Він вийшов із затягнутої туманом посадки під Покровськом із бородою, як у Святого Миколая, і спокоєм, якому позаздрили б буддійські ченці. Молодший сержант 32-ї Сталевої бригади Олег із позивним «Алігатор» ефективно виконав завдання в самому «рукаві» ворожого наступу. Удвох із напарником вони понад п’ять місяців залишалися непомітними і смертоносними для ворога.
— Прізвисько «Алігатор» зі мною ще з дитинства, так колись назвали, і воно прилипло, — розповідає 55-річний Олег. — Навіть коли в мене народився син, колеги подарували великого м’якого крокодила — сказали: «Ти Алігатор-старший, а цей подарунок для Алігатора-молодшого».
З окупованого рідного міста виїхав 2015-го. Опинився у Кривому Розі, працював у металургії сталеваром на «АрселорМіттал».
Ми спілкуємося з Олегом на полігоні бригади, де він зараз передає досвід новобранцям. Він говорить спокійно, зважено, і лише іноді в його очах проблискує азарт людини, яка обхитрила смерть там, де вона здавалася неминучою.
— Мобілізувався трохи більше року тому, — продовжує. — Зараз я молодший сержант. Звання лишилося ще зі строкової служби за радянських часів. Служив на Тихоокеанському флоті, острів Сахалін. Мав бути старшиною першої статті, з трьома личками, але через одну дуже зухвалу самоволку позбувся «другої статті». Тоді гебісти сказали нашому командуванню: «Йому треба нагороду давати за кмітливість, а вас — під трибунал», — бо я тоді обдурив усіх офіцерів. Кмітливість і вміння «ламати систему» стали мені в пригоді й тепер, під Покровськом.
— Яке завдання перед вами поставили?
— Наша задача була — «вуха та очі», огляд на 360 градусів. Ми з напарником зайшли в такий собі «рукав», на територію, яка за Deep State уже була червоною. Коли ми уточнили по рації: «Ми найперші?», — нам відповіли: «Так, ви найперші».
Буквально на другу добу ми зрозуміли, що через наш лісок ідуть ворожі стежки. Одна — прямо через нас, одна — правіше, ще кілька — ліворуч. Ми встигли вкопатися за чотири дні, поки було відносно тихо. Зробили щось типу бліндажа, але накрили позицію звичайними гілками — пиляв їх мультитулом, плюс целофан і земля насипана. Не було можливості кудись відійти і знайти щось для міцнішого даху.
Але зробили хитро: маскували схованку так, ніби там нічого немає, а гілля накидали так, щоб воно виглядало природно. Ми змушували противника оминати нас, відхилятися. Хоча були екземпляри, що лізли прямо в хащі й стикалися з нами ніс до носа. Закінчувалося це тим, що ми їх потім відтягували подалі… Вони й зараз там розкладаються. Більшість же просто проходила повз, ми доповідали, і їх уже «обробляли» наші пілоти з повітря.
— Як вам вдавалося залишатися непоміченими так близько від ворожих маршрутів?
— Ми поламали ворожу логіку. Зазвичай шукають у густих кущах або в глибоких ямах. Ми ж зробили схованку на такому собі п’ятачку, майже на галявині. Розрахунок був такий: тут шукати не будуть, бо це нелогічно. І це спрацювало. Ворог бачив наш вхід, але він був так прикиданий, що вони доповідали по рації: «Це покинута нора, там нікого немає», — і йшли далі.
Були «верблюди» — ті, що тягли великі баули. Були штурмовики лише в броніках, чия задача — максимально швидко дійти до Покровська. Йшли без їжі й води. Шукали будь-яку викинуту пляшку, щоб допити краплі. Ми бачили багатьох, але в контакт не вступали — працювали приховано. Тільки якщо вже стикалися впритул, доводилося ліквідовувати. Ми поводилися дуже тихо, переміщувались виключно по посилки, які скидали з дронів, та коли треба було приховати сміття. Ми все закопували, а згори закидали листям, щоб якась випадкова людина (хоча які люди — там нелюди ходили, вороги), не виявила слідів нашого перебування.
— Коли ворог зрозумів, що в цьому квадраті хтось є?
— Ми зайшли у серпні. Десь у жовтні у них накопичилася інформація, що в цьому кутку лісу зникають їхні люди. Підслухали навіть версію, що ми — блукаюча ДРГ. Росіяни почали надсилати групи як приманку. Сідали на перекур прямо біля нас, метрів за десять. Ми не дихали, слухали їхні мрії, як прийдуть у Покровськ, як будуть мародерити, хто яку машину купить чи іпотеку закриє. Чекали, поки вони підуть далі, а потім наводили на них «пташок».
Але одного ранку зайшла нова група. Серед них був досвідчений спец, який прострілював кожен кущ, кожну яму і кожного трупа на шляху. Я сказав напарнику: «Це по нашу душу». Вони вийшли прямо на нашу схованку. Цей «рекс» тільки побачив нору — одразу відкрив вогонь.
— Це був ваш перший серйозний штурм? Як ви діяли в тому бою?
— Одразу поклали одного. У нас була гора трофейного БК, два чисті «калаші» й РПК. Мене зачепило в перші ж хвилини. Я був у рукавичках, дивлюся — пальці висять. Кажу напарнику: «Я 300». Але паніки не було. Я просто заряджав магазини лівою рукою, кров капає — таке, не критично. Контролював свій сектор, подавав напарнику набої. Він тоді одного важко поранив, той хрипів і булькав в агонії хвилин сорок. Це їх морально дуже пригнітило.
Потім прилетіла наша пташка, накидала їм скидів. Вони відповзли. Потім іще одного «зняли» одиночним на дорозі. Вони нам кричали: «Хохли, здавайтеся!», — а мій напарник Сашко їм: «А х*й вам, ребята, давайте повоюємо!». Хоча він сам із Харківської області й завжди говорить українською, тут видав із таким «вологодським» акцентом. Ну, і чергу з кулемета дав. Але потім нас почали крити мінометами з трьох напрямків. Один снаряд ліг за метр, нас засипало землею. Глушануло нехило, але ми викопалися. Я свої речі всі витягнув, у мене так удачно стояли. Тільки не зміг знайти наколінники й налокітники. Дуже корисна річ, якщо повзати.
— Як ви виходили зі зруйнованої позиції?
— У темряві. Місяць трохи підсвічував. Мінометка ще працювала, але ми знали: по рухомій цілі їм важче влучити. Йшли кроком, розправивши плечі. Засікли розвідника — Мавік. Сховалися під поваленим деревом, сіли в позі равлика під термоплащами. І тут прилітає FPV на оптоволокні. Розрив був менше ніж за півтора метра від моєї голови. Глушануло страшно, плащ стримав ударну хвилю. Уламки розлетілися в боки, жоден нас не зачепив. Шматок БК впав прямо під мене, гарячий, іскрив — я його просто рукою відкинув. Потім ще дрон-бомбер кидав скиди прямо в те дерево. Один впав у метрі від ніг напарника і не розірвався. Наш янгол-охоронець тоді працював на повну.
Ми три з половиною години сиділи нерухомо. Все затерпло, дихати боїшся. Мавік кружляв прямо над нами, метрів за п’ять, шукав рух. Не знайшов. Коли він відлетів, ми перейшли на іншу позицію — там був добротний бліндаж.
— Ви провели там іще понад два тижні?
— 24 доби. Бліндаж був міцний, із колод, міномет його не брав. Хоча штурмові групи засилали постійно, гранати нам у вхід закидали. Але там так грамотно був побудований лабіринт проходів, що ми лише диму нюхнули. Штурми відбивали, відтягували «дохляків».
Задача не помінялася — ми мали вести спостереження. Повз нас проходило дуже багато ворогів: частина рухалася по полю, частина — зовсім близько.
Виходити було важко — моєму напарнику в останній день прострелили ногу. Сашко сам фельдшер, знав, які й коли ліки приймати. Йому було неймовірно боляче, але йшов. Щоб він міг витримати довгий шлях, довелося скинути з нього все зайве, навіть плити з бронежилета витягли — залишили тільки чохол, щоб хоч трохи затримував уламки. Так він і шкандибав, спираючись на автомат.
Ми виходили без підтримки дрона, орієнтувалися тільки по рації. Командування знало, що я добре тримаю напрямок, тому мені просто давали координати та орієнтири: куди йти, де повертати. Сашко тримався на силі волі: повз, котився чи скочувався, залежно від рельєфу. Я віддавав йому всі знеболювальні уколи, які ми затрофеїли у ворожих аптечках, залишив собі тільки один. Я ніс на собі все: бронік, п’ять магазинів, рюкзак, купу павербанків. Сашко казав: «Скидай, важко ж», — а я: «Ні, Саня, невідомо, в яку сраку ми потрапимо завтра».
Це був кінець листопада. Холод собачий. Поки ми сиділи на позиції, нам поступово скидали необхідне: спочатку термобілизну, потім зимовий одяг, ковдри, спальники, грілки для ніг та рук. Спали по черзі. Хто відпочиває — залізає у спальник, а зверху ковдра. Друга ковдра мала лямки, її можна було накинути як плащ і так чергувати.
Наш шлях назад пролягав через «дорогу смерті». Повсюди розбита техніка, ворожі FPV з боєзарядами, так звані «ждуни». На щастя, у більшості з них уже сіли акумулятори, але ми все одно обходили їх. На дорозі було багато вирв від снарядів, заповнених водою. Ми лягали прямо в багнюку і пили з тих ям.
Сашко сміявся: «Яка смачна вода, найкраща на узбережжі». В неї був присмак мастила, але то дійсно була найкраща волога у світі.
Коли вже зовсім не могли йти, нас зустріли хлопці з «тачанкою» — великою кравчучкою. Сашка туди посадили, я поруч тупав. Пройшли так кілометрів десять за дві ночі крізь тумани. Потім був евак.
Там нас нарешті нагодували гарячим, дали чаю. Дозволили поспати три години на ліжку. Лежали вдвох на одному матраці, скрутившись, як каченята, але я ніколи в житті так не висипався.
— Що підтримувало ваш дух ці 150 днів?
— Нас рятував гумор. Я заварював каву, а Сашко смакував: «Це лучшій кофє на побережжє». Щоранку ми грали в одну і ту саму гру. Він питав: «Ну що, Алігаторе, сьогодні в нас буде вечеря?». Я відповідав: «Аякже, буде». Він усміхався: «Ну, тобі вірю, п*дарам — ні». Наступного ранку питав уже я.
Коли мене зараз питають, чи було страшно, я кажу чесно: перші 15 хвилин. А далі це просто робота. Брудна, важка, смертельно небезпечна, але робота, яку хтось має зробити. Ми зробили.
— Ви зараз готуєте новобранців. Яка ваша головна порада тим, хто вперше йде «на нуль»?
— Я їм кажу: не треба панікувати. Якщо ворог дивиться у твій бік, це не означає, що він тебе бачить. Він просто видивляється. Головне — тримати себе в руках.
Я не для війни народився. Я сталевар, залізничник, водій. Не знав, що зможу вистрілити першим. Але виявилося, що я — воїн і стріляю без вагань. Якщо мене питають: «Ти стріляв у людей?», — я відповідаю: «Ні, я стріляв у ворога». Він забрав мій рідний дім, сім’ю, тому в нього треба стріляти. І я робитиму це до перемоги.
