Коли на початку березня 2026 року з’явилася новина, що Євген Клопотенко розроблятиме меню для армії, піднявся рейвах. Думаю, це не тільки через хайповість самого публічного образу пана Євгена, а й через сакральність самої теми їжі для нас, що накладається на дуже приблизне уявлення обивателів про те, як влаштована армія. Картинка, на якій вихудлий піхотинець догризає галету, добре тримається у людських головах. Іноді ця картинка навіть може стати знаряддям — якось я побачила пост свого знайомого, трохи простодушної людини з інвалідністю, про збір на їжу для воїнів з N-ї бригади: мовляв, вони звернулись до нього з проханням… Я доволі різко написала, що така проблема вирішується не збором коштів, а піднімається питання, чим займається начпрод, логістика та інші люди, що відповідають за забезпечення тих бійців. Знайомий зрештою до моїх аргументів прислухався: пост видалив і гроші тим людям не скидав. Проблеми із забезпеченням їжею на передовій дійсно існують, але ні гроші на картці, ні відро вареників зі шкварками, переданих цивільними добродіями, не нагодують голодного піхотинця — це може зробити тільки грамотна логістика, до якої слід додати бажання, фантазію та удачу. Я щиро співчуваю бійцям із 14 ОМБр, 30 ОМБр, 128 ОГШБр та 108 ОБрТрО (та інших частин, ситуації яких ще не стали публічними) і сподіваюся на вирішення проблеми та справедливе розслідування, а не просто пошук крайнього.
Я, на своє щастя, не зазнала такого голоду, як вони. Але пам’ятаю те відчуття, коли сухпаї, які ти раніше ненавиділа, раптом стають дуже смачними, і ще більш раптово закінчуються. Коли ви вигрібаєте якісь неапетитні залишки і ділитеся ними, не оминаючи й собачки, що прибилася до вас. Коли тіло наповнюється нутряною, тяжкою тривогою, що піднімається із живота. Коли ви, ризикуючи, шукаєте по недорозбитих підвалах якісь давні людські запаси. І знайдені закрутки здаються манною небесною — аж з’являються сили жити і воювати. Так, у таких умовах ідеї вдосконалення армійського меню можуть здатися знущанням.
Але як обмежувати всю армію передовою — нечесно (бо армія — це система, і кожна її ланка по-своєму важлива), так і обмежувати армійську їжу тільки тим, що вдається закинути/донести на позиції (чи цеє… знайти на місці) — неправильно. За роки, проведені в Силах оборони України, я бачила різні ситуації, що підсвічують як особливості армійської системи харчування, так і нашої культури споживання їжі загалом.
ППД, де кухарі ніби навмисне готують так, що їсти це можна тільки похапцем і на дуже голодний шлунок. А потім приїжджає бочка і везе недоїдки та залишки «дружній» свинофермі…
Навчальний центр, куди їжу привозять у бачках. Хлопці, що працюють на кухні, стараються привезене подати на тарілці так, щоб виглядало апетитно, припрошують брати ще. Коли заняття затягуються, їжу підігрівають.
Інший навчальний центр, де їсти ходять строго строєм. Тут багато «чіпків» (магазинів), і чимало курсантів обирають купувати там всякий фаст-фуд, а не ходити в їдальню. Причини цьому різні — когось дратує примус йти строєм близько кілометра заради задоволення базової потреби, хтось не любить грати у лотерею «сьогодні приготують нормально чи знов якесь криворуке на зміні», хтось поводиться як школяр, що допався до смаколиків, і не хоче їсти звичайну їжу.
ВОП, що об’єднував кілька позицій. Туди довозили/доносили продукти. Там же готували — це робив боєць, що знав, з якого боку братися за сковорідку, і на якого тицьнув пальцем командир. Набір продуктів ставав біднішим із кожним завозом, аж поки старший позиції не поїхав приймати ту їжу. Досі не знаю, що він сказав чи зробив на ТПУ, але відтоді до нас доїжджали не тільки шпроти, сардини та згущик.
Тимчасова «база» в умовному тилу, яку наш підрозділ облаштував собі і з якої зручно було їздити на бойові виїзди. Їсти варив хлопець, Ю., який, грубо кажучи, більше ні на що не згодився. Він щиро старався. Виходило смачно, і ми цінували його за це. Саме такі ситуативні кухарі, як Ю., головна цільова аудиторія ініціативи «Готуємо до бою» (тої, із Клопотенком), бо, як заявлено, проєкт має систематизувати досвід, розробити рецепти для польових умов з наявних продуктів, навчити людей готувати стабільно добре. От продуктами забезпечували нас тоді, мушу визнати, дуже добре — але Ю. готував в основному з того, з чого умів. Тому в нас миттєво закінчувалися яйця та картопля, а крупи ми роздавали місцевим.
Прифронтове місто, в якому наш невеличкий підрозділ розосередився по квартирах. Ми отримували продукти і ділили їх. Хлопці з однієї з квартир взяли тільки свою частку ковбас, сиру і ще там чогось, віддавши решту продуктів охочим. «А їсти що будете?» — спитала я. «Біля нас непогана шаурма!» — була відповідь. Коли я бачила, як хлопці купують ту шаурму, в мені боролось три начала. Економне: «Господи помилуй, тричі на день шаурма! Вони хоч рахують, скільки грошей на то йде?» Здоровохарчувальне: «А як попсують собі шлунки вкрай — хто буде то всьо лікувати, га? Невже так складно зварити собі якої зупи чи гречки?» І, зрештою, філософське: «Та хай хоч цвяхи їдять, якщо їм так треба. Може, їм та шаурма тримає кукуху після пережитого, хлопці-бо ще такі молоденькі. А гастрит — не така проблема, з якою не вийде розібратися. На фоні контузій думати про гастрит — смішно». І зрештою я, за кращими традиціями християнства, відвертала погляд свій і не чіпала ближніх своїх, що шаурму споживали.
Десь на просторах соцмереж я бачила цікаву пропозицію: кошти, що витрачаються на харчування військовослужбовця/виці (закупівля продуктів, транспортування, приготування і так далі) краще видавати самому військовослужбовцю/виці як складову грошового забезпечення — і, мовляв, хай вояк чи воячка самі себе харчують. Як і більшість ідей, ця має свої плюси та мінуси. В першу чергу таке нововведення порадує вегетаріанців/ок та людей, що мають харчові обмеження. Таких у СОУ небагато, але є. Вони й так займаються своїм харчуванням +/- самостійно, тож просто матимуть на це більше коштів. Також зникне можливість для чергових «яєць по 17 гривень» та інших корупційних можливостей. І це все, мабуть. А от мінуси доволі вагомі, адже організована система армійського харчування виникла не просто так — без неї дуже багато часу самих бійців буде витрачатися на пошук і покупку продуктів. Ціни на їжу в прифронтових населених пунктах, і так високі, полетять десь у стратосферу. Постійно займатися своїм харчуванням, поки вчишся в учєбці? Та йой, «чіпки» озолотяться ще більше.
Я не вважаю, що система армійського харчування гостро потребує реформ. Вона не повинна заміняти солдату турботливу бабусю — задача цієї системи полягає в тому, щоб вчасно, ситно, корисно і якісно його нагодувати. Щоб працювати без перебоїв, система потребує в першу чергу суворішого контролю за корупційними схемами та налагодження логістики. Чи потрібні проєкти на зразок «Готуємо до бою»? Та чому б і ні, аби на користь, аби тільки такі ініціативи не множили корупцію і зменшували викид ресурсів у порожнечу. Їжа важлива. Кожна з’їдена і нез’їдена порція впливає на здоров’я і боєздатність військовослужбовця/виці.
