Росія відступає, та не варто тішити себе великими надіями
У четвер, 11 червня, тривалість російської «спеціальної військової операції» в Україні сягне 1 568 днів — стільки ж тривала Перша світова війна. Незважаючи на заяви Владіміра Путіна («Я думаю, справа добігає кінця»), вторгнення завиграшки перетне цей похмурий рубіж.
Однак Путін потай визнає, що Росія зараз у скруті:
- у військовому,
- економічному,
- дипломатичному,
- політичному,
- психологічному планах.
Прикладом останнього є блискучий тролінг Володимира Зеленського навколо стриманого параду до Дня перемоги 9 травня, коли він надав Росії «дозвіл» провести святкування на Червоній площі.
Жорстокі й пихаті люди, подібні Путіну, ненавидять глузування, тим паче коли в тому є частка правди. Щорічне відзначення перемоги над нацистською Німеччиною — один із небагатьох днів, коли місце перебування російського лідера є цілком передбачуваними, що робить його привабливою мішенню для українського безпілотника чи ракети. Навіть якби атака була неуспішною, завдала б серйозного удару престижу Росії. Масштабний обмін полоненими й піар-перемога на тлі тимчасового перемир’я стали хорошим результатом для України.
Баланс сил — усе ще на користь Києва. На полі бою Україна впроваджує інновації швидше, ніж Росія. Вона компенсувала нестачу людських ресурсів високоефективною дроновою війною і знищує п’ять російських солдатів на одного українця. Україна перемагає і в «глибокій битві», завдаючи удари на далекі відстані, які істотно шкодять російській економіці й військовій машині.
Окрім того, між двома лідерами — також колосальний контраст. Путін ховається в бункерах і відзначає найважливіше свято своєї країни з північнокорейськими солдатами й президентом Лаосу. Зеленський вільно подорожує своєю країною і є почесним гостем на світових самітах.
З огляду на все це, хочеться бути оптимістом. Військові провали Росії, у поєднанні з економічними проблемами, соціальною напруженістю й публічним приниженням спонукають до порівнянь із крахом Німеччини 1918 року або царської Росії на початку 1917-го. Навіть якщо не враховувати всього цього, очевидно, що війна не закінчиться на умовах Росії. На якомусь етапі — можливо, досить скоро, — Путін може бути змушений розпочати серйозні переговори і йти на поступки, а не вимагати їх. Або ж війна зайде в глухий кут, фактично закінчившись замороженим конфліктом: жахливий варіант для українців, які опинилися під російською окупацією, але все ж далекий від початкових воєнних цілей Росії. Якщо Путін думав, що лестощі чи інший вплив на Дональда Трампа змусять США здати Україну, його інвестиції провалилися.
Але все це не дає підстав для втіхи. Незалежно від результату, Україна найближчими роками покладатиме великі надії на Захід, а Росія їй ніколи цього не подарує. Ніщо не поверне загиблих, не втішить тих, хто втратив близьких, не зцілить поранених з обох сторін. Якщо європейці не змогли надати Україні необхідну підтримку за умов війни, то які шанси, що забезпечать економічну допомогу, гарантії безпеки й політичну інтеграцію, необхідні після припинення бойових дій? Розрив між європейськими очікуваннями щодо України й українськими очікуваннями щодо Європи — величезний. Реалізація цілей зі вступу до ЄС просувається повільно. Залучені експерти похмуро говорять про «п’ятирічку» — алюзію на російський вислів «за п’ять років», що означає порожні обіцянки. Щоб подолати цю прірву, потрібна надзвичайна політична воля. Ви її бачите? Я — ні.
Повоєнна Росія теж не стане враз легким сусідом. Удома матиме справу з обуреними ветеранами війни й урегулюванням старих рахунків. За кордоном їй все ще знадобляться вороги, передусім європейські країни, яких вона вже звинувачує в успішному опорі українців. Перша світова війна закінчилася перемир’ям і великими надіями. Згадайте, що сталося потім.
