Пасічник Петро Прокопович: як винахідника рамкового вулика затисли в рамки російського імперіалізму

Україна — один із найбільших експортерів меду. З року в рік тисячі тонн українського меду вивозять у світи, аби він потрапив на полиці європейських та американських супермаркетів. Нинішній успіх був би неможливий без багатовікової традиції пасічництва: бджолярі поколіннями експериментували з вирощуванням медоносних рослин і доглядом за бджолами… Один із винаходів виявився настільки вдалим, що ліг в основу сучасного раціонального бджільництва: 1814 року чернігівський пасічник Петро Прокопович виготовив перший у світі розбірний рамковий вулик. Його рамки зі стільниками зберегли медолюбам ХІХ століття животи, а бджолам — життя.

За часів Петра Прокоповича бортне бджільництво вже поступалося колодному: за своєю будовою колоди мало чим відрізнялися від бортей (природних або штучних дупел у живому дереві) — це були відокремлені шматки деревного стовбура, серцевину яких видовбували для мешкання й роботи бджіл. Коли ж надходив час медозбору, у ямці під колодою запалювали гнотик, змочений сіркою. Домівка бджіл обкидалася землею, а вічко для вильоту щільно закривали. Не маючи змоги порятуватися, вся сім’я гинула. Відтак пасічник вибирав стільники разом із мертвими комахами та їхнім розплодом і сік вміст в однорідну суміш. Петро Прокопович вважав винищення бджіл варварством, оскільки за грамотного догляду й збору бджолина сім’я може віддавати мед без жодної шкоди для себе. Що ж до самої січеної лагомини, то її чернігівський пасічник напрямець називав «гидкою».

Навчившись екосвідомого й вигідного господарювання, Петро Прокопович вів активну просвітницьку діяльність, звертаючись у своїх статтях до чиновників і обивателів всієї Російської імперії — як підросійських земляків-українців, так і представників інших народів.

По розпаді цього штучного політичного утворення, російські дослідники почали визначати Петра Прокоповича як «видатного російського пасічника», керуючись логікою, за якою єдиними спадкоємцями інтелектуальних надбань імперії є Росія із росіянами. Воно й не дивно — надто вагомою і бажаною є постать винахідника першого у світі рамкового вулика та засновника унікальної школи пасічництва.

За міфічними віруваннями східних слов’ян, мед, як сакральна речовина, має надзвичайне походження: він зароджується на небі — і вже звідти зоряна перга падає на тичинки квітів. Петро Прокопович, з його оригінальним мисленням, наполегливістю й педагогічним талантом, теж став справжньою бджолярською зіркою. А от у чиїй саме традиції вона сяє — ще належить розібратися.

Інновації на пасіці X

З погляду російських пасічників, бджоли Петра Прокоповича були політично ненадійними комахами, адже збирали нектар у садках козацької старшини. Майбутній винахідник народився 29 червня (10 липня) 1775 року в селі Митченки, що поблизу Батурина — колишньої столиці Лівобережної України та гетьманської резиденції. Вздовж берега річки Сейм розкинулися залишки парків і гаїв таких відомих українських політичних діячів, як генеральний писар Пилип Орлик, генеральний суддя Василь Кочубей, а також два гетьмани — Іван Мазепа й Кирило Розумовський. Останній навіть збудував завод воскових свічок (створивши попит на продукцію місцевих бджолярів), коли відновлював Батурин, що його за особистим наказом Петра І зруйнували російські війська під проводом Олександра Меншикова. Це сталося після того, як у часі Північної війни гетьман Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Карлом ХІІ, прагнучи скинути з України московський гніт. Парадоксально, але екскурси вглиб української історії ХVIII сторіччя куди частіше трапляються в російських пасічницьких довідниках, аніж українських. Так, у збірці праць Петра Прокоповича, виданій у Москві 1960 року, вже на 4 (!) сторінці передмови подибуємо пропагандистську примітку:

«Село Митченки розташоване на річці Сейм і пам’ятне тим, що тут було помістя Пилипа Орлика — генерального писаря при гетьмані-зраднику Мазепі та активного учасника його зрадницької змови. Тут же було й помістя Кочубея, значного українського козацького діяча, який старався викрити перед Петром І гетьмана Мазепу, що готував відокремлення Лівобережної України від Росії».

Засуджуючи український «сепаратизм» Івана Мазепи, російські дослідники намагаються попередити спроби українців вийняти з російського контексту й постать Петра Прокоповича. Однак трудність полягає в тому, що все життя бджоляра, за короткочасними винятками, пов’язане тільки з українською Чернігівщиною. Досягши 11-річного віку, Петро Прокопович вступає до Києво-Могилянської академії. За 23 роки перед тим, 1763-го, уряд цариці Катерини ІІ видав указ про заборону викладання українською мовою в її стінах. Попри це рівень освіти все ще лишався високим: випускник Петро Прокопович добре володіє грекою, латиною та французькою мовою. Відтак юнак записується до військової школи Переяславського полку, внаслідок чого, як громадянин імперії, змушений брати участь у придушенні польського повстання 1794 року. У чині поручика й із нагородою від полководця Олександра Суворова, Петро Прокопович подає у відставку, адже розуміє, що військова справа не для нього — краще вже повернутися до рідної Чернігівщини й мирно займатися сільським господарством. Так він і вчиняє.

Маючи на руках невеликі заощадження зі служби (3000 рублів), Петро Прокопович купує в Митченках землю і ставить перші вулики-дуплянки (32 пні за 200 рублів). Як він напише пізніше, знань зі сфери бджільництва в нього не було зовсім, отож пасічник-початківець кинувся по сусідах-поміщиках у пошуках книжок-довідників. І що, знайшов? — ні, катма. Тоді випитує секрети простонародного бджільництва в селян, але, замість стрункої системи догляду за бджолами, отримує мішанину забобонів. Усе, що могли дати старі пасічники, — це зшитки, списані магічними замовляннями. За словами етнографки Лідії Шульгиної, ще на початку ХХ століття бджолярі Чернігівщини уповали на підвішену кінську голову й ікону Зосима та Савватія, покровителів пасічництва, як найсильніші обереги від негараздів, — що ж тоді казати про їхніх пращурів. Петро Прокопович, оцінивши ситуацію, враз усвідомлює, чому бджолярство вважається таким ненадійним ремеслом: його успіх (цвіт медоносів, здоров’я бджіл, щедрий медозбір) пов’язують виключно із зовнішніми факторами — буцім узяти добробут пасіки під повний контроль людини просто неможливо. Молодий бджоляр переконаний, що, згідно його улюбленої приказки, не терши, не м’явши, не їстимеш калача: відкритість до здобутків передової науки та наполеглива праця мають виявитися ефективнішими за дивні ритуали й задобрювання сил природи. Іспитом для переконань пасічника стає пожежа. За рік, у вересні 1801-го, згорає дощенту майже все майно Петра Прокоповича — в паніці він встигає врятувати лише 10-рублеву асигнацію та діжку меду. Дивом лишаються цілими частина пасіки й омшаник (бджолиний зимівник). Хтось, можливо, розчарувався б і покинув бізнес, але тільки не Петро Прокопович — цей пробивний стартапер позичає гроші, аби поставити собі землянку й найняти козака-столяра, і цілу зиму 1801—1802 років виготовляє вулики для масштабування пасіки.

З того часу справи бджоляра йдуть вгору: звісно, ранні експерименти не завжди добре позначаються на здоров’ї сімей і кількості зібраного меду, однак поразки переброджують на цінну своєю гіркотою медовуху досвіду. У 1808 році Петро Прокопович вже настільки тямущий пасічник, що, регулярно виписуючи спеціалізовану літературу з-за кордону, переконується: його емпіричні знання часто суперечать поглядам пасічників-теоретиків. Та сама проблема і з вуликами різних конфігурацій, які він заводить на своїй пасіці, — всі вони малозручні що для бджіл, що для бджолярів. Довгі літа невтомних спостережень концентруються в миттєве осяяння — під Новий рік Петру Прокоповичу приходить ідея вулика абсолютно нової конструкції. Він одразу ж береться за столярські інструменти — і вже 2 січня 1814 року на світ з’являється перший у світі рамковий (чи за термінологією винахідника — втулковий) вулик, що дозволяє пасічнику виймати мед без шкоди для бджіл. А щоби він був чистим від бджолиного розплоду, Петро Прокопович виготовляє ще одну новацію — роздільну решітку — крізь отвори якої можуть пролітати робочі бджоли, але не матка. Сподіваючись на майбутнє поширення винаходу по пасіках імперії, бджоляр називає перший рамковий вулик на честь її столиці — Петербурга. Пізніше це стане його традицією — використовувати для найменування вуликів назви міст, сіл, зірок, історичних періодів тощо. Водночас прагнення універсального рішення наштовхується на локальні особливості. У статті «Погляд на бджолярство й пожиток, який воно дає» Петро Прокопович напише, що розробив вулик, орієнтуючись на знайомий йому клімат — тобто клімат Чернігівщини. Ідентична ситуація і з фенологією — у розвідці «Про медоносні квіткові рослини» пасічник спеціально наголошує: може судити лише про «південні губернії» (NB: за часів імперії росіяни називали Україну «Югом России» або «Южно-Русским краем»), оскільки мало того, що ніколи не мешкав поза ними, ба навіть не виїжджав деінде, щоб оглянути сади й поля. Та російські дослідники обирають не зважати на такі «дрібниці».

Впливовий російський бджоляр Іван Шабаршов в історичному нарисі «Російське бджільництво» (1990), пишучи про діяльність Петра Прокоповича, виявляє чудеса мисленнєвої гнучкості, аби жодним словом не прохопитися про Україну. Чернігівський клімат учений «натягує» на російські широти, визначаючи саму Чернігівщину як абстрактну «зону» (зяючий пропуск, куди можна вписати будь-який топонім) — оце й уся деталізація місця, в якому жив і пасічникував Петро Прокопович:

«Його пасіки бути розташовані в зоні, де росло чимало цінних медоносів, що забезпечувало рясний “урожай” меду».

Заради справедливості, варто додати, що в контексті педагогічних заслуг Петра Прокоповича Іван Шабаршов усе ж обмовляється про Митченки, хоч-не-хоч конкретизуючи, де саме вітала учнів відома школа пасічництва, проте з оповіді видається, буцім і село це також розміщене десь у Росії. Виходить такий собі анекдот про ведмедя, який замість того, щоб просто вдертися на пасіку й поласувати медом, підробив документи на володіння всім обійстям, та ще й пасічника-господаря на плече закинув. Український письменник Андрій Курков 2018 року випустив роман «Сірі бджоли» — історію про сучасну російсько-українську війну, де у прифронтовій, так званій «сірій» зоні на Донеччині посіріли цілі рої. На сторінках праць із російського бджільництва українських пасічників ХІХ століття спіткала та сама доля. Декольоризація як денаціоналізація — із подальшим перефарбовуванням у росіян.

Перша школа пасічництва в Російській імперії та перекладацькі виклики

Із кожним роком пасіка Петра Прокоповича розросталася — з’явилася потреба в помічниках. Відібравши шістьох найбільш тямущих селян, бджоляр приставив їх до вуликів, аби ті опановували ремесло в процесі безпосередньої роботи. Однак практика, не підкріплена теорією, дала сумнівні плоди — що далі, то ясніше ставало: ніщо не замінить повноцінної шкільної освіти. Почувши, що їхній сусід збирається відкрити школу — понад те: першу школу пасічництва в Російській імперії! — поміщики відправили до нього ще 12 учнів-селян. За словами Петра Прокоповича, він погодився, оскільки потребував додаткової мотивації: рівень відповідальності підвищився, а отже, він точно не пропускатиме занять і буде дисциплінованим викладачем. 1 листопада 1827-го символічно завершився землеробський рік і розпочався навчальний. А вже 1828-го ця низова ініціатива здобуває визнання держави: Міністерство внутрішніх справ підтверджує за курсами Петра Прокоповича статус школи, та є одна умова: бджоляр надсилатиме регулярні детальні звіти. За два роки Петро Прокопович навіть купує неподалік рідних Митченків просторіший хутір Пальчики — так багато прибувало охочих до пасічництва.

Спершу це були селяни з Чернігівщини, згодом приїжджати почали й із інших українських губерній: Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини. Зважаючи на моноетнічний контингент, Петро Прокопович читає лекції українською мовою й навіть скаржиться у свої статтях на подвійне навантаження: аби підготувати освітні матеріали для газет, він змушений перекладати свої конспекти з української на російську. Попри вільне володіння російською мовою, пасічнику-новатору нерідко важко давалися бджолярська термінологія та ботанізми і поруч із російськими термінами він вказує українські відповідники. «По краям вощины» — «на торчі», «сирень» — «лемас», «чертополох» — «будяк». Як зауважує чернігівський краєзнавець Василь Різниченко, навіть поверховий лексичний аналіз текстів Петра Прокоповича доводить: пасічник думав українською і здійснював самопереклад на письмі. Так, у статті «Про рапс або польову суріпицю, як їжу для бджіл» він вживає такі «українські пояснюючі слова»: «свырипа», «свырипа рогата», «свырипа безрога», «обьилась свырипы», «рядно», «олій», «на свитло», «въ каганцяхъ», «перга», «на порохни». Подекуди трапляються й цілі речення українською, вирвані з розмов на пасіці: «Напалы, пане, Вовковы пчолы на всю пасику там як хмара, так я отце поодставляв, щоб не знеслы — так трохы и утыхлы…».

Усі ці статті, з українізмами й без, були сигнальним бджолиним танцем, що мав привести читачів до magnun opus-у Петра Прокоповича — його 12-томної праці про бджільництво. Для її публікації пасічник-дослідник закупив друкарське обладнання, тим часом відправивши запит на дозвіл відкрити друкарню. Однак уряд Миколи І був настільки наляканий повстанням декабристів, що вбачав крамолу навіть у на позір невинних амбіціях, — дозволу Петро Прокопович, звісно, не отримав. Василь Різниченко, міркуючи про пальчиківські верстати, яким так і не судилося запрацювати, фантазує, якою могла би бути надрукована на них освітня пасічницька література — передова й мовно не цензурована:

«Звичайно, що в виданнях, які б були надруковані в Митченках чи в Пальчиках, ці українські елементи (українізми — прим. Авт.) значно збільшились би — і хто знає? — може б, перша друкована пасічницька книжка українською мовою побачила б світ не в середині ХІХ століття, а раніше».

Зрештою, замість нереалізованих книжок-привидів в хід пішли цілком реальні, хоч і не точні, конспекти учнів. За ними автори-шахраї складали піратські посібники, що буцім розкривали методику Прокоповича. Сам Петро Прокопович страшенно обурювався і, щоби спростувати міфи й перекручування, активніше писав для періодики й запрошував гостей побачити пасічницьку школу на власні очі. Чого ж там навчали? Передусім грамоти й основ математики. Підготовлені учні бралися за ознайомлення з бджолярськими традиціями єгиптян, юдеїв, греків, римлян, германських народів, а також систем сучасних бджолярів — Яна Дзержона, Августа фон Берлепша та інших. Окрім цього, пасічники-початківці опановували столярство і навіть отримували грошову винагороду за кожен вироблений рамковий вулик (заохочення були особливо важливі, адже Петро Прокопович, як наставник, принципово відмовився від покарань). На 1848 рік при школі було понад 1400 вуликів усіх можливих конструкцій, аби школярі спостерігали за продуктивністю бджіл у різних умовах. Величезні території займали рослинні насадження: на одному хуторі сусідили городні, садові, польові, лугові, лісові, степові й болотні зразки. На думку Петра Прокоповича, сапка й лийка — такі ж важливі інструменти для бджоляра, як і пасічницький ніж.

Найбільше в Пальчиках зростало верб, малини й синяка — «царя медоносів», як називав його український цар пасічників. 1846-го Департамент сільського господарства видав статтю Петра Прокоповича «Про користь розведення для бджіл синяка, рослини медоносної та олійної» окремою брошурою. Синяк, як не подивитися, гарний зусібіч: цвіте з червня по вересень, невибагливий до тої міри, що трапляється на узбіччях та забур’янених ділянках, а головне — перекриває одразу кілька господарчих потреб. З його перги виходить смачний світло-бурштиновий мед, насіння можна відвезти до олійниці, а сухі стебла є гарним паливом. Універсальність — ось, що практичний Петро Прокопович цінував найбільше. Усюди, окрім питань мови й ідентичності. Тут він обстоював багатоманіття.

Як наголошує дослідник спадщини бджоляра Сергій Сенюк, коли до школи почали записуватися представники інших народів (кримці, литвини, поляки, росіяни, башкири, грузини, німці), Петро Прокопович створив декілька груп із різними мовами викладання, хоч міг би полегшити собі життя й запровадити єдиний загальноімперський стандарт — навчання російською.

Демократизм = українофільство

Чимало поміщиків не розуміли, навіщо Петру Прокоповичу біч-о-біч трудитися з селянами-кріпаками, витрачаючи сили та гроші на їхню науку: «Є ж йому охота займатися з “підлотою”!» На це бджоляр звично відповідав, що підлотою є не селяни, на чиїй мозольній праці тримається суспільство, а ледарі. Петра Прокоповича не цікавила робота з окремими осередками бджолярства, необхідно було реформувати саму систему, а для цього найкраще починати з витоків — селянських пасік. Цей промисел приступний усім станам, потребує мінімального стартового капіталу й не обкладається податками — отже, стане в пригоді людям у скруті. Демократизм пасічника страшенно заімпонував Тарасу Шевченку, що в 1843 році приїхав на батьківщину робити замальовки для альбому «Мальовнича Україна». Мальовничості батуринським околицям і справді було не позичати, та не менше розцвітила душу митця народна школа: потішений, він написав картину «На пасіці», зобразивши закапелок хутора Петра Прокоповича — із м’яким сонячним світлом та постатями в буденних українських строях: чоловік, одягнутий у полотняні сорочку й штани, ненадовго відволікся від роботи — корисної і, як підказує радісна настроєвість полотна, сродної. Увіковічене ім’я Петра Прокоповича також у прозі Тараса Шевченка. Герой повісті «Близнюки», сотник Никифор Федорович Сокира, такий запеклий бджоляр, що навіть підкинутих йому дітей називає Зосимом і Савватієм. У розмові з дяком-учителем, якому він пожалував вулики, Сокира звіряється: хоче поїхати в Батурин, аби послухати напучування «нашого великого пасічника Прокоповича».

Петро Прокопович точно порозумівся б із Никифором Сокирою, адже й сам походив із давнього козацького роду. За спогадами етнографа Степана Носа, старовину пасічник любив і шанував. Розширяючи володіння, він придбав історичний маєток із гаєм Пилипа Орлика та келією українського церковного діяча XVII сторіччя Димитрія Ростовського: засівав ці землі медоносами й розміщував на алеях вулики. Продовжив справу й інтереси батька спадкоємець Степан Великдан, народжений 1819 року від селянки Ганни Боровиківни. Як пише Василь Різниченко, по смерті Петра Прокоповича, його син купив Городок — колишню резиденцію Івана Мазепи: звідти був хороший взяток для бджіл і духовна пожива самому Великданові. Він любив відпочивати на місці, де стояли палати гетьмана, та запрошувати туди друзів — частував їх медом і батуринським квасом із яблук та груш, який виготовляли в монастирі неподалік. Таке «радикальне» українофільство було неприйнятним навіть для багатьох українців. Приміром, історик Микола Костомаров, відвідавши пасіку Степана Великдана в 1878 році, був вражений тим, що пасічник виявився відкритим прихильником Івана Мазепи — про це гість написав у газеті «Порядок» за 1881 рік:

«На його думку, коли Мазепу і не можна зовсім виправдати, то у всякому разі треба поставитись до нього поблажливо і вибачити йому за його перехід на бік шведів, через те що царювання Петра І-го було для українців занадто нестерпним своєю жорстокістю […] Скільки я не силкувався довести йому помилковості його поглядів — ніщо не допомогло…».

Україноцентричні погляди Великдана, як і багатьох інших поміщиків Великданового покоління, Микола Костомаров пояснював читанням «Історії русів» — твору української історіографії та публіцистичної думки другої половини XVIII — початку ХІХ століття. Захоплювався нею і Тарас Шевченко — на переконання інтелектуала Михайла Драгоманова, уся його історична візія бере свій початок з цього літопису, або ж «літопису Кониського». Під такою назвою «Історію русів» згадано в «Близнюках»: уже знаний нам сотник-пасічник Сокира завжди тримає її розгорнутою на своєму столі. Літературознавець Станіслав Росовецький, підмічає, що коли в переяславській Покровській церкві герой бачить ікону Покрова Богородиці, на якій зображено Петра І зі сподвижниками й Мазепою, він переповідає дружині трагічні епізоди з «Історії русів» — аж сотничиха Парасковія реагує запитанням: для чого Покрова покриває Меншикова, ката батуринців? Вочевидь Степан Великдан, син Петра Прокоповича, не раз і сам задумувався над цим «для чого?». За матеріалами Василя Різниченка, він говорив українською не лише в побуті, а й у державних установах — принаймні в одній реляції ображеного чиновника, з яким посварився Великдан, його репліки навмисно передано українською: імовірно, позивач, зберігаючи мову оригіналу, хотів одразу ж викликати в начальства неприхильність до пасічника-«малороса». Який дуб, такий тин, який батько, такий син — Великдан виховувався й працював поруч із Петром Прокоповичем, отож можемо виснувати, що й українську мову перейняв ні від кого, як від нього. Що ж до Росії, яку Петро Прокопович згадує у своїх статтях і про чий добробут переймається, варто не забувати: Росія для нього — не держава в сучасному розумінні, а політичний конгломерат кількох народів. У мікросвіті Чернігівщини — кількох громад, за яких він, як громадський діяч, ніс відповідальність. Ця позиція аж ніяк не пов’язана з тим, що Петро Прокопович почувався росіянином.

Останній із перших — вулик у Чернігівському обласному історичному музеї імені Василя Тарновського

По наглій смерті Степана Великдана (1879) влада, замість того, щоб підтримати школу бджоляра, яким вона так сильно пишалася, швидко закриває навчальний заклад. Пасіки ж виставляють на публічний аукціон — майже всі землі купує конотопський худобопромисловець Юдович. Держава, ворожа до батуринських пам’яток, не клопочеться захистом відомих парків: спершу Юдович випасає там худобу, а згодом, відкривши «Лісний склад», вирубує насадження Петра Прокоповича та гаї козацької старшини. Дім, де жив винахідник першого у світі рамкового вулика, і будівля школи йдуть на знос. Перед тим незаконно народжені діти Степана Великдана, а отже, позбавлені прав на спадок, продають частину особистих речей родини — у передаукціонному шарварку губиться архів, зокрема неопублікований 12-томник Петра Прокоповича. Один за одним зникають вулики: щось продається, щось розкрадається, залишки руйнує час.

Нині відомо про один атрибутований рамковий (втулковий) вулик із пасіки Петра Прокоповича, зберігається він у Чернігівському обласному історичному музеї імені Василя Тарновського. «Тиждень» розпитав про цей унікальний експонат Світлану Олександрівну Половнікову, старшу наукову співробітницю музею та заслужену працівницю культури України:

«Рамковий вулик потрапив до нас у 1950-х. Складно сказати, хто саме його виявив (свідчень пошуковців не лишилося), та завдяки паспорту експоната відомо, де сталося відкриття. Вулик стояв у дворі жительки села Пальчики Пухкало Ганни Олександрівни.

106 сантиметрів заввишки, 57 завширшки, має 4 відділення з втулками, що закриваються, а головне — на поверхні є прізвище й дата: Черепов, 1851 рік. Цей підпис дозволив атрибутувати власність відомого бджоляра. Я дослідила питання і виявила, що Черепови мали маєтності неподалік Батурина. Вочевидь поміщик Черепов відвідав пасіку, і за традицією, яку запровадив Петро Прокопович, вулик було названо на його честь: так пасічник вшановував своїх гостей. Із цього звичаю навіть жартували: як кораблі називають перш ніж спустити на воду, так само вулики Петра Прокоповича не лишаються без імені. Здогадуємось, що на пасіці мав бути й вулик, названий на честь Тараса Шевченка, та він не зберігся.

На жаль, зараз відвідувачам не вдасться оглянути музейний зразок: у зв’язку з воєнним станом його разом із іншими цінними експонатами перенесено в сховище. Мені пощастило поспілкуватися з праправнучкою Прокоповича — Марією Аркадіївною Поляковою (уродженою Мельниковою) 1911 року народження, що походила від Онисії Петрівни, доньки винахідника. Марія Аркадіївна жила в Чернігові зі своїм чоловіком Филимоном Филимоновичем. Дуже приємні люди, запам’яталося, що в родині зберігалася оригінальна світлина Миколи Лисенка. Хтось із їхніх пращурів спілкувався з композитором і отримав фотокартку. До 220-річного ювілею Петра Прокоповича Марія Аркадіївна передала сімейний альбом до фондів музею. Та стан такий, що всі ці речі спаковано й підготовано до можливої евакуації.

Батько Марії Аркадіївни, правнук Петра Прокоповича, як і його пращур захоплювався садівництвом: 1909 року заклав дослідний сад на дідових землях у Митченках, після Першої світової працював агрономом. Однак у 1930-х зазнав репресій і втратив улюблену роботу. Так розвивалася садівничо-бджолярська справа в роду Прокоповича.

Від середньовіччя й дотепер мед присутній у всіх ключових обрядах українців — будь то хрестини, весілля чи поминки. За часів Русі споживанням сити, напою з розведеного меду, завершувалася кожна урочиста трапеза, звідси походять такі вислови, як «наїстися досита», «насититися». Життя Петра Прокоповича — взірець відданості цьому продукту: протягом п’яти десятиліть видатний винахідник не бачив нічого важливішого за добробут бджіл і виробництво меду. Його рамковий вулик став предтечею подальших новацій: скоро по смерті Петра Прокоповича конструкцію вулика вдосконалить американець Лоренцо Лангстрот, зібравши зразок, що відкривається зверху, 1857 року Йоган Мерінг у Німеччині вигадає штучну вощину, а 1865-го чех Франц Грушка представить світу відцентрову медогонку… Починати національну історію професійного пасічництва від постаті рівня Петра Прокоповича — честь для будь-якої країни. Двісті років тому Російська імперія контролювала батьківщину Петра Прокоповича, батуринський край із тисячами вуликів. Нині Чернігівщина, як і вся Україна, дає відсіч російським загарбникам, отож усе, що їм залишається, — це привласнювати спадщину бджоляра, маніпулюючи його ідентичністю. На ділі ж міф про російськість Петра Прокоповича не витримує простого фактчекінгу: так, за ретельного аналізу гаданий «мед» виявляється підробкою — цукровим сиропом, наточеним із діжки з етикеткою «Колонізація».