Я давно намагаюся зрозуміти, в чому суть феномену «British Politics» і дедалі менше його розумію. Іноді говорю на цю тему зі своєю донькою, яка є професоркою політології Манчестерського університету, але вона спеціалізується не на британській політиці, а на порівняльній політології (Південна Америка) й українській політиці, тобто як і я, намагається сама зрозуміти, що відбувається навколо неї, але чіткої відповіді не годна, а може, не хоче мені дати.
Тож я снуватиму домисли самотужки. Мої роздуми ґрунтуються на британських медіа (головним чином BBC), які невпинно бомбардують мене інформацією про дедалі більший безлад у правлячій Лейбористській партії.
Як ви можливо пам’ятаєте, Лейбористська партія прийшла до влади в 2024 році, критикуючи плинність кадрів серед консервативних прем’єр-міністрів, а виборці погодились, що також ситі цим по горло.
Не минуло навіть двох років, а депутати від Лейбористської партії намагаються позбутися власного лідера, сера Кіра Стармера.
Вони й виборці, які масово знизили рейтинг партії на нещодавніх місцевих виборах, можливо мають рацію: Стармер — порядний і працьовитий, але переходив від кризи до кризи, в процесі дедалі більше втрачаючи самовпевненість.
Цього тижня багато депутатів Лейбористської партії стало в чергу, щоб вимагати його відставки, а деякі молодші міністри склали повноваження.
Невідомо, чи Кір Стармер не муситиме оголосити про свою відставку вже в найближчі дні.
Важко собі уявити, щоб у Канаді навіть велика поразка партії на провінційних виборах призвела до такого переполоху у федеральній владі правлячої партії. Нагадаю, що політичні системи в Канаді й Об’єднаному Королівстві майже однакові.
Схоже на те, що британська унікальність ведення політики нині має дуже сильний суїцидальний акцент.
Однак самої зміни прем’єр-міністра може бути недостатньо, щоб допомогти Лейбористській партії. Адже результати місцевих виборів показують, що весь британський біпартизм влади хитається, політика виходить на незнані раніше терени.
Як говорив у інтерв’ю для Times Radio політолог із Університету Стратклайда сер Джон Кертіс, Лейбористська і Консервативна партії з кінця Другої світової війни не стояли перед такими викликами для свого подвійного домінування.
Обидві партії щойно втратили значну частину представників на виборах до місцевих рад в Англії. Натомість нові позиції зайняли Зелені (ліві популісти) й Партія реформ Найджела Фараджа (радикальні популістичні популісти) — дві сили, лідери яких прямо висловлюють амбіції щодо «інверсії» британської політики, в якій вони збираються посісти ті місця, що досі займають дві «старі», домінуючі партії […].
Як у своєму аналізі на шпальтах London Review of Books пише Джеймс Батлер, хоча виборці, які вагаються між Лейбористською партією та Партією реформ і вибирають другу, точно існують, усе ж поки що важко говорити про значне перетікання колишнього електорату лівих на правий бік. Як пише Батлер, експерти дедалі частіше нині схиляються до думки, що політика в Англії дедалі дужче ділиться на два блоки: лівий і правий з невеличким центром поміж ними. В обох цих блоках домінує вередливий транзакційний виборець, не пов’язаний тривалою лояльністю із жодною партією, який залежно від ситуації може відмовитися від своєї підтримки Лейбористської партії на користь Зелених або Консервативної партії на користь Партії реформ чи взагалі не брати участі в виборах.
Якщо ми подивимося на все Об’єднане Королівство, цей образ ще й ускладнюється націоналістичними партіями, які нині домінують у Шотландії, Вельсі й Північній Ірландії. У перших двох поляризація дедалі частіше проходить по лінії націоналістичної лівиці, яка прагне незалежності від Лондона, й Партії реформ як «партії єдності» з іншого боку […].
З очевидних причин, не тільки тому, що він був обраний, Стармер налаштований рішуче не подавати у відставку. Тоді як потенційні кандидати на його місце кружляють навколо, як зголоднілі стерв’ятники, лобіюють і плетуть інтриги. Більшість уваги останнім часом зосереджена на Енді Бернемі, очільнику Великого Манчестера. Чимала фракція лейбористів (але чи достатня?) хоче, щоб він подавав свою кандидатуру на роль лідера, але спочатку він має повернутися у парламент, що вимагає висування на звільнений мандат. Один із депутатів саме відмовився від свого мандату, щоб відкрити Бернему двері до парламенту, а можливо навіть до посади прем’єр-міністра уряду його Королівської Величності. З часів Брекзиту Об’єднане Королівство перебуває в постійній і дедалі глибшій кризі ідентичності, упродовж десяти років прем’єр-міністри змінюються в середньому щодва роки. Хоча, як то кажуть, фортуна мінлива, все ж важко повірити, що такий метод правління призведе до чогось доброго. А виборець? Що ж, найпростіше повірити, що дива існують і що заміна сера Кіра Стармера, який не повні два роки тому впевнено виграв парламентські вибори і має попереду ще три роки правління, на іншого політика Лейбористської партії, а може, навіть на Партію реформ (якщо хаос поглибиться) перетворить Об’єднане Королівство на країну молочних рік і киселевих берегів. Як жартівливо говорять наші чеські друзі, «Sorry, to se ne vrati, Mr Smith». Шкода тільки, що веремія в Об’єднаному Королівстві — це погана новина для Європи, не кажучи вже про Україну.
