Не знаю, чи стикалися ви з таким достатньо часто, щоби помітити: в лікарнях, на вулиці, у будь-якому публічному просторі до старшої людини воліють не звертатися напряму, а говорять про неї в третій особі й переважно до її супроводу. «Скільки бабусі років?» А ще таке: до вас, бува, не зверталися з питанням, чи вивезли ви з України тата-маму-бабусю-дідуся, ніби не вони самі вирішують, де їм жити, а їх транспортують, наче меблі? Звучить усе це так, ніби людина переступила поріг 70–80–90 років і тієї ж миті повністю втратила суб’єктність, не годна назватися, ким вона є, обирати, як і де жити, й перетворилася на німий об’єкт піклування. Якщо ви цього ще не побачили, то ще маєте шанс помітити: старість у публічному дискурсі пов’язана із граничною десуб’єктивацією. Не з піклуванням, а з опікою.
Ліса Рідсен пише роман про останні п’ять місяців життя старшого чоловіка від імені цієї людини, перемежовуючи його монологи короткими довідками служби опіки. Її герой лютує, коли зневажають його бажання, коли його не чують. І, лютуючи, засинає. У нього нема жодних інших інструментів впливу, окрім як тимчасово вийти з ситуації: сховатися в спогади чи в сон. Зрозумійте правильно: він говорить до навколишніх, озвучує свої потреби, говорить постійно — насамперед до нас. Та його не слухають. І авторка акцентує саме той аспект втрати-себе, про який я вам нагадала в реальному житті. «Скільки дідусю років? А дідусь сам до вбиральні ходить?» У романі є одна на позір прохідна нотатка персоналу, вкрай красномовна: «Хоче на вечерю пюре з сиквою, роблю натомість рибні фрикадельки в соусі». Далі в примітках служби опіки всюди буде зазначена страва і чи з’їв її чоловік (він часто відмовляється від їжі, коли лютує), але чого саме він хотів би на обід — ніколи більше не писатимуть. Либонь, він більше цього й не казатиме. Одне речення, прошу. А отак звучить найперша розмова в книжці, де старша людина чинить спротив тому, що її зводять до одного фактору: власне, навіть не до ідентичності, а суто до тіла. Його син зауважує: «Ти такий худий, — каже він. Ніби це моя провина, що м’язи атрофуються. Неначе це я вигадав ні до чого не придатне старече тіло». Але ж ми розуміємо: син не ставить батькові на карб втрату ваги, а боїться, бо бачить, що батько «тане». Ми це розуміємо, старий — ні. Три речення, прошу.
Бо (це ім’я героя, а не сполучник підрядності, даруйте мимовільну гру слів) Андерсону майже дев’яносто. Він живе в будинку посеред лісу в невеликому шведському селі ближче до гір, море — десь на іншому краю країни, Бо ніколи моря не бачив, хоча чи не щоліта обіцяв собі поїхати на південь. Бо живе сам, у нього є дорослий, майже шістдесятирічний син і онука-студентка трішки за двадцять. Також є дружина, у неї гостра деменція і нею опікуються в спеціальному закладі, є пес Сикстен, є доглядальники, що ними старших людей забезпечує громада (спробуйте не заздрити шведам, читаючи, як працює та служба). Ну бо живе Бо сам і потребує допомоги — причому піклування, а не опіки, яку натомість отримує. Починається ця історія з того, що Бо важко довго гуляти, а пес потребує довгих прогулянок у лісі, тож улюбленця вирішено віддати в іншу родину. Бо категорично цьому противиться і перестає їсти, позаяк інакше ні син, ні онука його протестів не чують.
І ця історія страшенно зачепила читача.
Шведка Ліса Рідсен дебютувала з «Журавлі відлітають у вирій» (Tranorna flyger söderut) у 2024 році. Книжка цілком заслужено зібрала купу нагород, стала бестселером у Швеції, її переклад англійською теж читають дуже уважно, подейкують уже, що за книжкою буде кіно. А значить, текст таки говорить про щось, що треба почути читачам із дуже-дуже різним досвідом, читацьким і біографічним. Буквально це книжка про помирання: помирає старша людина, а не юна, що б забезпечило історію романтичним флером, тож натомість усе тут дуже чесно і дуже болісно. Така тема і такий спосіб її розкриття відверто лякає і віднаджує читача. Але Рідсен спромоглася опрацювати її вкрай шанобливо.
У одному з інтерв’ю авторка згадувала, що джерелом і відправною точкою для роману стали журнали, що їх заповнювали доглядальниці, котрі піклувалися про літнього дідуся Лізи — тобто нотатки спостерігача. Та у своєму романі Рідсен дає голос тому, хто є єдиним і єдино можливим суб’єктом у процесах помирання. Абсолютом. Це нереально сильна романна позиція, і «Журавлі» використовують її потенціал на сто відсотків.
«Журавлі відлітають у вирій» — роман старіння, якщо дозволите таке визначення. Адже якщо є роман дорослішання, мусить бути й роман старіння, і сама собою відсутність такого жанрового різновиду наводить на думки про певні табу. І, як і в романі дорослішання, в романі старіння важать не так люди й події, як зв’язки між ними.
У «Журавлях» Бо обмірковує важливі для себе стосунки. Часом він плутає людей, про яких розказує, часом вони зливаються в його спогадах в одного персонажа, але в цілому формують кілька сфер-стосунків. Насамперед: батько Бо — син Ганс. І пес, до речі, найчастіше асоціюється в споминах саме з батьком. Те, що у Бо забирають Сикстена, оформлюється в історію сирітства. Уже ближче до фіналу ми дізнаємося, що першого собаку Бо батько був змушений пристрелити, а хлопець випадково це побачив. Це його точка входження в травму.
Його батько — аб’юзер, взірець токсичної маскулінності. Бо ледь не підлітком тікає з дому після кількох класів школи, щоб, як і його старий, стати лісорубом, але подалі від нього. Зрештою він успадкує батьківський будинок і саме в ньому зараз і живе. Найбільше Бо боїться, що був поганим батьком Гансові, що завдав синові стільки ж і такого ж болю, як свого часу пережив сам. І не те щоби Бо неправий. Ні, сина він не бив, але те, як поводиться, говорить і діє Ганс, виказує в ньому зламану людину. Ганс — дуже успішний бізнесмен, котрий прагне схвалення батька і його любові. І щосили намагається заслужити цю любов.
Один із найсильніших фрагментів у фіналі можна потрактувати двояко. Бо нарешті наважується сказати синові, як сильно ним пишається, Ганс плаче: він нарешті почув те, що хотів почути. Але одразу ж перепитує доглядальницю, чи Бо розуміє, що відбувається, чи при тямі він. І річ у тому, що Бо міг просто не сказати цих слів уголос: вони звучали лише в його голові. А Ганс цілком міг просто не повірити їм. Миті, коли ці двоє чоловіків переживають найбільшу близькість у своєму житті, могло просто не існувати в реальності.
Чоловіки в цьому світі не вміють говорити один з одним. І не вміють, а точніше — не готові любити один одного.
Вирій, куди відлітають журавлі в назві, стосується паралельного сюжету-символу. У флешбеках із дитинства Бо розкаже, як бачить журавлів, що гніздуються неподалік. Юнак Бо — як у них з’являються пташенята, дорослий Бо — як дорослі птахи покинуть гніздо, а на смертному ложі Бо почує клекіт журавлів, що відлітають у вирій. Досить прозора аналогія до життя самого Бо: він — частина природи й росте-старіє-помирає в природному циклі.
Але «вирій» із назви — це й «південь», котрий часто-густо повторюється у монологах Бо, акцентуючи на моментах, котрі він не усвідомлює як ключові чи не бажає, щоби ми усвідомили їх як такі. Уже перша згадка про південь якась агресивно-дивна, зовсім не в дусі Бо: «Довелося миритися з присутністю цієї відьми. А вона, до всього, ще й родом із Фрьосьона» (це він про одну з доглядальниць, і поза цією фразою регіональний шовінізм Бо більше не промайне в тексті. До речі, мешкає Бо в Ємтланді, це десь шість сотень кілометрів на північ від Стокгольма. Острів Фрьосьон навіть не на півдні, а просто південніший, і цього досить, щоби Бо роздратувати). Ну бо в цьому романі важить не вирій, куди летять журавлі, а південь, куди так і не доїхав Бо і дехто, хто з того півдня походить і з ким хотів би мандрувати Бо. Кожна згадка в романі про південь — це згадка про Туре.
У своєму житті Бо віддано любив двох людей: дружину Фредріку і Туре (якого Фредріка не зносила, але з присутністю якого змирилася). Туре — колега Бо, теж лісоруб, гей, хоча відкрито про свою ідентичність говорить із Бо аж у глибокій старості. Лише на похороні Туре Бо розуміє, що той усе життя перебував у стосунках і саме до того чоловіка їздив на південь щороку. Бо розчарований і злий, що Туре не розказав йому цього за життя. Ну бо їхня дружба була коханням, Туре це визнавав, Бо — ні. І це ще одна незавершена історія стосунків Бо, яку йому необхідно відрефлексувати до миті смерті.
Разом із Бо читач «Журавлів» проведе пізню весну, літо і початок осені до того, як вдарять морози. Це та пора року, яку називають відпочинковою і на яку планують подорожі на південь. Натомість щоліта Бо з Гансом відпочивали десь глибоко в лісі на дачі Туре, Фредріка з ними не їздила. Це найщасливіші спогади Бо, та й Ганса, до речі, теж.
Зрозумійте правильно, «Журавлі» — не історія про гея, який так і не відкрився собі. Ні. Бо назавжди засне поруч із домашнім шаликом дружини: коли її забрали в лікарню, він закрутив одежину в банку, аби та зберегла запах коханої жінки. «Журавлі» — це історія чоловіків, котрі обмежують себе (і їх обмежують спільноти) в тому, до кого можуть і не можуть скеровувати свою віддану любов. І чому це має бути тільки одна людина і тільки протилежної статі, хто сказав?
«Журавлі» — в широкому сенсі книжка про «своє»: своїх людей, свою землю. Роман дуже чітко локалізований, жодного крихітного містечка не залишить безіменним, опише деталі побуту без екзотизації, розкаже про страви, яким надає перевагу Бо. Посушить зуби з бажання молоді вставляти в розмову англійські слівця, ніби шведських їм замало.
Ну от одна деталька. Туре і Бо — обоє страшенні ласуни. Улюблена страва Бо — дуже солодка рисова каша на молоці з корицею. Друзі все життя смакували тістечками з кавою разом: Бо телефонує Туре, той розморожує під час розмови десерт, Туре і Бо їдять тістечко «Мазаріні», mazariner — класичний шведський десерт до фіки, так само традиційного кавування. Фіка — це не перерва на каву для усамітнення, а завжди розділена з кимсь насолода від солодощів, важлива штука для соціалізації. Туре і Бо зідзвонюються, саме коли Туре зварив каву і розморозив тістечко: вони щоразу влаштовують фіку телефоном. Син Бо закуповує ті тістечка заздалегідь, коли відвідує батька. Бо помічає: Ганс щоразу привозить його улюблені смаколики, мигдалеві тістечка-кошики з крихкого пісочного тіста з цукровою глазур’ю. Їх рецепт фіксують уже в 1600-х, про них часто міркують як про традиційний шведський смак: вершкове масло і яскравий терпкий мигдаль — багаті, насичені смаки, ніяких напівтонів. Одна деталька про чистий і сильний смак, котрий ідентифікують як щось, що належить саме цьому роду (поняття «рід», ясно, трактується в широкому сенсі), і який цінують ті, хто до цього роду належить. Свої сильні люди, свої сильні смаки. Лише тістечко, прошу.
«Журавлі» — історія про те, як помирає старий чоловік. І вимагає, щоби навколишні розуміли: він зараз відходить, зникає не його тіло, а все, що він знав і любив, і він просить шанувати це. Історія про те, як перед смертю старий чоловік згадує й усвідомлює, що знав і любив, та вшановує це. Напрочуд проста історія направду. Інколи складне повідомлення почути легше, коли про нього говорять просто — не спрощено чи із заграванням до читача, а саме доступно. У такий спосіб цей роман до нас і говорить. Книжка Ліси Рідсен уже деякий час є українською, а говорять про неї вочевидь замало. Давайте ми її все-таки уважно почитаємо, вона того варта.
Книжки, схожі на «Журавлі відлітають у вирій»:
Чесних книжок про старість не аж так багато, нагадаю кілька, безумовно вартих читацької уваги: «Дощило птахами» Жослін Сосьє, «Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної, «Моє каяття» Жауме Кабре, «Дев’ять життів пані Аделі» Нади Гашіч, «Тісні люде» Галини Пагутяк, «Bucky F@cking Dent» Девида Духовни та мемуари Джона Бейлі «Елегія для Айріс». Настільки ж відповідальні й водночас чутливі історії про помирання, як у Ліси Рідсен, бачила до того тільки в дитячій літературі, скористаюся нагодою порекомендувати їх і дорослому читачеві: «Поклик монстра» Патріка Несса і «Мій дідусь був черешнею» Анжели Нанетті.
