8 грудня 2013 року, коли тривала Революція Гідності, протестувальники знесли київський пам’ятник Лєніну, що навпроти Бессарабки. Його «побратима», іншого Лєніна, який стояв на нинішньому Майдані Незалежності, відправили на смітник історії ще у 1991-му. А от бессарабський затримався чомусь на 22 довгих роки. Та, зрештою, настав і його час. У 2013-му розбитого кам’яного ідола натовп розтягнув на сувеніри. Лишився тільки постамент із лабрадориту, демонтувати який Київрада постановила в 2024 році. Нині на календарі 2026-й, і постамент досі на місці. Але вже, вочевидь, ненадовго. На місці знесеного Лєніна столична влада пропонує встановити фонтан.
Було колись…
За радянських часів столичний бульвар Тараса Шевченка «прикрасили» двома пам’ятниками. На його початку у 1946-му поставили Лєніна. А в кінці бульвару — у 1954-му — Щорса. Останнього спорудили з нагоди 300-річчя Переяславської ради. Запитання «а який стосунок мав Щорс до Переяславської ради?» вважатимемо риторичним. До речі, до Щорса на цьому місці стояв пам’ятник графу Бобринському — підприємцеві та меценату. Він протримався на своєму місці з 1872 року і до 1926-го, коли більшовики демонтували і переплавили бронзового графа на свої потреби.
Але повернімося до Лєніна. Задовго до більшовиків на його місці не було нічого. Просто бульвар, просто пішохідна зона. На одному зі знімків Бібіковського бульвару (стара назва), датованому 1900 роком, видно два кіоски, де, вочевидь, велася торгівля. Поруч розташовані рекламні тумби та невисокі ворітечка, пройшовши за які, пішохід потрапляв на бульвар.
Бульвар у 1900-ті. Фото з відкритого доступу
Історію бульвару переписала Друга світова. Та його частина, що ближче до Бессарабки, стала місцем масових страт. «Тут містилась міська шибениця, — розповідає Тижню Тиміш Мартиненко-Кушлянський, член міської комісії з найменувань, секретар експертної групи з усунення пам’ятників, пов’язаних з Росією та СРСР у Києві. — Спочатку тут нацисти вішали киян, а після повернення червоних комуністи вішали нацистів. Пам’ятаю зі свого дитинства жарти про пам’ятник Лєніну — що він стоїть на місці шибениці і це, мовляв, дуже логічно для комуністів».
Цікаво, що у 1946-му пам’ятник Лєніну на бульварі Шевченка ставили тимчасово. Саму фігуру «вождя» московський скульптор Сергєй Меркуров створив у 1938 році для павільйону СРСР на Світовій виставці у Нью-Йорку. Через вісім років її вирішили на певний час «прописати» у Києві. Те, що місце вибрано вкрай невдало, розуміли вже тоді. По-перше, монумент псував візуальну вісь бульвару, по-друге, масові страти були надто пам’ятні киянам, по-третє, поза Лєніна у такому просторовому контексті виглядала дивною: він ніби тягнувся до Бессарабського ринку і видивлявся, що там цікавого. Але, як то кажуть, немає нічого більш постійного, аніж тимчасове: «вождь пролетаріату» простояв на своєму місці довгих 67 років.
Починаючи з 2013 року постамент, який залишився після повалення Лєніна, художньо «осмислювали» як тільки могли. У 2014-му на короткий час там з’явився «золотий унітаз» Януковича, далі — сотня пофарбованих золотом манекенів, що, на думку художниці Тетяни Войтович, мало символізувати золотий генофонд України. Були й інші інсталяції: «Ритуал природи» — у 2017-му постамент оповили м’ятою та розмарином, але кияни чомусь повисмикували трави. А також величезна синя рука румунського художника Богдана Раца, яку до Києва привезли у 2018-му. Роком пізніше, у 2019-му, на місці Лєніна з’явилася крижана скульптура рисі, а згодом — скульптура «Протистояння» Олексія Золотарьова. Цей об’єкт було присвячено Революції Гідності.
У 2022-му столична влада вперше заговорила про встановлення фонтану на місці знесеного пам’ятника Леніну. Ще за три роки — у 2025-му — фармацевтична компанія Farmak публічно звернулася до Віталія Кличка з пропозицією встановити фонтан власним коштом. Столична влада ідею схвалила ще й тому, що реконструкція бульвару Шевченка в цьому місці передбачає безбар’єрну інфраструктуру: пандуси, безпечні підземні переходи тощо. Але, приміром, голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Алфьоров забракував фонтан через ідеологічну нейтральність: «Для мене це — як перейменувати вулицю Лєніна на Абрикосову», — сказав він.
Візуалізація майбутнього фонтану — мрії Кличка. Ілюстрація: КМДА
«Чи можливий на цьому місці фонтан? — запитує Тиміш Мартиненко-Кушлянський. — Теоретично можливий, але точно не у тих художніх формах, які нам нещодавно презентували. Продемонстрований громаді проєкт Farmak — це помпезний, парадний, кітчевий фонтан, який особисто для мене так само є наругою над цим місцем. Зафіксуємо ще раз: на цьому місці вбивали людей. Багато людей. І ось тут ми тепер ставимо парадний фонтан?».
«На мою особисту думку, у цьому місці не потрібно споруджувати нічого нового. Але, хай там як, ми зараз робимо хибну справу, бо вирішувати це рівняння потрібно зовсім інакше. Для коректного розв’язання нам потрібні фахова експертиза, публічний конкурс та участь громадськості», — додає експерт.
«Зараз місце, звідки починається бульвар Шевченка, як ніколи потребує шанобливого й виваженого ставлення. Скульптури Лєніна вже немає, зберігся постамент, який можна перенести до новостворюваного Музею тоталітаризму в Україні. І, остаточно відмовляючись від встановлення тут будь-яких статуй чи пам’ятників, шляхом конкурсу визначити найкраще рішення щодо облаштування входу до бульвару в контексті оновленої транспортної схеми й функціонального зонування громадських просторів на цій території», — зазначає історикиня Наталія Кондель-Пермінова.
Петлюра на коні з-під Щорса?
Але Музей тоталітаризму, про який згадує Наталія Кондель-Пермінова, в Києві так і не створили. Хоча розмови про такий об’єкт точаться рівно 20 років. Саме тому демонтований пам’ятник Щорсу чомусь зберігається у Музеї авіації, до якої більшовицький командир причетний так само, як і до Переяславської ради 1654 року.
А тим часом у розмові Тижня з Тимошем Мартиненком-Кушлянським звучить такий лейтмотив: символічний простір наших міст, на щастя, переважно очищений від радянських і російських об’єктів, але український символічний простір так і не створено, хоча запит на це є. І це дійсно так. А пам’ятник Щорсу, до якого ми переходимо після обговорення пам’ятника Лєніну, є яскравим цьому підтвердженням.
Очільник УІНП Олександр Алфьоров вважає, що на місці пам’ятників Лєніну та Щорсу в Києві мають стояти пам’ятники Павлу Скоропадському і Симонові Петлюрі. «Бульвар Шевченка — це цікава артерія, тому що він починається з місця колишнього пам’ятника Щорсу, посередині має пам’ятник Грушевському, а далі — постамент від Лєніна. На мою думку, там, де стояв Щорс, має бути пам’ятник Петлюрі, який якраз виходитиме на однойменну вулицю, що веде до вокзалу; далі залишається Грушевський, а на місці Лєніна — Скоропадський. Таким чином ми формуємо єдиний бульвар, який об’єднує ключових діячів української державності», — розмірковує Алфьоров.
Але тут ми знову використовуємо більшовицьку практику, коли на місці монументу одному діячеві ставимо пам’ятник іншому. Був Бобринський — став Щорс, був Щорс — став Петлюра. Цей процес набуває подекуди анекдотичних рис, коли десь «на місцях» погруддя Лєніна переробляють на Тараса Шевченка, чіпляючи засновнику СРСР вуса та прикриваючи його лисину смушевою шапкою.
Якщо не торкатися ідеології, а оцінювати демонтований пам’ятник Щорсу як художній твір, то його пропорції та мистецькі форми були практично ідеальні, каже Мартиненко-Кушлянський. «Пам’ятник вирізнявся на формі великих довколишніх будівель, на тлі архітектурної домінанти, яка там розташована — ідеться про готель “Експрес”. І це ключовий момент. Бо коли розповідають, що там, мовляв, поблизу вулиця Петлюри, і тому треба ставити пам’ятник Петлюрі, то слід тримати в голові, що дивлячись з вулиці Петлюри в сторону пам’ятника Щорсу, ми впираємося візуально не у пам’ятник, а саме в готель “Експрес”», — говорить експерт.
Встановлення пам’ятника Щорсу у 1954 році. Фото з відкритого доступу
Мартиненко-Кушлянський додає, що пам’ятник Щорсу був великою кінною статуєю, і якщо вже встановлювати на цьому місці монумент Петлюрі, то задані Щорсом архітектурні пропорції порушити не вийде. Інакше це буде «пам’ятник формату паркової скульптури, абсолютно непомітний. Ніякого значення в цьому місці він не матиме, тому що це буде просто маленька деталь, загублена на великому тлі».
Іншими словами, чи готовий хтось посадити Петлюру на коня або в інший спосіб підняти на висоту 13,8 метра, як це було із Щорсом? А навіть якщо готовий, то чи є сенс саме в такому пам’ятнику в такому місці? Приклад невдалого переосмислення декомунізованого міського простору ми вже бачимо на Майдані Незалежності. У 1991-му звідти прибрали монумент на честь «Жовтневої революції», а за десять років наповнили Майдан низкою об’єктів, які жодним чином не пов’язані одне з одним і не створюють єдиного гармонійного ансамблю.
У 2001 році на непарній стороні Хрещатика був встановлений монумент на честь Незалежності та оформлено вхід у підземний ТЦ «Глобус». Там же, біля монументу, притулився і пам’ятник засновникам Києва разом із фонтаном. А на парній стороні «виросли» Лядські ворота з фігурою архистратига Михаїла та пам’ятний знак у вигляді глобуса, від якого відраховуються відстані між містами.
Жахлива архітектурна поліфонія цього місця була предметом бурхливих обговорень у 2001-му. Нині гострота дискусії притлумлена: і через війну, і через те, що після двох революцій — Помаранчевої та Гідності — призма, крізь яку ми дивимося на скупчення цих різномастих об’єктів, стала іншою. Ця частина Хрещатика та Майдану Незалежності вже сакралізована, освячена пролитою на ній кров’ю Небесної Сотні, а тому — щонайменше — не викликає настільки гострого несприйняття. «Де-факто нинішній образ Майдану вже став канонічним», — зауважує Мартиненко-Кушлянський. І додає: «родові травми» київського Майдану Незалежності при цьому ніде не поділися.
«Для мене Майдан Незалежності в нинішньому вигляді насправді є пам’ятником пострадянській українській культурі, яка намагалася здійснювати переосмислення символічного простору міста в напрямку українськості, але була обтяжена — назвімо це так — хижацьким капіталізмом родом з 1990-х», — каже експерт.
Говорячи про «хижацький капіталізм», він, звісно, має на увазі згадуваний вже «Глобус». Цей проєкт порушив гармонію монументу Незалежності, поруч із яким від початку планували колонаду зі статуями видатних діячів. А висока колона з жінкою-Україною нагорі мала бути центральною фігурою і тримати на собі ритм площі. Але її піднесення було спаплюжено через суто бізнесові причини: декому було просто необхідно втулити біля підніжжя постаменту торгівельний центр.
Насправді Україні ще належить виробити власний підхід, який дозволить осмислити тоталітарне минуле й належно розповісти про нього суспільству. Не для глорифікації чи, навпаки, демонізації цього минулого, а заради знань і досвіду, що допоможуть уникнути його повторення в майбутньому.
