У буремні часи — не до мистецтва? Ось 61-а Венеційська бієнале була під питанням ще за рік до проведення. У грудні 2024 року кураторкою цієї виставки вперше призначили африканку — Койо Куо, яка узгодила доволі знакову тему бієнале — «У мінорних тональностях». Утім, рівно за рік до відкриття виставки — 10 травня 2025 року — вона померла. А сформоване нею журі в повному складі подало у відставку вже у квітні цього року, заявивши, що не присуджуватиме нагороди митцям із країн, лідери яких звинувачуються у злочинах проти людяності, натякаючи у такий спосіб на участь у бієнале Росії та Ізраїлю. А британський скульптор Аніш Капур, який отримав нагороду Венеції в 1990-му, публічно виступив за те, щоб і США також виключити з бієнале, через «огидну політику ненависті» та «безперервне розпалювання війни».
У буремні часи — не до національного мистецтва? Філіп Олтерманн в The Guardian пише про те, що нині культурні конкурси опиняються в тіні політики, бо Венеційська бієнале, «Євробачення» та Каннський кінофестиваль позиціонуються як майданчики, де митці представляють свої країни. І саме зараз у напозір глобалізованому світі національна ідентичність, а точніше — політика, пов’язана з національністю, – стає каменем спотикання. І політична поляризація загалом унеможливлює обговорення художньої цінності.
Зокрема, в українських новинних ресурах про бієнале поки говорять здебільшого в контексті павільйону РФ, під час відкриття якого Pussy Riot и Femen провели спільну акцію протесту. Втім, попри заяви на підтримку України, це знову, як і всюди, де тепер ідеться про російську культуру, все вилилося в битву хороших русскіх проти поганих. Так учасниця Pussy Riot Надєжда Толоконнікова заявила про те, що найкращі громадяни Росії або перебувають у в’язницях за антирежимні та проукраїнські дії, або вбиті в катівнях, тоді як Європа відчиняє свої двері для путінських чиновників і пропагандистів.
Який же має бути вихід з цього, на її переконання? Усе дуже просто: треба, щоб Росію на бієнале представляли «художники, ув’язнені за свою антивоєнну та проукраїнську позицію». Тобто, інакшими словами: віддайте російську культуру хорошим русскім і вони будуть говорити про поганих русскіх, славлячи вільну Росію майбутнього. Так до чого тут Україна? Жертва знову — лише привід для агресора поговорити про самого себе. І це ще натепер Венеційська бієнале не відкрилася — офіційна церемонія відбудеться 9 травня — а вже всім здебільшого цікавіше національно-політичне, а не естетичне.
У буремні часи — не до сучасного мистецтва? Безперечно, деякі проєкти вже привернули увагу ЗМІ — наприклад, оголені перформансисти в австрійському павільйоні (зокрема, дівчина у дзвоні). Україна теж бере участь 61-й Венеційській бієнале, представляючи проєкт «Гарантії безпеки», де, серед іншого, буде скульптура Жанни Кадирової — «Оригамі Олень», евакуйована з Покровська. Дар’я Кольцова представляє свою серію мистецьких інтервенцій «Відлуння», у межах яких, зокрема, розвішено українську військову форму в центрі Венеції.
Втім, якщо подивитися на інші мистецькі проєкти Венеційської бієнале, то виникає маса питань, найголовніше з яких: «А це взагалі мистецтво?» Звісно, це поширена реакція на сучасну культуру, цінність якої не завжди очевидна. Можливо, саме тому нам простіше говорити про політику, в якій ми нібито розбираємося, а не про мистецтво, в якому ми не хочемо розбиратися, волюючи просто відмахнутися від того, що нам не зрозуміло.
При тому, що більшість переконана, що це тільки сучасне мистецтво — дивне і незрозуміле, тоді як зі старим мистецтвом усе просто, і та ж «Джоконда» нескладна для загального сприйняття, на відміну від, скажімо, банана, приклеєного скотчем до стіни (відома інсталяція «Комедіант» італійця Мауріціо Каттелано). Тож, може, проблема таки в нас, в нашій зашореності, в нашому небажанні сприймати нове і незвичне мистецтво і в тому, що ми охочіше дискутуємо про політику, бо переконані, що одне з іншим ніяк не пов’язане. Тому-то все нині справді – у мінорних тональностях, і культура, здається, відійшла на другий план, бо її згадують, лише щоб поговорити про розбіжності, а не про схожості. І Венеційська бієнале зі своїми окремими національними павільйонами, які оживають раз на два роки, – це якраз дуже доречний символ наших буремних часів, коли нам постійно не до вічного, адже ми надто зосереджені на минущому.
