В українській літературі не бракувало літературних династій, у яких писали і батьки, і діти. Окрім Олени Пчілки й Лесі Українки, можна згадати Михайла Старицького й Людмилу Старицьку-Черняхівську, Олександра Олеся й Олега Ольжича, Надію Матвіївну Кибальчич-старшу й Надію Костянтинівну Кибальчич-молодшу… Кожен і кожна з них є самодостатніми митцями. Водночас їх часом означують лише як доньку чи матір, сина чи батька відомої особи. Так трапляється і з Марією Проскурівною — письменницею, що стала матір’ю Михайля Семенка.
Читайте також: Проєкт про ролі жінок у творенні канону української літератури
Їй випало прожити довге життя, особливо за мірками кривавого ХХ століття. Марія Проскурівна народилася 1863 року, коли ще була живою пам’ять про Тараса Шевченка. Досвідчила зміну багатьох поколінь націєтворців — Стара громада, Братство тарасівців, УНР, Гетьманат, перші хоробрі 1920-х, спроба відновлення державності 1941-го… Вона встигла дізнатися про повернення в Україну комуністичного режиму, що вбив її сина. Марія Проскурівна померла в 1945-му.
Вона уникала бути частиною великої історії і більшість життя прожила в рідних Кибинцях на Полтавщині. Звідси походила її козацько-шляхетська родина з давнім корінням. Освіта Марії Проскурівни підважує уявлення про українське село ХІХ століття: навчившись грамоти вдома і в сільській школі («була вже замужем без ніякої грамоти тілько писать та четать знала, ходила в школу зім три»), вона читала класиків і сучасників, хоч і помилялася в пунктуації.
Панорама Кибинців із церквою. Вид із маєтку Трощинського. фотохудожник Й. Хмелевський (альбом «Гоголь на батьківщині».)
Її літературний дебют у 50-літньому віці доводить, що починати ніколи не пізно. Зрештою Марія Проскурівна писала й раніше, перетворюючи на мистецтво красу довколишньої природи й життя односельців, як до неї Марко Вовчок, а після неї — Параска Плитка-Горицвіт. А першим публікаціям посприяли спершу брат Платон, а потому й син Михайло — футурист і бунтівник, котрий розшифровував і редагував материні тексти про життя сільського жіноцтва. До слова, сім’я Семенків була багатою на таланти, що заледве встигнули розвинутися. Брат Михайля, Василь, був художником і разом із ним закладав основи українського футуризму, проте його життя обірвалося на Західному фронті під час Першої світової. Олександр та Олександра Семенки пробували себе в поезії, проте завчасу померли через сухоти.
Марія Проскурівна встигла побачити, як у 1910-х — 1920-х вийшли друком три книжки з її творами — повісті «Уляся», «Од сіна до соломи», «Пані писарка», а також оповідання в літературних журналах: «Олексій, чоловік Божий», «Святий дух», «Перед жнивами», «Клопотна річечка й спорні береги». «Далеко од всяких політичних бур стоїть і суто побутовими рисами розпочала свою літературну діяльність Марія Проскурівна… Спокійним тоном і в простенькій, напіветнографічній формі вміє Проскурівна мережити гарні картини з українського життя, даючи пластично вимальовані постаті дійових людей», — відгукувався про її твори Сергій Єфремов. «Кримінальні сюжети на тлі спокійного життя в селі, горор повсякденності та жіночі історії», — характеризує творчість Проскурівни Любов Якимчук. Проте чимало художніх оповідань, а також захопливі й відверті щоденники авторки та її записки з історії села Кибинців досі переважно не опубліковані й незнані.
Читайте також: «Femina nova» і право обирати на сторінках «Першого вінка»
Любов Якимчук розмірковує про творчу біографію Проскурівни:
«Тож що заважало жінці писати і вдосконалювати свій письменницький талант? Публікуватися, відвідувати літературні події, вести насичене богемне життя?
Деякі відповіді є у її спогадах, багато з яких — вражають. У Марії не було красивих блокнотів, як у її сина, вона писала свої спогади на підручниках, медичних довідках і навіть коричневому обгортковому папері. У її текстах бачимо реалії життя жінок того часу (тут і далі пунктуація Л[юбові] Я[кимчук]):
“Діти кричать: Тату, не бийте мами! Ніт, це не помагає. ‘Ваша мати ніщо, хуже гадини’. Діти тоді дивляться жалем на матір, що їхня мати така погана. Таке творилось пошти в кожній хаті. Жінка плакала побита в крові, молила, просила спасти жінчину нещасну долю. Ніяка просьба спасти жінку од ярма чоловічого не преходила, жінка вже думала, мучиться так до віку”».
Марія Проскурівна, Всесвіт, 1925
Власне, Проскурівна не належала до літературної тусівки свого часу — ані в 1910-х, ані в 1940-х. Докія Гуменна в романі «Хрещатий яр» вкладає в уста однієї з персонажок тодішнє сприйняття Марії Проскурівни у воєнному Києві:
«От бачте, її, матір репресованого українського письменника-футуриста, не хотять друкувати. От гляньте, вона має стоси списаних зошитів, бо ще за молодої дівчини писала, а як Мишко став письменником, то навіть і друкував її. Та совєцька власть не дала. — І тиче ця смішна бабуся свої стоси не знати яких жовтопоруділих старих, записаних густо зошитів без абзаців і крапок, а Катруся не знає, як їй відмовити. Не піде ж із цим до шефа, його зовсім не обходять матері українських репресованих письменників, він глумиться, що якісь ще й письменника в цих українців існують.
— До літературної газети, до “Літаврів” треба йти, — радить Катруся.
— Та там сидять якісь не наші, вони нічого не тямлять, тільки задаються.
— Чому не тямлять, там є видатна письменниця, Олена Теліга, чарівна, культурна людина.
— Еге, почала мене питати, чи люблю я якогось Пушкіна, а я й не знаю, хто то, — ображено відказувала Проскурівна. — А я вам кажу, все кортить мене, що де почую, побачу, — та й записати. Ото як Мишко вчився у місті, то я йому все списувала, що в нас удома робиться, а він узяв та й надрукував. Казав, що в мене талант… Чи чули що про сина? — Ні, — зідхнула. — Як забрали, то так уже нічого й не чула. — Бідна! Катруся чула більше. Її Михайля розстріляно. Але бабусі цього й вона не скаже».
Марія Проскурівна з сином Василем. Фото з архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла Семенка
Життя і творчість Марії Проскурівни потроху досліджують, проте її тексти поки не видають у серіях жіночої класики. Її художні та мемуарні тексти складають архів жіночого повсякдення кінця ХІХ — першої половини ХХ століття: із домашнім насильством, феноменом людської жорстокості, працею, релігійністю, страхом і досвідом виживання. Серед цих текстів є й записи про життя в окупованому Києві часів Другої світової війни.
Ірина Брижіцька захистила дисертацію про письмо Марії Проскурівни (а також Марусі Вольвачівни та Тетяни Сулими) в літературному процесі кінця ХІХ — початку ХХ століття, зокрема дослідила жіночі образи, фольклорні мотиви, шевченківські алюзії та кримінальні сюжети. Любов Якимчук послідовно працює з рукописами Марії Проскурівни в архіві Інституту літератури й час від часу публікує фрагменти з них. Наприклад, лист Ользі Кобилянській, написаний у рік вбивства Михайля Семенка:
«Шановна т. Ольга Юліанівна Кобилянська… Ох, горе моє настало велике, моя дорога подруга, велике горе мене спіткало. Умер мій син, той що мої твори переписував і носив печатать. Ох горе моє велике і нещастя без єго не живу, а мучусь на сім світі».
Читайте також: Ритми змін: як українські письменниці повертаються в канон
Марія Проскурівна опинилася на узбіччі літературного канону: через стать, провінційність, відсутність літературного середовища, а згодом — через радянське стирання пам’яті. Її тексти ще чекають на повноцінне повернення в українську культуру.
