, що фактично всі Z-поети, які перебувають у центрі уваги (окрім хіба Артіса, який пішов на війну добровольцем, або Долгарьової, яка працює воєнною кореспонденткою на боці ворога), не перебували на нулі. Щонайбільше — читання на окупованих українських територій або російських позиціях. І хоч віршів у жанрі «фронтових вигадок», відтак, не бракує, сам Караулов обирає дещо інший жанр — наближений до власної публіцистичної діяльності.
«Русская литература, ласковая жена, / в городе Николаеве нынче запрещена. / Разрешены аборты, пытки и кокаин. / Русской литературы нету для украин. / Разрешены Макдональдс, Будда и Сатана. / Русская литература нынче запрещена. […] Прокляли в Конотопе нашу “Войну и мир”. / Будете как в Европе, каждый себе Шекспир. / Видно за океаном пламя от русских книг. / Не дописав романа, празднует Стивен Кинг. […] Горькие ли берёзы? Жёсткий ли алфавит? / Карцер для русской прозы будет битком набит. / Но как слеза ребёнка или кислотный тест, / русская запрещёнка стены насквозь проест», — пише Караулов.
Цим текстом легко окреслити нішу: гострополітичні філіппіки, гнівні діатриби, звичайні інвективи. У них — нагадування про «традиційні» «православні» цінності (ні Будді, ні Сатані); критика індивідуалістичного інфантильного «споживацтва» («МакДональдз» як його головний символ, «кожен собі Шекспір» як образ девальвації та деградації західноєвропейського мистецтва); натяк на нацизм (хто ж іще міг додуматися палити книжки?!); звернення до пропагандистських наративів щодо українців, які нюхають або знущаються з дітей / російськомовного населення; ідея російської непереможності й незамінності (а «запрєщьонка» Пушкіна взагалі підключає до іншого знакового тексту цього жанру, «На независимость Украины» Бродського, який завершується такими рядками: «С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи! / Только когда придет и вам помирать, бугаи, / будете вы хрипеть, царапая край матраса, / строчки из Александра, а не брехню Тараса»).
Але повернімося до прав «тилових»: «Остаются стекло и щебёнка, / испарившейся крови следы. / Остаётся слезинка ребёнка — / неподъёмная капля воды. / Остаётся зелёная палочка, / муравейного братства секрет. / Остаётся азовского парубка / неопознанный труп на земле. / Позабытое заново пройдено. / Что задумался, рыцарь на час? / Не с того начинается Родина? / Но с чего-то же надо начать. / Наконец, остаются Каштанка / Белый Бим и собака Муму / и сидят у разбитого танка, / вопросительно глядя во тьму».
Після такого читання одразу стає зрозумілою суть дискусії. Адже суміш загальних образів, які відсилають чи то до сучасності, чи то до часів Другої світової, низка старосвітських риторичних питань, виховально-патріотичний пафос, а також ціла плеяда псів, що підтягують «російський культурний код», навряд можуть засвідчити чийсь досвід чи слугувати документом будь-чого, крім потужності пропагандистської машини — але й низької якості її продукту. Усе це випадає назвати хіба «современностью в лермонтовском духе» (цитата Караулова) — тобто активною міфотворчістю на базі знайомих навіть найневибагливішому й найменш освіченому читачеві кодів.
У схожий спосіб працює найбільш популярний, але й найменш цікавий обʼєкт аналізу — Александр Пєлєвін. Малоцікавий, оскільки цього поета найдужче захоплює власна особа.
У минулому прихильник і ретранслятор агресивних неонацистських ідей, Пєлєвін наразі начебто «з націоналізмом давно вже награвся», а проте від початку вторгнення підтримав так зване «СВО». Більшість його віршів — его-тексти, де Пєлєвін балансує між деталями побуту, любовного життя, ментального стану, літ- і кінореференсами та відвертою пропагандою, історіями «маленьких людей», які пішли на війну (вигаданими чи ні — невідомо, але точно не автобіографічними, бо сам Пєлєвін не воює), критикою окремих верств суспільства. Виходить така собі лайт-версія того, що робить Караулов. До того ж це поезія, яку можна легко дрібнити на цитати — так вона подорожує.
Наприклад: «Простите, что я не уеду. Простите, я очень плохой, / Я буду ужасным и темным с ужасной и темной страной. / Ужасная, темная, злая. Большая, родная, моя. / Ах, что же мне с нею поделать; простите, простите, друзья! […] История нас похоронит? Тогда хорони и меня. / Эх, баня, гармошка и водка! Эх, выйду я в поле с конем! / Что толку желать мне погибель? Когда-нибудь все мы умрем. / Что толку пытаться быть в белом? Мы все перед Богом в крови. / Зови меня тихо, родная, по имени тихо зови. / Простите, что я не уеду. Простите, я тоже русня. / Простите, я лучше останусь собой до последнего дня. / Я делаю то, что умею; смотрите, я глажу кота. / Простите, ну что тут поделать. / Мы русская пустота».
Або: «Я вижу пену истории, вижу её гнильё, / История лучше выучила нас, чем мы её. / История пахнет смертью, история пахнет дерьмом, / История — это сожженная техника, ржавый металлолом, / История — это когда говорят: где увидел там и убей. / История — это когда одни люди убивают других людей».
Усі риторичні питання, гра з російською класикою (а це Пєлєвін любить, оскільки й сам, каже, розраховує потрапити в підручники), романтизація власного життя через залучення стандартних для конструювання персони поета-інтелігента образів, позірна зухвалість, але й таємнича похмурість, десь богемність, десь — вкоріненість у «деревенскую» образність — усе це покликано створити образ «свого» культурного героя, чутливого й рефлексивного спостерігача епохи.
Проте за приватністю й інтимністю проступає цілком упізнавана ідеологічна рамка: наполягання на особливому статусі російського досвіду, виразний акцент на правомірності російської агресії. І часто домінує саме вона, бо популярність Пєлєвіну принесли не вірші про піну історії, а текст про завойований за три дні Київ, написаний людиноненависницьким гомофобним слюром, цитувати який просто-таки непристойно.
Сентиментальні фронтові фантазії
За пік «фронтових фантазій» відповідає поетка Марія Ватутіна. Вона — членкиня російської Спілки письменників, викладала літературу в МХАТі, регулярно бере участь у літературних фестивалях, проводить заняття з креативного письма.
Як і Караулов, вона почала давно й визнання отримала не зараз, проте з вторгненням остаточно зосередилася на темі (й, мабуть, справедливо додати — ідеї) війни. Хоча й тексти від 2016-го виглядають так: «Мать писала на войну: / Забеременей. / Тебя вышлют из полка, / Не убьют в бою, / И останешься пока / Невредимою. / […] Согреши, мол, согреши, / Только выживи. […] Ведь семнадцатый всего, / А ты на войну».
Головний прийом — творення сентиментальних історій у декораціях війни. Тут, наприклад, бачимо матір, яка пише сімнадцятирічній доньці, що пішла на фронт — вочевидь, «Великої Вітчизняної». Ватутіна — майстриня складати в мелодраматичні полотна дрібні побутові деталі, якими нашпиговані короткі рядки, виконані в найкращому разі в дусі російських шістдесятників, а в найгіршому — радянської агітаційної фронтової класики.
Риторика, яку поетка використовує, звертаючись до 40-х, не надто відрізняється від текстів, що їх пише в 2022 році: «Шел солдат мимо шахт и пожарища, / На броне по лесочкам катил, / Восемь лет хоронил он товарищей, / Восемь лет у родни не гостил. / Его землю дырявили бедами, / Выжимали в чужой окоем. / «Только мы, — говорил он, — отседова / Никуда никогда не уйдем».
Саме в цих віршах — у лексичних виборах, ритміці, загальному пафосі — чи не найкраще відчувається спорідненість мов: тієї, якою говорили в 40-х, і сьогоднішньої. Ніби війна з нацистами триває досі, так ніколи не закінчившись. Зрештою, саме це й стверджує російська пропаганда, а в унісон і Ватутіна, «побєдний» пафос якої ховається за приватними, сльозливими історіями «звичайних людей».
Особливо цікаві її найсвіжіші тексти: «Короткий волос, вид потусторонен, […] Привёз невестку старший сын Мотронин / В родительскую мазанку с войны. / Не жить, а навестить приехал рiдних, / Привёз жену — / москвичку, медсестру, / Нездешнюю, из малогабаритных, / Не подходящих этому двору. / Пока она в телеге восседала / Среди трофейных даровых даров, / Сбегались бабы, мать в саду взрыдала / И сёстры подхватились из дворов. […] На миг воскресла мёртвая сетчатка, / И матiр запитала тишину: / — Так вот якая ти, однополчанка. / Та хто ж дитя відпустив на вiйну?! / О летописец! Летопись кропая, / Упомяни в истории села, / Как та Мотрона, издавна слепая, / Мою родную бабку приняла».
Сучасної війни тут немає — так само інтимний простір однієї родини, погляд крізь покоління, рустикальність, натяки на завершення «Великої Вітчизняної» (при тому, що російсько-українська триває, а вірші Ватутіна читає на тематичних вечорах), мова, що повертається від мобілізованості фронтових гасел до рафінованої «современности в лермонтовском духе». Але ж зʼявляються й українці: сліпа мати, яка не здатна зрозуміти, як можна відпустити дитину на війну, мотив єднання та прийняття через любов, що є, за Ватутіною, повною протилежністю жахам війни, привид якої вгадується в «потустороннему» погляді.
Мова ж, що звучить як принесений машиною часу артефакт, сповнений радянського мілітарного жаргону й дореволюційних архаїзмів, вивершується через водночас плаксивий і тривожно-загрозливий тон братерством — зароджується нова родина. Та москвічка-фронтовічка, звісно, української не вивчить.
Воєнне православʼя
Уже згадалися традиційні «православні» цінності, проте справжній парадокс російської віри втілює Анна Долгарьова.
Народилася в Харкові. Ще під час першої хвилі вторгнення вирушила в «ЛНР» до артилериста, в якого була закохана. Коли він був ліквідований, переживала депресію. Воєнною кореспонденткою, як сама каже, почала працювати, бо хотіла померти, а натомість відшукала Бога. Словом, маємо дивовижну суміш реальної долученості до окупаційних дій та релігійну свідомість — таке собі воєнне православ’я.
Десь так про неї і пишуть. Проросійський письменник і політик Дмітрій Філіппов ще в 2021 говорить про Долгарьову так: «Перед нами російський поет, милосердний і здатний на прощення, істеричний і п’яний, ніжний і вразливий. Найбільш християнський поет нашого паленого часу […] немає у нас іншого поета, якого б Христос по щоці погладив».
Враження ця поезія справляє химерне. Спостережливість, смирення в дусі ідей Достоєвского, співчуття до котиків і песиків на нулі, а з іншого боку — відчуття праведної наснаженості впереміш із враженням, що до завоювань (романтичні) ліричні герої долучилися ніби не з власної волі: «Фотографирую / у блиндажа сплетение веток, […]фотографирую / мясного аналогового человека, / плохо прижившегося / в двадцать первом веке. Это ты, это я, это он, / первопроходец, конкистадор, / творения первобытный бульон, / строитель БАМа, / полярник Амундсена, / герильеро, / корм для ворон».
Те, що змушує воювати, не до кінця зрозуміле, тасує всіх цих відчайдухів-першопрохідців-колонізаторів, мов карти, а проте може опинитися і — вірить поетка — опиниться на її боці. Це «щось» Долгарьова називає «хмурим русским Богом»:«Скоро неумолимо придет весна, / как ни проси отсрочку у хмурого русского Бога, / и будет она светла и страшна».
Релігійний пафос повсякчас перемежовується з громадянським. Виходять такі собі праведні хрестові походи на український схід: «Родина моя, / Отвоеванная, / Выпрошенная, / Под стягом с ликом Христа. / Это не смерть — это из почки выброшена / Стрелка листа. / Это / Идут в наступленье / Твои двухсотые». Зʼявляються поміж рядків Долгарьової й цитати з «Символу віри»: «Родина моя, / Стоящая на костях, / Голова Адама — / Над БТРом стяг. / Читается, скомканное от ветра: / “Чаю воскресения мертвых”»; і стилізації під молитви: «не оставь меня РЭБ / не выцели меня дрон».
Так мотиви смирення, любові, милосердя й віри стають інструментами для романтизації війни та імперського завоювання. Війна постає не як злочин чи політичний вибір, а як частина містичної місії, санкціонованої «хмурим русским Богом», а загиблі російські військові набувають рис мучеників. Агресія ж перетворюється на уявну духовну місію.
Тюремна класика
Іще один поет, який пише «з досвіду», оскільки пішов на війну добровольцем, і оперує, обґрунтовуючи свою мотивацію, не менш химерними категоріями, ніж Долгарьова, — це Дмітрій Артіс.
Коли один із «ліберальних» майданчиків поцікавився, чому поет мобілізувався, Артіс відповів, що «у мене в роду тяжко відходили бабуся й прабабуся, були лежачі по три роки. Потім — мама, і я мусив бути поруч із нею, але вона взяла й померла уві сні. І ось це відчуття, що синівський обовʼязок не виконаний, — одна з причин, чому я пішов на війну. Для мене Вітчизна й матір — одне й те саме».
Окрім того, на війні, на його думку, зараз «ті люди, які справді за мир у всьому світі й проти війни. […] Вони несуть у собі чистоту, благородство, світло […] Вони всі проти війни й тому вони на війні». Також Артіс вважає, що нікого не вбиває, навіть навпаки: «Я не бачив з нашого боку на фронті жодної людини, яка йшла б убивати. Ми всі йшли захищати. […] Спитайте мене, скількох я захистив, і я вам відповім: “Не менш ніж триста мільйонів людей”».
Російський міф про чистого благородного солдата, основна зброя якого нібито любов, — давно сформований мотив, який знаходимо ще в зразках російської літератури ХІХ століття. Досить типово й те, що всі ці благородні сентенції ідуть пліч-о-пліч з відчутною кровожерливістю: «Селу / сегодня / повезло, / бойцы / зачистили / село. / Другому / также / повезет, / в него / зайдут / бойцы / вот-вот».
Цитований вірш нагадує дитячу лічилку, а проте більшість віршів Артіса написані вкрай просто, а його ліричний герой не втомлюється наголошувати, що він дитина, син, який мусить віддати борг у будь-який можливий спосіб: «Мне алкоголем / сносит крышу, / а не осколочным / в бою. / Но свято верю, / в скорой жизни / и я пойду / на передок / отдать / затравленной / Отчизне / сыновний долг».
Вкрай показовим у цьому сенсі є вірш, де Артіс намагається дати власне визначення війні: «Война — это счастья / кровавый кусок, / свобода без рабской / огранки. / Война — это сила, / величие, мощь, / любовь и / молочные груди». Або: «Война — это самая / лучшая мать / и манная каша / из детства». Або: «Обвисло небо, земля в растяжках, / нас очень много, и мы в тельняшках. / Иные дома сидят в пижамах, / носы в повидле да яд на жалах. / Такие люди не знают жизни, / им непосильна любовь к Отчизне. / И пусть иные подобны змию, / плохие парни спасут Россию».
У сухому залишку маємо образ простого хлопця, який живе, відчуваємо, за поняттями, брутального й маскулінного, але й достатньо ніби чуйного, аби віршувати в перервах між боями. Війна ж набуває виразно материнських рис: вона і «молочні груди», і «найкраща мати», і «любов». Нагадують ці тексти й «тюремний» корпус російської літератури, але й «блатної» культури загалом, де любов до матері часто слугує останнім доказом моральної чистоти героя. Злодій, убивця чи рецидивіст може залишатися «хорошою людиною», якщо зберігає відданість матері.
Артіс відтворює цю логіку майже буквально: війна та насильство виявляються не запереченням синівської любові, а навпаки — способом її довести. Усе це набуває майже інфантильного характеру: Батьківщина займає місце померлої матері, перетворює участь у війні, з одного боку, на символічний акт повернення синівського боргу, а з іншого — натякає на структуру багатьох блатних текстів, де агресивна чоловіча субʼєктність — гіпермаскулінність — поєднується з демонстративною тугою за материнським захистом. Ідеальним піддослідним для фройдистів Артіс теж міг би стати.
Як реагують на Z-поетів?
Звісно, хочеться сказати, що дику суміш публіцистичного яду, сльозливого нафталіну, воєнного православʼя, напівбогемного ультранаціоналізму й тюремщини не виправдовуватимуть. Аби переконатися, що це не так, вистачить підводок, які обрамлюють ці тексти навіть у «ліберальних» джерелах масової інформації.
Вочевидь, існує три магістральні страхи, яких не може уникнути «російська опозиція», що береться міркувати про Z-поезію. (Так, тут варто говорити саме про рецепцію «російської опозиції». У пропутінській немає нічого цікавого, а жодною іноземною мовою ці тексти не перекладаються. Вони — джерело впливу на російськомовних. Важливо: саме російськомовних — тих, хто лишається з РФ у спільному культурному просторі й послуговується тими самими культурними кодами.)
Перший страх — не бути обʼєктивними (загроза експертному авторитету) або ж загратися в те, що все субʼєктивно (загроза компліментарності пропутіністам). Другий — страх, що російська культура видасться умовному прихильному спостерігачеві-читачеві гіршою, здатною на тексти такого рівня й характеру. Третій — похитнути своїми роздумами віру в невинний народ з пацифістськими цінностями, що перебуває у полоні Путіна.
Перший страх проявляється через вербальні конструкції на кшталт «я спробую не знущатися, не давати моральну оцінку Z-поетам і не відстежувати їхній шлях від депресії до доносів». У таких матеріалах — здебільшого колонках, які передбачають висловлювання власної думки — автори намагаються проаналізувати стилістику, новизну, ефектність тропів або їх ефективність як комунікаційного засобу, а проте ніколи не формулюють власної оцінки того, що читають. Тож і читач критики лишається без підсумків щодо явища, яке йому презентували.
У гірших випадках браку сміливості зустрічаємо такі заголовки, як «Розбираємо творчість Z-поетів — тих, які оспівують війну Росії проти України. І варто визнати: їхні вірші — не завжди крінж і графоманія», або й приватні фантазії авторів на кшталт: «Звісно, Караулов і Долгарьова не кровожерливі від природи й нікого не планують вбивати особисто. Вони лише хочуть доторкнутися до чогось великого й сильного. Взяти участь у чомусь важливому й осмисленому».
Наскільки важливо в момент, коли зет-поети демонструють граничну однозначність та агресію у своїй ненависті до «лібералів» і працюють на машину війни, розібратися, чи є графоманією той чи той текст, замість оцінити наративи, які він поширює, або ж і просто застерегти читача від взаємодії з таким контентом, пояснивши, чому така взаємодія може бути загрозливою та кому? Чого тут більше — турботи про інформаційний простір інфікованої пропагандою країни, яку більшість авторів колонок покинули, чи его-баталій навколо того, хто менш «розчєловєчєний» у своїй роботі з текстами?
З его-проблем рушаємо в площину другого питання. Звучить воно так: чи готові російські інтелектуали визнавати, що росіяни — як і представники інших країн — фізично здатні створити графоманію? Чи обовʼязково називати СВО-поезію такими словами, як «великий», «сильний», «важливий», «осмислений»? І якщо обовʼязково, то чим саме ці епітети відрізняються від тих, якими обирають описувати класику, що нею всі так голосно пишаються? Чи означає такий вибір лексем, що тіло канону не здатне витісняти базово написане російською мовою як погане, неякісне, навіть не варте уваги? Адже літературний критик Єгор Міхайлов обирає шукати талановитих серед найбільш безталанних: «Навіть зараз, коли [Пєлєвін] почав гнати якийсь поетичний порожняк, він лишається одним із небагатьох людей в Z-поетичній тусовці, який вміє в риму. Суто технічно він, звісно, вищий від них усіх більше ніж на голову. Тобто талант у нього точно є». Як саме, зрештою, виміряти, наскільки кровожерливими є поети, які пишуть про смерть від імені держави-агресора — тобто по-справжньому кровожерливими (привіт, баталії про «тилових» і «окопних», які ніяк не визначаться, про вигадану війну писати чи про справжню)?
Є у цих питаннях щось і від третього страху, адже раптом ці тексти й тим паче їхня популярність засвідчать добровільну прихильність до війни серед значної кількості звичайних людей? Саме тому нечисленна аналітика, що виходить англійською, зʼявляється з-під пера російських колумністів, які бажають «дослідити моральну травму, якої Владімір Путін завдав своїй країні» й ніколи не забувають додавати, що «антивоєнні» поети також укладають свої антології. Дарма, що цільова аудиторія цих текстів кардинально різна. Але про це вже в другій частині.
Продовження незабаром.
