Петру 68 років. Майже все свідоме життя він працює двірником в одному й тому самому дворі. Але є люди, які його ніколи не бачили або бачили лише мимохіть: Петро виходить на роботу ще вдосвіта, а коли ранні пташки серед мешканців лише прокидаються, він уже прямує до своєї церкви. Там він буде стояти недалеко від вівтаря, але не напроти нього, щоб усім кидатися в очі, а біля стіни праворуч, високий, прямий, з білою головою.
Є одна людина, з якою він зустрічається доволі часто під час роботи. Це художник Віктор, теж давно немолодий. Він полюбляє малювати схід сонця, причому – роками, йому це не набридає, як і Петру – прибирати двір. Сонце проникає до них крізь сосни близького лісу, спочатку повільно, ніби невпевнено, а потім швидко і переможно. Віктор — художник за покликанням, інженер-електрик за освітою, дрібний торговець-одинак за роботою і безнадійно свідомий, тобто політизований, громадянин. Безнадійно свідомим якось назвав його я. Він це сприйняв приречено, але й не без задоволення.
Вони по-дружньому вітаються, інколи розмовляють. Петро завжди безжалісно поголений, це такий його виклик всім бородатим і особливо вусатим, а у художника борідка, яку він щодня удосконалює. Її Петро давно йому простив, так що їхньому спілкуванню вона не заважає. На Великдень Віктор помітив його біля церкви в шерезі жінок, які очікували священника, щоб той побризкав водою відомі кулінарні вироби біля їхніх ніг. Бабусі, тітки і тіточки, молодиці і дівчата, всі під білими хустками – і серед них одна висока постать чоловічої статі з непокритою білою головою.
Не звернути на нього увагу було неможливо ще й тому, що церква була московська, а Петро серед знайомих Віктора здавна відзначається своїм щирим українством, дуже шанує Шевченка, перечитує його твори, радіє, що не всі із них розуміє, адже це йому свідчить, що писані вони були не такою простою людиною, котра бачить тільки садок вишневий коло хати.
З перших хвилин їхньої розмови наступного ранку Віктору відкрилось, що Петро не має жодного уявлення про церковні справи в Україні. Він чув, що в його рідній Охтирці з якихось пір існують, здається, дві церкви, котрі називаються українськими, одна на вигляд звичайна – велика, друга –маленька. А звідкіля вони взялись, при яких обставинах – не знає, як і всього, що, на думку художника, мав би знати сучасний свідомий мирянин: що таке конфесія і автокефалія, хто такі архієрей і архімандрит, не кажучи вже про митрополита і патріарха, і нарешті – що таке Томос і що діялось, та й продовжує діятись щодо нього в Україні і Росії.
Просвітницька робота художника з двірником тривала з добру годину, а наштовхнула того на дещо неочікуване. Він оголосив, що тепер його найбільше буде гнівити відсутність в його паспорті позначки, що він українець.
– Нас що, вже нема на світі? Хто нас викреслив? Який безбожник?
Художник подумки схопився за голову і став розказувати йому, яке це важливе досягнення – що офіціоз не повинен перейматись, хто ким себе вважає, що відповідної графи немає в анкетах, що існує така річ, як невід’ємні права людини і серед них її право самій вирішувати, якого вона роду-племені, що в тих же Штатах половина дорослих громадян живуть і непогано себе почувають без усяких паспортів.
Петро слухав досить уважно… щоб врешті-решт наполягти на своєму:
– Так що, я тепер, по-твоєму, ніхто?
– Ти не ніхто. Ти той, ким себе вважаєш. А ким себе вважати – твоя особиста справа.
– А якщо я не хочу, щоб це вважалось моєю особистою справою? Мені треба, щоб люди знали, хто я такий!
– Тоді ти можеш вийти на площу з плакатом, що ти українець. І стій з ним, доки не заклякнуть ноги. Після цього можеш сісти на землю чи на стілець, який принесеш з собою. І ніхто не має права тебе прогнати. Можеш на спині своєї кухвайчини вишити напис: «Я – українець». І поставити скільки завгодно окликів. І ніхто не має права відправити тебе в дурку. До чого-чого, а до цього наша Ненька вже дошкандибала.
Мені із того, що розказав Віктор, зразу запали слова Петра: «А якщо я не хочу?» і «Мені треба». Таке доводиться часто чути від людей різного віку і чину з дуже різних приводів. Приводи бувають і недоречні, і недоладні, та незмінне одне: людина явно усвідомлює свою особистість. Це в ній з’явилось раніше, ніж здатність зважувати приводи. Гідність діє незалежно від походження, освіти, політичних і партійних уподобань. Інколи подумаєш, хай і пишномовно, що якраз оце «Я» і є сьогоднішній українець.
Віктор переймається іншим. Після кожного подібного випадку йому здається, що він ще ніколи так виразно не відчував свого відчуження в звичному, взагалі-то рідному оточенні. Стільки років в одному дворі! Знаються, здається, настільки добре, що можуть упізнати одне одного за запахом — і раптом виявляється, що вони чужі, майже ворожі, якщо дати цій ворожості волю. Що з цим робити? Для Петра такого питання не існує, а Віктору воно не дає спокою. Роками навкруги гуркотять балачки про той же Томос, а Петро їх не чує. Він не здогадується, що комусь дуже бажано, щоб він не тримався осторонь таких справ. Легко сказати… Як може людина приймати участь у тому, чого для неї не існує? Хіба не звідціля спокій більшості населення щодо речей, які когось бентежать, буває, до нестями?
«Нам цього не розказували», – почув художник від двірника під кінець своєї лекції, протягом якої один незворушно спирався на свою мітлу, а другий розмахував пензлем. Отака от впевненість, що влада на те і влада, щоб розказувати і пояснювати нам, що відбувається в країні і світі, та й поза ним. А про що вона мовчить, того й нема…
Розказували пане-товаришу, все вам розказували! Навіть начальство не мовчало, хоча, як виявляється, говорило не так вправно і голосно, як могло б. Але ж вистачало і людей, у яких все звучало краще, тільки то були не ті, чиїм словам ви надаєте значення – не начальство. Ви собою втілюєте дивовижну посполиту здатність розрізняти, що йде зверху, і чого, значить, треба дотримуватись, а що – від різних крикунів і навіть ворогів, чиє розповіді і заклики, почувши їх, належить зразу забувати. Якщо ж хтось дуже вже переконливо скаже щось незвичне, ризиковане, можна відбутись повідомленням: «Я політикою не інтересуюсь». Взірець посполитого самовдоволеного лицемірства…
«Не цікавлюсь» в Охтирці ніхто не скаже – тільки «не інтересуюсь».
Так чого ж ти тоді тільки те й робиш, що лаєш її, таку тобі «не інтересну», політику?!
«А що? Маю право».
І як вам забажається, так і розумійте оце протиріччя: вважати своє «Я» вищою інстанцією і разом з тим сповідувати кріпацьке переконання, що політика – діло панське.
І як же, проживаючі в гущині такої більшості, в народі, як то кажуть, – не повіситись? Тільки мабуть так: існувати в ній, а жити у своєму колі. І, звичайно, не скиглити, що воно дуже вузьке, і зберігати спокій навіть тоді, коли у цьому колі ти один. Той спокій, з яким і Петро стоїть струнким, хоча й немолодим, одинаком в жіночій шерезі на Великдень, а в звичайний день – на своєму місці біля стіни в церкві. Самотня часточка більшості.
