За згодою видавництва «Темпора» публікуємо уривок із нової книжки «Давня історія України» знаного українського археолога, професора, автора Тижня Леоніда Залізняка. Презентація книжки і зустріч з автором відбудеться 17 червня о 18:30 у київській книгарні «Є» на вулиці Лисенка, 3.
Імперії — це надцентралізовані та мілітаризовані держави, кордони яких охоплюють землі різних завойованих народів. Народ-завойовник живе за рахунок ресурсів загарбаних колоній. При виснаженні завойованої колонії імперія захоплює нові провінції, і так протягом усього свого існування. Імперська держава розростається вшир, витрачаючи ресурси не для внутрішнього розвитку, а для нових завоювань. Тому населення імперії живе в злиднях через надексплуатацію деспотичною державою та використання підданих як гарматного м’яса. Російський філософ Георгій Федотов писав про Московське царство ХV ст.: «Тільки крайньою загальною напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно зростаюча держава». Щось змінилося за останні п’ять століть? Питання риторичне, якщо згадати безперервні «м’ясні» штурми росіянами позицій ЗСУ.
Саме сусідство з імперією несе постійну загрозу збройного нападу. Тобто імперія — це такий собі крокодил, який інстинктивно періодично клацає щелепами — у 80-х роках минулого століття в Афганістані, в 90-х у Молдові, потім двічі в Чечні, у 2008-му в Грузії, тепер дійшла черга до України. І ніяка дружба з імперським крокодилом, до якої невтомно закликає Москва та її п’ята колона на пострадянському просторі, не врятує сусідів від його «дружніх» щелеп. О. Лукашенко довго «дружив» з В. Путіним, доки не опинився в шлунку російського імперського крокодила разом з країною, яку тривалий час очолює. Тим же шляхом донедавна рухалися президенти Казахстану Н. Назарбаєв та К. Токаєв. Вже мало хто сумнівається, що після України дійде черга і до Казахстану, Вірменії, Молдови, як вона вже дійшла не лише до Білорусі, але й до Грузії. Якщо московський крокодил не поламає зуби в Україні.
Як відомо, апетити російського імперського крокодила безмежні. Свого часу він ковтав не лише Білорусь, а й Польщу з Фінляндією, Східну Німеччину, Угорщину, Чехословаччину. Так що європейцям слід збагнути, що українці на фронті захищають від російської імперської агресії не лише себе, а й народи Європи.
Отже, доки РФ буде зберігати імперський устрій, доти настання нової «русской весны» буде лише питанням часу й місця, де вона розквітне отруйним імперським цвітом знову.
Але час імперій, як архаїчних держав часів єгипетських фараонів та доіндустріальних суспільств, минув. Поширення ринкової економіки призвело до їхнього розпаду на сучасні держави національного типу — Фінляндія, Норвегія, Польща, Литва, Естонія, Чехія, Румунія, Грузія, Україна тощо. Першим завданням народів, що звільнилися з імперського полону, є побудова власної держави в межах своїх етнічних земель за зразками сучасних національних держав цивілізованої Європи. Тобто патріотизм литовців, естонців, українців, грузинів, вірмен обмежений кордоном їхніх етнічних земель. Тоді як патріотичні амбіції імперських народів набувають хворобливих, гіпертрофованих форм. Вони поширюються далеко за межі етнічних територій колишнього імперського народу, на землі його колишніх імперських завоювань, часом набуваючи маніакальних рис месіанства, прагнення ощасливити все людство, встановивши новий світовий порядок, який імперці вважають справедливим. Путінська Росія — яскравий приклад такої тотальної імперської експансії, що загрожує катастрофічними наслідками не лише сусідам, а й усьому людству.
Російська Федерація одна з останніх імперій у світі, що перебуває в стані кризи і розпаду. Вона вже втратила свої найбагатші і найрозвиненіші колонії — Україну, країни Балтії, Молдову, Грузію, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан тощо. Путінське «вставання з колін» — це фантомний біль за втраченими колоніями, конвульсія вмираючого імперського монстра, простимульована величезними надходженнями нафто- та газодоларів, які з часом закінчуються. Як сказав колишній президент РФ Д. Медведєв: «Денег нет, но вы держитесь».
Російська імперія в наш час нагадує останнього динозавра в міському сквері. Він ще страшний і небезпечний, але приречений на неминуче вимирання.
Згадана демонізація «гібридного» Путіна свідчить, що деякі наші політологи та політики погано знають історію країни і не розуміють відомих історичних закономірностей. А успішний політик повинен бути історично грамотним. Невипадково вчителем Александра Македонського був філософ Арістотель, а Вінстон Черчілль полишив після себе не лише перемогу у Другій світовій, а й підручник з історії Англії. Про «бездонну глибину» знань керманичів нашої країни в галузі історії та державного будівництва промовисто свідчать безпомічні вислови президента Леоніда Кучми: «Ви скажіть, що будувати, і я вам усе побудую» та його попередника Леоніда Кравчука — «маємо, що маємо».
Нерозуміння глибоких історичних причин імперської агресії Росії і зведення їх до особистих якостей В. Путіна не сприяє успішному для України вирішенню проблеми віроломного збройного вторгнення Росії в Україну. Не з’ясувавши глибинної суті явища (історичної та цивілізаційної), неможливо успішно боротися з його негативними наслідками. Бо, як сказав культовий історик сучасності Самуель Гантінгтон: «Лише розуміючи реальний світ, державні політики можуть змінити його».
Попри невідповідність значної частини державної еліти країни доленосному історичному моменту, який переживає в наші дні українська нація, формування останньої відбувається швидкими темпами. Парадоксально, але потужним каталізатором цих процесів став особисто В. Путін та розв’язана ним 2014 р. кривава російсько-українська війна. Викликані нею потрясіння в українському суспільстві призвели до швидкої консолідації українців та їхньої остаточної цивілізаційної переорієнтації на Європу.
Попри руйнівну військову агресію Росії (а може, й завдяки їй), відбулося бурхливе становлення сучасної консолідованої української нації, про що переконливо свідчать незаперечні успіхи в державному будівництві ще до початку повномасштабного вторгнення рашистів у лютому 2022 р.:
- Встояли проти агресії Росії у 2014-му з розваленою армією
- Створили з нуля нову боєздатну армію в умовах війни
- Томос. Незалежна від Москви українська Церква — друга за історичним значенням подія після отримання у 1991 р. державної незалежності, стратегічна перемога України
- Втримали економіку, не допустили дефолту
- Налагодили ефективне сільське господарство
- Зламали монополію російського газу в Україні
- Переорієнтувалися з росринку на євроринок
- Взяли твердий курс на Європу (ЄС, НАТО) на законодавчому рівні
- Успішна дипломатія: Захід — союзник України
- Отримали безвіз
- Декомунізація (і не лише «ленінопад», а й анігіляція компартії)
- Українізація ефіру, відродження українського кіно
- Масова самоідентифікація українців
- Олігархи суттєво здали позиції
Звісно, сумними реаліями сучасної України є неподолана корупція, олігархи, низькі зарплати, занепад промисловості, брак інвестицій… Але ж у країні війна, що, як не парадоксально, стала потужним фактором консолідації українського суспільства на шляху трансформації в модерну українську націю.
Дванадцятилітня на цей час кривава війна Росії проти України не є пересічним збройним конфліктом між сусідніми державами за володіння спірними територіями, яким була більшість воєн в історії людства. Для українців, що захищають від російської агресії свою Батьківщину, це екзистенційна вітчизняна війна, яка має виразні ознаки збройного зіткнення вищого порядку, що зветься війною цивілізацій. Останню визначають як військовий конфлікт вищого порядку між суспільствами різної ментальності, культурної орієнтації, історичної пам’яті, традиції, між європейською та євразійською цивілізаціями. Останню російські історики, філософи, політики (М. Трубецький, Г. Федотов, Л. Гумільов, В. Путін) вважають прямою спадкоємицею деспотичної імперії Чингізидів. Про це переконливо свідчать численні релікти ординської спадщини в ментальності та культурі росіян, зокрема ті ж «м’ясні штурми» та «загороджувальні загони», які вперше застосували на Русі монголи під час штурму давньоруських міст.
Саме в протистоянні деспотичної «імперії зла» цивілізованій Європі полягає глибинна цивілізаційна суть розв’язаної Росією на землях України чергової загарбницької війни. Тому популярне в сучасній Росії твердження, що «мы воюем не с Украиной, а с Америкой» відповідає дійсності. Нагадаю, що США, за Арнольдом Тойнбі, є американською філією європейської цивілізації. Розташована в прифронтовій смузі зіткнення європейської та уособленої Росією євразійської цивілізацій, сучасна Україна, по суті, є передовою барикадою цивілізованої Європи, що вчергове борониться сама і боронить цивілізовану Європу від агресії азійського деспотизму нащадків Золотої Орди.
Тож імперський рашизм Московії несе екзистенційну небезпеку не лише Україні, а й усій європейській цивілізації. Відчайдушний спротив українців черговій московській навалі — це не лише смертельний бій за саме існування українського народу, а й черговий захист Європи від диких орд.
За своєю суттю російсько-українська війна є не лише збройним конфліктом між європейською та евразійською цивілізаціями на землях України, але й класичною колоніальною війною московської імперської метрополії за повернення своєї колишньої колонії в криваве стійло Російської імперії. Ця жорстока бійня неслухняних малоросів «московським імперським ведмедем», що вкотре намагаються вирватися з його імперських кігтів має незчисленні історичні паралелі. Але найбільше вона нагадує криваве вторгнення в Європу орд Чингізхана та Батия, прямим ментальним нащадком яких, як неодноразово відзначали різні дослідники, є московський імперіалізм.
Важко собі уявити, щоб сучасний Лондон ввів англійські війська в Америку, щоб повернути свою колишню колонію США в лоно Англійської імперії. Або те ж саме зробили б Іспанія та Португалія, щоб відновити колоніальний статус Мексиці чи Бразилії. Цих очевидних історичних паралелей з російсько-українською війною, на жаль, не бачать ні політики Європи, ні Д. Трамп з його адміністрацією. Чомусь не звучать вони в якості контраргументів путінським наративам на виправдання агресії Росії в Україну — про «єдиний народ», «що все то те таки й було наше, що вони тілько наймали татарам на пашу, та полякам…», — як писав Т. Шевченко.
Бачення в путінських «першопричинах» його вторгнення в Україну банальні імперські претензії на колись загарбані Москвою землі колишньої колонії проливає світло на справжню суть російської агресії в Україну. На жаль, цей контраргумент зазіханням Москви на землі України не звучить не лише в Європі та в Америці, але й в Україні.
Згадані очевидні досягнення в державному будівництві України свідчать, що, попри російську агресію за воєнні роки, що минули після майдану 2013–2014 років, українці зробили більше, ніж протягом попередніх чверть століття мирних років незалежності. А значить, не все так погано, як переконують ворожі ЗМІ та ретранслюють симпатики «русского мира» В. Путіна в Україні. Українська нація спинається на ноги і має перспективу.
Повномасштабне вторгнення росармії в Україну в лютому 2022-го стало визначальним фактором остаточного цивілізаційного вибору громадян України, майже 90% яких підтримують найскоріший вступ до євроатлантичних структур ЄС та НАТО. Тож російсько-українська війна, яку розпочав путінський режим, стала потужним фактором національної консолідації та остаточного становлення модерної української нації. Кривава багатолітня війна проти російських загарбників ще не закінчилася, але В. Путін уже програв її, продемонструвавши всьому світу надзвичайну згуртованість нібито «фейкової» української нації, що виявилася сильнішою за «другу армію світу» «великого и могучего русского народа», духовного нащадка Золотої Орди.
