Аріан Шeмен належить до вузького кола журналістів, які висвітлювали війну в Україні з перших днів вторгнення.
Вона підготувала низку репортажів для газети «Le Monde».
Зняла фільм про Володимира Зеленського, який був відібраний до Каннського кінофестивалю.
Іноді вона виходила за межі своєї ролі репортерки, щоб висловити свій протест проти жахливих російських злочинів.
І через чотири роки від початку повномасштабного вторгнення в країну, коли загиблих і поранених стало кілька тисяч, вона видала книгу «Війна — це власні імена», що розриває серця.
(Видавництво «Sous-Sol») заповзялося відтворити останні дні життя двох українських письменників, Вікторії Амеліної та Володимира Вакуленка, – символів нації, що народилася з поетів і чиї поети стали одними з перших цілей агресорів.
Перша — це молода жінка «з блідим обличчям, яка завжди одягалася в чорне», письменниця. Вона стала розслідувачкою російських злочинів і загинула від ракети, що в червні 2023 року впала в Краматорську на піцерію, де зібралися журналісти, волонтери та документалісти, які тимчасово перебували в місті.
Другий — дитячий письменник, мовчазний і беззбройний борець, який вирішив залишитися у своєму селі Капитолівка, окупованому росіянами, на березі річки Донець у Донбасі – Аріана Шемін розповідає про візити ополченців, погрози, систематичне приниження, налякану дитину з аутизмом, якій батько показує фільм «Життя прекрасне» Роберто Беніньї. Потім, одного вечора, – викрадення, зникнення у білому фургоні та тіло, знайдене в яру й кинуте в могилу під пронумерованим хрестом, без імені.
«Щоб не дати авторам зникнути в забутті, потрібно чимало сил», — каже на початку екскурсії Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею.
У цьому реченні втілений весь проєкт Аріан Шемен.
Не дати їм зникнути.
Зберегти двох людей, що опинилися на межі зникнення.
Оживити не їх самих, померлих, а їхній світ, їхню особисту республіку літератури, їхню інтимну географію.
Для одного з них, Вакуленка, це маленький хлопчик з аутизмом, за яким він доглядав; щоденник, який він вів день у день, захований перед арештом біля підніжжя садової вишні й дивом знайдений після визволення регіону; підвал із пофарбованими в білий колір дощатими стінами, куди Аріан Шемін спускається разом з одним із тих, хто вижив, щоб дізнатися, чи його там катували.
Для іншої, Амеліної, це її подруги та колеги; львівські кав’ярні, де вона часто бувала; будинки її дитинства, що навіюють спогади; її незавершена книга, яку минулого року опублікувала Сандрін Трейнер у видавництві «Фламмаріон»; поет-боєць Сергій Жадан, якого я знаю особисто і знімав на позиціях; адвокат і письменник Філіп Сендс, чия книга, «Повернення до Лемберга», повернула Львову пам’ять, і з яким авторка випадково зустрічається біля парку імені Івана Франка.
Ні репортажу, ні пафосу.
Ні елегії, ні реквієму, ні літературного надгробка.
Жести, яскраві моменти життя, сліди, які наполегливо збирали, і так, сторінка за сторінкою, — благоговійне відтворення шляху тих, кого війна прагнула знищити.
Книга має назву саме «Війна — це власні імена».
Адже що, зрештою, таке війна?
«Цифри», — констатує універсальний репортаж.
«Кількість завойованих чи втрачених квадратних кілометрів», — кажуть штаби.
«Мільйони загиблих, поранених та переселенців», — кажуть найкращі коментатори.
Людські маси, що рухаються, народи, які вирушають у вигнання, кордони, які захищають або проривають, — додають історики.
Іншими словами, жахлива машина, що зводить людей до сукупності, перетворює життя на цифри, а власні імена — на загальні.
Але справжні журналісти та письменники роблять навпаки.
Вони відмовляються визнавати цей підхід: про тіла, розчавлені та позбавлені своєї впізнаваності, про міста, перетворені на руїни, що скрізь однакові, про біженців, які розчинилися в потоках мандрівників, про померлих, що загубилися в анонімності масових поховань.
Вони повстають проти цього закону війни, нав’язаного варварами, прийнятого майже всіма, і який, за словами Жана-Клода Мілнера, є законом безликих тіл, людей, перетворених на натовп, доль, зведених до статистичних показників, імен, зведених до цифр.
Отже, вони рятують власні імена.
Вони їх оберігають і повертають до життя.
І в цій ситуації вони відкривають нам таємницю перетину доль, що нагадує притчу: чи не Вікторії Амеліній випало відкопати біля вишні той рукопис, що Володимир Вакуленко закопав там перед своїм викраденням? І коли Аріан Шемен, зі свого боку, долучається до цього ланцюга вірності, чи не пильнує львівська письменниця над останками того, чиї слова вона відкопала і до якого незабаром приєднається у смерті?
Усі троє — Амеліна, Вакуленко, а також Шемен — знають, що протилежністю власного імені є не загальне ім’я, а безіменність.
