Ото була весна в 2014 році! Ні, не «руська весна», а весна українських волонтерів. Узимку 2014-го, на Майдані, я зрозумів свою цінність, навчився допомагати незнайомим людям, разом із якими стояв. А навесні 2014-го побачив армію, що потребувала саме моїх ресурсів. Навички Майдану почали працювати на підтримку тих, хто в степах Херсонщини та на Донбасі готовий був воювати за мене, за мою родину.
Я мотався по країні на білому «рено кангу»: купував, приймав, пакував, відвозив, віддавав. Я бачив тоді неймовірно жертовних цивільних, з одного боку, та неймовірно вмотивованих військовиків, яким підтримка цивільних іще більше додавала сил. Кожна річ тоді мала обличчя. Мабуть, саме тому кожна така річ мала й особливу цінність.
Ось ці засоби особистої гігієни солдати отримали від худих, схожих на підлітків чоловіка та жінки, що перетворили на склад свою квартиру в панельному будинку. Брати Іван та Сергій отримали плитоноски від офісних працівниць Марії та Марини. Брати просили передати дівчатам, що їхня мама плакала від радості, дізнавшись, що її хлопці вже захищені. Закрутки з овочами, що їх я передав хлопцям на Чонгарі, мали обличчя моєї мами, яка сказала: «Віддай їм усе».
Тієї весни мало хто використовував маркування «волонтер» або «капелан». Тоді багато людей просто розуміли, що треба підставити плече, поділитися тим, що мають. Тоді й відбувалось справжнє диво, схоже на біблійні: примноження олії у бідної вдовиці, яка нагодувала пророка Єлисея; примноження хлібів, якими учні Христа нагодували величезний натовп слухачів цього дивного рабина. Ото була весна!
Зараз, улітку 2026-го, дивлячись на діяльність фондів, міжнародних організацій, добре організованих системних ініціатив, я розумію, що українське волонтерство стало «дорослим», увійшло з «весни» в «літо».
І за деякими ознаками, на жаль, можна побачити, що це вже не зовсім літо…
Як на мене, наближення осені українського волонтерства можна побачити в самих словах «волонтерка» та «гуманітарка». В цих словах більше немає облич Марії та Марини, але є щось знецінене, девальвоване.
Наближення осені українського волонтерства можна побачити у фразі: «Нехай волонтери дадуть». Хто такі волонтери, звідки вони беруться та звідки беруть те, що комусь потрібно? Нецікаво. Головне — «волонтери дадуть».
У 2014 році більшість людей говорили: «Ми допомагаємо армії». Сьогодні дедалі частіше кажуть інакше: «Волонтери допомагають армії». Здається, різниця невелика. Але в першому випадку людина бачить себе частиною спільної справи, а в другому — спостерігачем.
Можливо, одним із наслідків віри в абстрактних «волонтерів»-«марсіан» стає й ставлення до допомоги як до чогось нічийного. Те, що не має обличчя, легше знецінити, втратити, занедбати.
Осінь українського волонтерства — це не інституалізація волонтерських ініціатив, яка зараз відбувається. Це, водночас із формуванням ресурсних організацій, втрата бачення та культури особистого залучення. Це надмірні вимоги державних структур до волонтерських ініціатив. Це скандали, що виникають у контексті діяльності цих ініціатив. Це «проєкти», що ризикують бути «згорнутими» — деякі з ресурсних організацій припиняють свою діяльність.
Для втомлених, демотивованих, виснажених людей далі вже може настати зима. Найстрашнішою в ній буде не люта нестача ресурсів, а втрата посвячення у звичайної людини, втрата віри у підтримку тилу серед військовиків.
Так, після літа завжди приходить осінь, а потім і зима. Це природно. Але, я вірю, суспільство, релігійні спільноти, наявні волонтерські ініціативи не обов’язково мають рухатись саме таким шляхом. Хіба все це не починалося з дива? Хіба дива, нашої віри та зусиль не вистачить і зараз, щоб зробити це літо українського волонтерства максимально тривалим? Настільки, наскільки це буде потрібно для нашої спільної боротьби та перемоги.
Для цього, окрім віри в дива, потрібні зміна бачення та певні зусилля.
Можливо, проблема навіть не в самих словах «волонтерка» та «гуманітарка». Проблема починається тоді, коли за цими словами перестають проглядатися живі люди.
Немає ніякої «волонтерки». Є любов, підтримка, п’яте Євангеліє в пакунках та на терміналах «Нової пошти».
«Волонтери» як окрема каста, спеціальні люди з посвідченнями та складами, забитими всім необхідним (треба тільки руку простягнути та взяти), мають зникнути з уяви людей. Немає ніяких таких «волонтерів» — є ви, ваші друзі, ваші колеги, ваші брати та сестри з церкви.
Стосунки повинні бути важливішими за вантажі. В форматі peer-to-peer fundraising люди мають особистий зв’язок між тим, хто дає, та тим, хто бере. Коли солдат отримує машину від фонду, він отримує інструмент для виконання завдань. Коли отримує теплі шкарпетки та папірець зі словами молитви від миколаївської бабусі, він відчуває глибоку підтримку та набирається сили для виконання завдань.
Людина, що надає допомогу, має отримувати зворотний зв’язок вдячності — історії отримувачів допомоги, а не тільки стандартні фото чи папірці з подяками.
Якщо головною проблемою стає втрата зв’язку між тим, хто допомагає, і тим, хто отримує допомогу, то потрібні люди, які можуть цей зв’язок підтримувати. Потрібні містки між тилом і фронтом.
Містком між підрозділом сержанта Богдана та невеличкою церковною спільнотою на Тернопільщині, що збирала хлопцям на генератор, може бути військовий капелан. Панотець, пастор, рабин чи імам (в українському війську зараз є представники всіх конфесій та релігій) може привести історії тих, хто надає допомогу, та передати ці історії військовикам. У зворотний бік капелан може передати історії воїнів, їхню вдячність.
Звісно, серед доброчинців і військовиків є багато агностиків та атеїстів — та це не проблема, військовий капелан має бути другом та побратимом також і для нерелігійних людей. Переваги капеланів — у тому, що вони постійно перебувають у військових підрозділах, мають розуміння потреб військовиків і цінності жертводавців, а допомога стане частиною підтримки духовної стійкості воїнів.
Обираючи з багатьох можливих варіантів шлях особистої підтримки військовиків, з якими можна підтримувати та будувати стосунки, я можу знати, що моя допомога матиме «обличчя» — як для воїнів, так і для мене. Це головне.
Українське волонтерство народилось тоді, коли кожна передана річ мала обличчя. Мені здається, що воно буде живим, допоки ми бачитимемо це обличчя за кожною переданою коробкою, автівкою, генератором чи банкою домашніх закруток.
Отже, ознаки волонтерської осені не в тому, що з’явились великі фонди й інституції. Без них неможлива стратегічна та системна допомога. Дякую фондам і фундаторам. Проблема в тому, що пересічна людина починає сприймати волонтерство як справу для окремої касти особливих людей — «волонтерів», ці «волонтери» виснажуються, підтримка втрачає «обличчя» та знецінюється.
Якщо сила інституцій — у системності та масштабах, то сила особистої, peer-to-peer підтримки — в тому, що передається значно більше, ніж ресурси.
Разом із дронами, автомобілями, генераторами й дитячими малюнками передаються вдячність, молитви, підтримка, співпереживання та відчуття, що ти не сам.
Літо українського волонтерства, не закінчуйся.
