От і настав Книжковий Арсенал — найгарячіший період року для видавців і бібліофілів. Цього разу у фокусі тема «Нести свою свободу», куратором якої став військовослужбовець та журналіст Максим Буткевич. Аби вам було легше зорієнтуватися в огромі виданого, Тиждень підготував для вас короткий список книжок, на які варто звернути увагу. Від балканського сімейного епосу до кривавого американського антивестерну.
Мілєнко Єрґович. Рід (переклад Ірини Маркової, видавництво «Комора»)
Боснійський і хорватський прозаїк Мілєнко Єрґович написав величезний (понад тисячу сторінок!) автобіографічний роман про свій рід, вмістивши туди історію Європи ХХ століття. Це мозаїчний текст: щоденник бджіл поєднується з історіями про артефакти, плітки — з листами, фотографії — з анекдотами. На початку роману наратор міркує про те, що якби не існувало Австро-Угорщини, прабабуся зі Словенії і прадідусь етнічний німець ніколи не зустрілися б, а отже, саме́ його народження можна вважати політичним проєктом. Думки про глобальне й особисте переплітатимуться впродовж усього роману. Перша і Друга світові війни, облога Сараєво — Єрґович змальовує контекст широкими мазками, але водночас з ніжною увагою описує дрібниці. Серед його літературних співрозмовників — Роберт Музіль та Іво Андрич, Меша Селімович та Томас Манн. Історії перетинаються, час плине нелінійно, спогади нашаровуються, автофікшн накладається на історичну прозу. Один з критиків написав, що «Рід» це роман «про подолання смерті матері». Як на мене, це радше спроба вибудувати між собою та світом захисну оболонку зі слів: парадоксально, що, оголюючи найінтимніше, автор від нас ховається. Оповідаючи про життя предків, дає змогу їм ще трохи поіснувати або й переписати власні біографії. Описуючи родинний будинок, сповнений реліквій, ніби музей, Мілєнко його оживлює. Врешті доходиш логічного висновку: найбільше оповідач боїться не скелетів у шафі і темного родинного минулого, а забуття. Його розповідь — це акт пам’яті, який набуває глобального масштабу. Глибокий текст та опус магнум одного з найцікавіших сучасних авторів.
Кому читати? Тим, хто скучив за довгими родинними сагами у дусі «Для Брільки» Ніно Харатішвіллі, меланхолійним стилем Єрґовича та історіями про Балкани.
Пол Остер. Баумґартнер (переклад Ярослави Стріхи, «Видавництво Старого Лева»)
Сімдесятилітній викладач філософії Сеймур Баумґартнер десять років тому втратив дружину Анну: вона загинула, купаючись у шторм. Баумґартнер спробував побудувати нові стосунки, однак зі втратою не примирився і тепер намагається позбирати уламки спогадів про кохану, впорядковуючи її тексти. Свій біль Сеймур порівнює із фантомним болем після втрати кінцівки: і справді, за роки шлюбу пари проростають одне в одного. Враховуючи той факт, що Анна була письменницею, годі уникнути спокуси інтерпретувати героїв як іпостасі окремої особистості.
Думки Сеймура скачуть, дрібні негаразди накопичуються, і в якийсь момент Баумґартнер навіть «згадує свою мандрівку в Україну два роки тому: там він провів день у містечку, де народився її батько». У романі є всі теми, які відгукуватимуться шанувальникам Остера: бейсбол, епізоди-віньєтки, американський урбаністичний простір, накладання різних часових шарів, любовна історія — і не одна. Розгублений і втомлений герой каже: «Жити — значить відчувати біль, а жити зі страхом болю значить відмовлятися жити». Ця вразливість нам зрозуміла й близька, а отже, розчулює.
Кому читати? Тим, хто любить романи про інтелектуалів та особисто Пола Остера.
Ліна Костенко. Вітер з Марса (Київ: видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)
Ліна Костенко давно має статус живої класикині, авторки, що змогла охопити у своїй творчості не одне десятиліття. Вона лишається символом літератури як такої, моральним камертоном — хай це і звучить пафосно. У цьому випадку пафос таки виправданий: якщо на вулиці попросити перехожих назвати сучасних українських авторів, пані Ліна буде серед перших.
Нова збірка дає все те, чого очікують і прагнуть читачі: вже звичний нам ритмічний малюнок, знайомі образи і вічні цінності, до яких звертається поетка. «Вітер з Марса» охоплює три десятиліття творчості, від часів незалежності до періоду повномасштабного вторгнення. Назву Костенко пояснює так: «Я чула вітер з Марса. Він був зловісний, він попереджав». Лишається сподіватися, що все найгірше, що передчула пані Ліна, ми вже пережили.
Кому читати? Тому, хто скучив за поезією Ліни Костенко, може напам’ять цитувати «Спини мене отямся і отям», а ще потребує морального компаса у темні часи.
Ребекка Кван. Катабазис (переклад Ганни Литвиненко, видавництво «Жорж»)
Університетський роман — комфортний і дещо ностальгійний жанр. А якщо перенести університетський роман у пекло і додати трохи «маґії»? Пітер Мердок та Аліса Ло, обоє аспіранти Кембриджу, вирушають саме туди після смерті свого наукового керівника Джейкоба Ґраймса (на що тільки люди не підуть заради PhD, правда?). Якщо вам тут зазвучало «Lasciate ogne speranza», ви не помилилися: у тексті про подорож потойбіччям годі уникнути присмаку Данте. Втім, Кван авторка інтертекстуальна, тож Данте не єдина підкладка «Катабазису», та й жанр кампусного роману ніби зобов’язує до численних літературних перегуків. Пекло нагадує Алісі та Пітеру, затятим конкурентам, токсичне академічне середовище. Самі вони теж не подарунок: так Аліса прямує по професора не через відданість (насправді він той ще покидьок), а заради рекомендаційного листа, що допоможе у кар’єрі. Які часи — таке є пекло. Далі на нас чекають пригоди, тіні аспірантів, любовна історія. Останнє мене трохи засмучує. Втім, в одній розмові Кван зізналася, що спочатку планувала написати ромком. Що ж, це помітно.
Кому читати? Любителям темного фентезі, тим, хто скучив за університетським середовищем або «Вавилоном» Кван.
Роберт Сапольскі. Визначено наперед. Життя без свободи волі (переклад Поліни Ткач, Христини Радченко, видавництво «Наш Формат).
Сапольскі — блискучий нейроендокринолог, дотепний лектор і чудовий уявний опонент моїх численних із ним суперечок. Одну з головних теорій, які він обстоює, можна згрубша узагальнити твердженням: свободи волі не існує, ми — лише поле битви низки соціологічних, біологічних, соціокультурних та інших факторів. Мене ця думка тригерить, адже фактично заперечує персональну відповідальність агресора, виправдовуючи його дії генетикою, впливом оточення та іншим #ащояможу. Втім, водночас це знімає провину з людей, які тривалий час потерпали від очевидної несправедливості: так у XV столітті людину з епілепсією могли спалити за те, що вона «одержима дияволом», тепер же ми усвідомлюємо, що немає жодної провини у нападах хвороби. Так пенітенціарні інституції мають, на думку науковця, намагатися не покарати злочинця, а убезпечити в майбутньому суспільство. «Визначено наперед» руба ставить питання вибору та рішень, які ми ухвалюємо щодня, деконструює принципи роботи правової системи, підважує поняття суспільної моралі. Читаючи Сапольські, відчуваєш, що граєш на чужому полі, піддаєшся на блискучу інтелектуальну провокацію. Так, блискучу, але таки провокацію.
Кому читати? Тим, хто любить науковий гумор, тим, кому не вистачило «Біології поведінки» того ж автора, і тим, хто воліє почати розмірковувати на тему свободи волі і відповідальності.
Джуліан Барнз. Папуга Флобера (переклад Ярослави Стріхи, видавництво «Темпора»)
У Джуліана Барнза власний канон літератури, і в центрі цього канону — Ґюстав Флобер, блискучий стиліст, коханець-невдаха, завжди хворий син лікаря. У «Папузі Флобера» британський прозаїк дозволяє собі з головою зануритися у життєпис свого кумира — але як він це робить!
Лікар Джеффрі Брейтвейт береться за розслідування: він воліє з’ясувати, яке з двох опудал папуги, що ними пишаються два різні музеї, присвячені Флоберу, таки стояло на столі автора, коли той писав повість «Просте серце». Як це часто буває у романах Барнза, сюжет на поверхні лише маскує історію, яка розгортається в думках головного героя. Брейтвейт невтомно засипає читача фактами з літературного процесу ХІХ століття, аби лиш не говорити про те, що йому справді болить — історію власної дружини. Біль і невдачі Флобера стають тут рятівною ниткою, способом перенести страждання на іншого. Різні версії життя французького прозаїка, від тріумфу до поразки й врешті до авторефлексії, — це для оповідача лише спосіб по-різному замовчувати власну трагедію. Папуга — птах, що досконало імітує чужі голоси, і образ невипадковий: у цьому романі Барнз, наслідуючи інших, демонструє стилістичну вправність на межі можливого. Колись Стендаль порівняв автора із дзеркалом, в якому відбивається усе. Барнз довів образ до межі: тепер це коридор дзеркал, нескінченний літературний фрактал, в якому вже й не розрізнити, де твої слова, а де чужі.
Кому читати? Тому, кого захоплює відточена стилістика британських авторів покоління Рушді-Барнз-Мак’юен.
А якщо всі ці книжки вже знайшли місце на ваших полицях, зверніть увагу і на ці видання. Так, розумію, моя зарплатна картка теж потерпає через цей Книжковий Арсенал.
Девід Фостер Воллес. Нескінченний жарт (переклад Петра Таращука, «Видавництво Жупанського»)
Якщо ви шукали ідеальне втілення поняття Великий американський роман, то просто мусите спробувати прочитати текст Девіда Фостера Воллеса. Довго, заплутано, страшно і смішно. До Арсеналу не доїхало, але обіцяють на середину червня.
Кому читати? Сміливцям, що не бояться складних творів. Терплячим, бо ми ж чекали на переклад добрий десяток років, тож іще кілька тижнів почекаємо.
Самюель Бекет. Молой. Молон умирає. Несказанний (переклад Петра Таращука, видавництво «Osnovy Publishing»)
Фрагментарна, абсурдистська проза Бекета вам або дуже сподобається, або страшенно не сподобається. Замість звичного сюжету — ризома, замість типових персонажів — філософські експерименти, замість обстоювання конкретних ідей — іронічне підважування всього звичного.
Кому читати? Інтелектуалам, в яких закінчився весь Йонеско і вони від цього у жасі.
Кормак Маккарті. Край не для старих (переклад Максима Нестелєєва, видавництво «Темпора»)
Ветеран В’єтнаму знаходить гору тіл та портфель з двома мільйонами доларів. Забирає гроші — і його одразу починають переслідувати інші персонажі цього божевільного роману. Гадаєте, далі буде історія у дусі «Міцного горішка», де добрі перемагають злих під епічну музику? Забудьте: у Маккарті немає хороших хлопців. Кормак нещадний і на рівні сюжету, і на рівні мови: жодних красивих метафор чи пишних порівнянь, жодних рятівних любовних історій чи бодай натяку на справедливість. Ця старозавітна оповідь про помсту, про світ, де милосердя є ґанджем, а не перевагою. Нарешті маємо головний (принаймні я так вважаю!) роман Маккарті у доброму перекладі нашого головного (а це вже точно!) знавця постмодернізму Максима Нестелєєва.
Кому читати? Тим, хто втомився від ванільних історій про все хороше і проти всього поганого.
Вільні духом: історії полону (Український інститут національної пам’яті)
Книжка спогадів чотирнадцяти військових, які брали участь в обороні країни у 2014–2025 роках, пережили полон і тепер свідчать про російські катівні. Важке читання, однак саме такі історії лишаються найважливішим свідченням епохи.
Кому читати? Усім, адже пам’ятати про випробування і жертву наших воїнів — один з головних обов’язків нас як суспільства.
