Я часто бачу, як книжку «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня читають у метро — студенти, старші люди, чоловіки, жінки, військові у формі. Перший наклад видання розійшовся миттю, читачі їздили віддаленими книгарнями й обмінювалися чутками, де можна забрати останній примірник. Ми читали цей текст у рамках Книжкового клубу медіа The Ukrainians, і це було одне з найщемкіших обговорень на моїй пам’яті. До повномасштабного вторгнення Артур працював у «Видавництві Старого Лева», потім брав участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині та Запоріжжі. Діставши важке поранення, повернувся до цивільного життя. Зараз працює над наступною книжкою «Лікарня святого Пантелеймона» і бере участь у літературних подіях в Україні та за кордоном. Нам непросто знайти спільний часовий слот для розмови, але така бесіда варта, аби її чекати.
— До виходу книжки «Гемінґвей нічого не знає» ти був відомий насамперед як поет. Збірка «Гуртожиток № 6» з’явилася, коли тобі було лише дев’ятнадцять. Чим була для тебе поезія до початку повномасштабного вторгнення і чим є зараз?
— Напевне, я можу тут говорити не лише про поезію, а й загалом про літературу, просто поезія була тоді єдиним доступним мені жанром. Коли я навчався на журфаці, писав короткі журналістські тексти, однак дуже хотів писати вірші. На літературних читаннях завжди шкодував, що не пишу. А потім почав. Поезія стала для мене способом життя — у тому сенсі, що я фіксував усе, що мене зачіпало, бо цей інструментарій був під рукою. У 2018-му — мені було сімнадцять — я визначив творчість як справу свого життя. Зрозумів, що мені це подобається і що я йтиму до того, аби стати успішним письменником. Це був стиль взаємодії з іншими та спосіб уберегти все цінне. Збірка «Гуртожиток № 6» — спроба зафіксувати у книжці студентські роки, те, як ми жили і що робили.
— Це сміливо: у сімнадцять вирішити обрати письменництво як фах. Адже в нашому контексті, на жаль, заробітки в цій галузі не завжди відповідають вкладеним зусиллям.
— Це було б сміливим і навіть дурним рішенням, якби я ухвалив його у двадцять п’ять чи двадцять шість. А сімнадцять — вік юнацького максималізму та наївності. Студенти шукають себе, і мені ніщо не заважало сказати: буду поетом. З того могло нічого не вийти, та, на щастя, вийшло. От якби я зараз знічев’я вирішив стати письменником, це було б ризиковано. Добре, що я мав кілька років, аби дійти до точки, де зараз. Тепер почуваюся спокійно.
— Сьогодні ти визначаєш себе як професійного письменника?
— Так. Втім, тут можна поміркувати, коли варто називати себе письменником. Коли є книжка? Коли живеш із того? Гадаю, достатньо писати і вважати себе письменником. Я вважав себе письменником іще у сімнадцять, коли не мав виданих книжок і не заробляв тим, тільки витрачав. Та вже тоді вірив, що це справа мого життя. Тепер ця справа масштабувалася, почала приносити заробітки й дала перспективи. А ще моя робота нині передбачає не лише писання, а й багато різних супутніх активностей. Я ставлюся до письменницької роботи щонайсерйозніше.
— Перший після початку повномасштабного вторгнення вірш «Трисвяте» ти написав, дізнавшись новину про авіаудар по пологовому будинку у Маріуполі. Розкажи, як до тебе приходить поезія. Чому про щось неможливо не написати?
— Як приходить поезія — дуже складне питання. Я намагаюся не оперувати романтичними уявленнями про поета як ретранслятора божественних ідей. Творчість — це сукупність дару, таланту, праці, професійного підходу, старання. Поезія не приходить до мене готовою, аби я її лише записав: над текстом доводиться ретельно працювати. Але справді бувають обставини й теми, про які, як ти кажеш, неможливо не написати, вони не вимагають творчих мук і тривалого обдумування. Вірш «Трисвяте» — саме такий випадок. Тоді я вже служив у війську і відсунув убік свою письменницьку ідентичність. Здавалося, література не має особливого сенсу. Після авіаудару по Маріупольському пологовому будинку мені захотілося висловитися у єдиний можливий для мене спосіб. По тому я ще довго не писав, аж до вересня 2022-го. Той вірш був винятком.
— Ти казав, що намагаєшся писати поезію якомога чіткіше й лаконічніше, а от у прозі можеш собі дозволити багатослівність. У тебе є розподіл тем: для фіксації цього більше пасує поезія, а цього — проза?
— Радше у мене є розуміння двох речей. Перша: про будь-яку річ можна написати будь-що — і вірш, і прозу, і роман. А друга: твоє завдання як автора зрозуміти, який з жанрів пасуватиме для цього найкраще. Я не маю наперед визначених тем для есеїв, віршів чи прози. У мене виникає думка написати про людину чи ситуацію, а потім, підходячи до теми, я намагаюся зрозуміти, як сказати про це найкраще. У прозі також намагаюся не бути багатослівним, але через переплетення тем дозволяю собі значно більше. Мої вірші найчастіше лаконічні, адже оповідають про конкретну ситуацію.
— Зараз тобі ближче проза чи поезія?
— Як і в сімнадцять, мені близька література в широкому сенсі. А який то вже буде жанр, хвилює менше. Головне — аби хотілося про щось писати. Мені важливо й далі мати відчуття, що лишається багато речей, які варто проговорити. А от зафіксую я їх у форматі віршів чи прози, не так суттєво, поки не доходить до книжки. Коли йдеться про видання, до нього вже треба підходити як до продукту, думати, як тексти працюватимуть між собою. На первинному етапі для мене все — текст. До якого жанру зарахувати його, справа другорядна.
— Ти називав одним зі своїх найбільших страхів страх забути. Про що тобі насамперед важливо пам’ятати сьогодні?
— Про багато речей. З дитинства у нас лишаються спогади або про дуже добрі, або про дуже погані події — все через їхню емоційну насиченість. Важить пам’ятати й добре, і погане, не забувати складних речей. Якщо проживаєш болючий досвід, одним зі здобутків є пам’ять про нього. Це твій привілей: пам’ятати те погане, що ти пережив, черпати звідти уроки. Ти заслужив мати про це пам’ять. Наша психіка часто хоче витіснити, деформувати страшне, зафіксувати не так, як було насправді. Інколи пам’ять про пережите вимагає зусиль. Та якщо ти це пережив, твій привілей — використовувати досвід, як хочеться.
— Ти виростав серед двоюрідних братів. Очевидно, образ дитини важливий у твоїй творчості. Розкажи, якою дитиною ти сам був.
— З дитинства пригадую відчуття безпорадності. Від тебе мало що залежить, коли ти дитина. Чітко пам’ятаю підлітковий вік, передчуття свободи, великий переїзд із села до Львова, перехід зі школи до університету і самостійного життя. Дорослість накладає на тебе більшу відповідальність, але й дає більше можливостей впливати на власне життя. Дитинство асоціюється з безпомічністю. Це одна з причин, чому діти під час війни є найменш захищеною частиною суспільства. Ми всі страждаємо, нас усіх намагаються вбити, але уяви, що ти ще й залежиш від інших, постійно потребуєш допомоги. Мені важливо мати дотичність до цієї незахищеності, допомагати дітям.
— Твій позивний «Давид» — це про захист слабших?
— Можна і так трактувати. А ще це про любов до Давидових псалмів.
— В інтерв’ю Олені Пшеничній для The Ukrainians ти сказав: «В написанні поезії, особливо на війні, до кожного слова треба ставитись як до такого, котре, можливо, промовлене востаннє». Підсвіти цю думку, будь ласка.
— Думаю, письменникові за будь-яких обставин варто ставитися до кожного свого слова як до останнього промовленого. Якби так було, кожен автор надавав би написаному більшої ваги. А на війні це справді може виявитися твоє останнє слово. Будь-коли є шанс отримати важке поранення чи загинути, що робить метафору буквальною. Ти потрапляєш у такі умови, що ставишся до власних слів іще серйозніше.
— Як змінилася для тебе мова у часи війни?
— Слова стали важити більше, тому що їх стало менше. Друго- і третьорядні фрази я просто відкидаю, лишаючи найважливіше. Під час війни відчуваєш конечність усього і краще розумієш: якщо вже щось казати, то тільки основне. Не хочеш гаяти обмежений час на вторинне. Те саме відбулося у моїх текстах: вони втратили нашарування, стали більш концентрованими. Кожен з моїх віршів можна було б зробити трохи красивішим, багатшим на образи, багатослівнішим. Але це не відповідало б ані часу, ані тому рівню щирості, що вимагає відкинути все зайве. Ми довго живемо в обставинах повномасштабного вторгнення, тож нині це відчуття дещо притупилося. Та у 2022-му ми всі відчували, як важливо витрачати час лише на головні слова, адже не знаєш, чи дзвінок рідним не буде останнім.
— Яка роль письменника у часи війни? Якщо взагалі можемо говорити про конкретну роль письменника.
— Як на мене, немає сенсу казати про роль чи обов’язок саме письменника. Є обов’язок людини: не бути байдужим і шкідливим, втручатися, робити все, аби захистити людей, яких любиш. Є обов’язок громадянина держави у часи війни. А от як письменник я не чую за собою конкретного обов’язку і дію так, як хочу. Зараз працюю над книжкою «Лікарня святого Пантелеймона», писати її — тільки моє рішення. Коли пишу, відчуваю потребу проговорити ту чи ту річ, але і це мої рішення. У часи війни письменник може бути корисним і дієвим, а може й шкідливим. Та на першому місці лишаються обов’язок людини і громадянина. Якщо їх виконуєш, не так важливо, музикант ти, слюсар, письменник чи водій автобуса.
Втім, поміркував і, здається, таки можу назвати один обов’язок письменника: пам’ятати вбитих авторів. Пам’ятати у широкому розумінні: говорити про них, підсвічувати їхню творчість, робити все, аби вони були видимі й читані.
— Хочу продовжити цю тему і поговорити про культуру пам’яті й ушанування загиблих захисників. Мені здається, ця тема стоїть досить гостро сьогодні. Наприклад, помічаю, що в Києві далеко не всі зважають на загальнонаціональну хвилину мовчання, навіть коли оголошення лунає з гучномовців.
— Можливо, ситуація у наших містах різна. У Львові культура пам’ятування на високому рівні, це відчутно зокрема на прикладі згаданої тобою хвилини мовчання. Тут питання не лише в зарегульованості на рівні влади, а й у суспільній консолідації: після оголошення зупиняється весь транспорт і всі пішоходи. Минулого тижня я йшов містом зранку, і о дев’ятій чомусь не спрацювали гучномовці. Всі зупинилися самі, крім одного грузовичка, що продовжив рух. Якийсь дід опустив скло і кричить водієві: «Ти шо, дибіл, хіба не бачиш, яка година?». Той теж став. Можна довго говорити про реакцію чоловіка у машині, та добре, коли на суспільному рівні є потреба вшанувати загиблих. Мені прикро бачити у соцмережах суперечки, чи це потрібно, чи така практика не перетворює нас на зомбі. Це важливо з багатьох причин, і насамперед з поваги до сімей героїв. А ще це нагадує про час, у якому ми живемо. Мені як ветеранові це теж важливо, адже показує, що люди цінують зроблене військовими.
Різниця між Києвом і Львовом працює і в інший бік: ми майже щодня читаємо новини про бомбардування столиці, поранених і вбитих. У Львові обстрілів менше, тож нам важливо нагадувати собі, що ми живемо всередині війни, втрачаємо своїх громадян, гинуть наші воїни. Людина має прекрасну і жахливу здатність адаптуватися — і це палка з двома кінцями. Коли ти пристосовуєшся до складних обставин, аби вижити, це неймовірно. А коли адаптуєшся так, що починаєш абстрагуватися від війни й удавати, ніби її немає, це погано. Найменші прояви спільного пошанування не дають випасти з часу, в якому живемо
Я цілком на боці культури пам’ятування і її розвитку, та ситуація різна у різних містах. Одного разу був на похороні побратима у Львові, а іншого разу у Краматорську — і між церемоніями була жахлива прірва. У Львові це загальноміське прощання на Площі Ринок: грає мелодія, їде почесний кортеж, все обставлене прапорами з чорними стрічками — почесті на високому рівні. В Краматорську все було інакше. Дорогою від моргу до цвинтаря нас супроводжувало лише кілька хлопців із почесної варти. Людей прийшло небагато. Звісно, варто враховувати контекст життя, це не спроба порівняння двох міст. Просто мені болить, коли культура пошанування на низькому рівні. Я твердо стоятиму за її розвиток.
— Довгий час на війні ти майже не писав. А потім вийшла книжка короткої прози «Гемінґвей нічого не знає», що стала одним із найсильніших свідчень про нашу війну. Нині я помічаю відродження малої форми, і це логічно: світ фрагментарний, і ми фіксуємо окремі уламки дійсності. Твоя книжка оповідає про досвід військового, який втрачає друзів, свариться з Богом, згадує тих, кого більше немає, кохає і говорить про потребу пам’ятати. Як ти її писав? І чому в тебе виникла потреба зафіксувати уламки розтрощеного світу?
— Я справді опинився в точці, в якій було важливо зафіксувати певні речі. Оскільки мав цю можливість, сів і почав писати — без сформульованої глобальної мети, лише з розумінням, що хочу це проговорити. У мене так завжди: пишу, а вже потім ухвалюю рішення, що текст буде видано. Далі міркую про функції та потенційну аудиторію книжки. Та на першому етапі — завжди проста потреба писати про важливе.
— Цьогоріч «Гемінґвей нічого не знає» вийде друком у восьми країнах: англійською, французькою, польською, словацькою, литовською, шведською, грузинською, португальською мовами. Це одна з найпопулярніших українських книжок серед іноземних видавців. По-перше, вітаю тебе. По-друге, як гадаєш, чи можливо через художню літературу передати воєнний досвід? Чи ми приречені на герметизм, бо пояснити словами війну неможливо?
— Про цей досвід точно варто писати, а от чи можна його зрозуміти завдяки текстам — уже інше питання. За цей рік я побував на кількох літературних подіях за кордоном. Людям, які живуть в іншому контексті, звісно, складніше усвідомити те, що ми пишемо. Втім, не моє завдання — просвітити, пояснити, навернути, докласти казна-яких зусиль, аби іноземці все зрозуміли. Як і в Україні, так і за кордоном є люди адекватні й ні, емпатійні й ні, ті, кому байдуже, і ті, що нам співпереживають. Звісно, не всі іноземці переймаються нашою ситуацією, їм складніше усвідомити весь жах, у якому ми живемо. Та культурна дипломатія працює: наші автори, правозахисники їздять за кордон, їм вдається достукатися до людей — це колосально важлива і складна робота. За собою я чую інший обов’язок: зафіксувати те, що знаю, докласти зусиль, аби книжка вийшла в іншій країні ще однією мовою, говорити з тими, хто готовий слухати та кому цікаво. Та я не збираюся пояснювати, переконувати, змінювати чужий світогляд. Моя робота — зробити так, аби історії наших воїнів звучали гідно, не на рівні з оповідями агресорів. Через це у мене трапляються проблеми із закордонними видавцями.
— Чи був відгук закордонних читачів, який тебе вразив?
— І не один. Ідеться насамперед про випадки, коли бачиш в іноземців розуміння, що це спільна боротьба, що допомога нам — у їхніх же інтересах. У Парижі на зустрічі ми обговорювали, що європейці часом легковажно ставляться до того, що в нас відбувається. Після зустрічі до мене підійшов читач і сказав: «Не думайте, що ми всі не розуміємо. Багато хто з нас підтримуватиме вас стільки, скільки треба. Ми усвідомлюємо, що ви воюєте і за нас також. Якщо ви не вистоїте, вони підуть далі». Чоловік проговорив дослівно все, що ми хотіли почути. Хтось казав про вдячність українцям за те, що росіяни не дійшли до їхньої країни. Хтось повідомляв, що з 2022-го постійно донатить ЗСУ. Важливо бачити це розуміння, ставлення до нас не як до бідних і нещасних. Моє завдання — постаратися, аби ці люди могли прочитати наші книжки своїми мовами.
— Правозахисниця і нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук якось написала у фейсбуці, що ми — неідеальна жертва в очах світу, бо маємо нахабство чинити опір, а не просто мовчки страждати від дій агресора. Ти поділяєш думку, що для декого з європейців ми можемо бути незручною жертвою?
— Мені тут згадалися слова Віри Агеєвої в інтерв’ю Володимирові Бєглову про те, що ніхто не любить скигліїв. Цінують сильних, навіть якщо вони ще не перемогли. На їхній бік хочеться стати. Ти нічого не досягнеш, якщо будеш бідосею. З другого боку, має рацію й Олександра: через свою силу ми стаємо незручними для світу. Це часом призводить до мого непорозуміння з видавцями, які публікують росіян «в екзилі». В їхньому уявленні ми маємо погоджуватися на будь-який майданчик, не перебирати, адже хочемо бути почутими й представленими. Та нам важить не сам факт, а контекст цієї розмови. Я проти того, аби історії моїх загиблих побратимів були поруч із розповідями якогось росіянина, що довів власну країну до нинішнього стану, втік, а тепер живе на європейські гроші й вішає всім локшину на вуха. Ми незручні тим, що ми — жертви агресії, які мають гідність.
— Хочу запитати про наших класиків, чиї тексти сьогодні реактуалізуються. В одній з розмов ти розповів, якої ваги для тебе набули Шевченкові рядки «Борітеся — поборете, вам Бог помагає». Кого ще з класиків згадуєш найчастіше?
— У збірці «Тут були ми» найчастіше згадую Стуса. А ще важливим для мене є Плужник. Мене вразило, як загалом оприявнюється наше співжиття з літературою. Для мене в шкільні та юнацькі роки класики були портретами з книжок, чимось далеким, занудним і банальним. Але коли з нами відбуваються складні, визначальні події, як-от Революція Гідності, ми звертаємося саме до класиків, відчуваємо потребу оприсутнити тих, хто був до нас. Думаємо: боже, Стус писав десятиліття тому про те, що ми відчуваємо просто зараз, — і це дає сили. Так, під час Революції Гідності ми почали малювати письменників з атрибутами боротьби. Коли Сергій Нігоян зацитував вірш Шевченка, це стало потужним символом спротиву. Шевченко завдяки своєму впливу стоїть тут окремо: він дві сотні років тому писав про те, що актуальне й зараз, що нам важливо чути. Коли важко, до нас вертається наша література.
Стус — поет, для більшості з нас відоміший контекстом, ніж текстами. Більше пошанований за своє життя, ніж читаний. Я теж прийшов до нього через його історію, а вже потім почав читати й відшукувати щось своє. А от у Плужника я знайшов співзвучний моєму спосіб горювання. Те, як він пише про загиблих, страчених, невинно вбитих, — ця його скорбота мені відгукується.
Гадаю, це працює і на загальносуспільному рівні: зараз мало не кожне друге видавництво має свою серію класики. Якщо чотири видавництва друкують Багряного, отже, хтось його купує. А дехто, як я, купує примірник кожного видання. Класики щось знають, вони також пройшли складні часи, і в нас, і в них був спільний ворог, який намагався нас знищити. Це більше не шкільний нафталін, вони писали про те, що ми проживаємо зараз. Їм можна вірити.
— Розкажи трохи про вже згадану тобою «Лікарню святого Пантелеймона».
Це буде книжка віршів і свідчень, куди ввійдуть мої тексти від 2023-го, тобто після збірки «Тут були ми». В прозових творах я зосереджуюся на темі життя із ранами, після складних, болючих досвідів. Збірка «Гемінґвей…» оповідала про момент травмування військових і цивільних. А «Лікарня…» — про життя вже після травми, втрати. Як люди намагаються впоратися, знайти ліки, хоча універсальних ліків, звісно, не існує, кожен змушений шукати їх сам. Це історії про співжиття з різними досвідами: мені хотілося дати голос зраненим людям. Там буде історія матері, що втратила на війні сина і розповідає про життя після трагедії. За що вона тримається, як оприсутнює його навіть після загибелі. Буде голос ветерана, який був не просто солдатом, як я, а командиром. Про життя після наслідків ухвалених рішень, про відповідальність, яку він ніс. Буде голос хлопця, що потрапив у полон у 2022-му, а звільнився у 2025-му. Як він повернувся в іншу країну, інше суспільство. Пішов на війну у березні 2022-го, коли все яріло синьо-жовтим і до військкоматів стояли черги, а повернувся, коли на вулицях побільшало російської, від хлопців та дівчат у формі відвертаються і ховають очі, військових з ТЦК вбивають.
Немає універсального способу полікуватися від втрати, але є спільна потреба зрозуміти, що може допомогти саме тобі, за що можеш вхопитися. Я хочу показати розмаїття голосів, бо ми всі по-різному зранені війною. Інколи нам так складно говорити одне з одним, що ми вирішуємо не говорити взагалі. Найяскравіший тут приклад матері, яка втратила сина. Вона каже, що більшість людей так бояться чи чуються такими винними, що взагалі не говорять про її сина — і це найгірше, його ніби ніколи й не існувало для них. Вона закликає: «Беріть себе в руки, робіть щось зі своїм почуттям вини й говоріть зі мною». У книжці я фокусуюся на тому, як зранені досвідом люди намагаються полікуватися і як ми співживемо з цими різними досвідами.
У Львові ми влаштували благодійний вечір навколо «Лікарні..». Оксана Зьобро запитала, чи не видаються мені книжки «Тут були ми», «Гемінґвей нічого не знає», «Лікарня святого Пантелеймона» трилогією, закінченою історією. А мені й справді видаються: я згадую тих самих людей і ніби завершую цикл, довге говоріння на ту саму тему. Далі вже писатиму про інше.
— Ти кажеш, що твої герої хапаються за різне, аби полікуватися після втрати. А за що хапаєшся ти?
— За рідних, побратимів, свою справу, в якій я впевнений, за розуміння, що кожен Божий день дається нам неймовірно високою ціною. Щодня люди воюють і помирають за те, аби цей день настав. Хай як важко і складно нам, багатьом іще складніше. Можна не сидіти, жаліючи себе, а допомогти іншому — і це допоможе тобі. Вчора ти прокинувся у чудовому настрої, а сьогодні розбитий. Вчора допомогло одне, а через день це вже не допомагає, і ти хапаєшся за інше. Прокинувся, розібрався із цим днем, прожив його на совість, щось запланував, а завтра буде новий день — так потроху й ідемо. Часом трапляються і приємні речі. Так днями ми влаштували збір для дівчинки із Запоріжжя, яка втратила на війні батька, в аварії маму, а сама зазнала травм. Мені дозволили оприлюднили її фотографії, і за ніч на банку надійшло 200 тисяч гривень — я ніколи не бачив такого стрімкого збору. А ще до «Голосів дітей» звернулися лікарі, і зараз дівчинку забирають до Львова на безкоштовну реабілітацію. Разом із коштами за квитки на мій вечір та благодійним аукціоном ми зібрали 627 тисяч гривень. Ці кошти допоможуть і Марії, і ще чотирьом дітям наших захисників, які потребують лікування чи реабілітації. Ми живемо у несправедливому світі, але треба себе підштовхувати щось робити. Результатом може стати колосальна допомога іншому, і життя цієї людини стане трохи легшим. Це причина лягти ввечері лягти спати й устати зранку.
