Понад вісімдесят років минуло з моменту вчинення нацистських воєнних злочинів проти цивільного населення під час Другої світової війни. Однією з найбільш масштабних та водночас «невидимих» трагедій залишається примусова праця мільйонів українців у Німеччині. Попри колосальний часовий проміжок, процес пошуку рідних та відновлення імен загиблих і вцілілих триває й досі.
Масштаб цієї родинної пам’яті вражає. Коли за тиждень до арт-резиденції я написала у Facebook пост про необхідність німецько-українського діалогу, він відгукнувся десятками коментарів. Понад 20 людей поділилися історіями своїх близьких, чиї долі були понівечені примусовою працею, а багато хто запитував: як і де сьогодні шукати сліди своїх родичів?
Деколонізація пам’яті: вихід із тіні «союзу» та впливу російської пропаганди
Сьогодні цей пошук набуває нового, гострого контексту. Російсько-українська війна змушує нас переглядати історію СРСР крізь призму деколонізації. Україна, яка нині виборює незалежність від Росії, має нарешті вийти з тіні радянських узагальнень.
Хоча Німеччина з 1980-х років активно працює над культурою пам’яті (Erinnerungskultur), у більшості документів українці досі приховані за маркуваннями «Росія» або «Радянський Союз». Наукові дані свідчать: понад два мільйони українців були примусовими робітниками. Де-факто вони залишаються «неназваною нацією», яка чи не найбільше постраждала від тієї війни, але чиє етнічне походження часто ігнорується в офіційному німецькому дискурсі.
Переосмислення минулого є критичним і для Німеччини. Без трансформації почуття сорому у свідому відповідальність, суспільство ризикує залишитися заручником російських маніпуляцій. Просуваючи образ єдиної “країни-переможниці”, Росія продовжує використовувати почуття провини німців як інструмент політичного тиску та викривлення історичної правди.
Форум-театр як простір питань про те як пам’ятати і як зберігати память
Саме потреба говорити не мовою сухої статистики, а через власний досвід, стала основою арт-резиденції «Іноземні відвідувачі» (Foreign Visitors), що відбулася 19–24 квітня у Гельзенкірхені. Спільно з німецькими та українськими митцями та істориками ми досліджували архіви та історію міста, де примусово працювали українки та українці.
“Мені особливо запам’яталося усвідомлення того, як слід говорити про історію з сучасної точки зору, як називати жертв, як повернути громадянам колишнього Радянського Союзу їхню ідентичність — наприклад, українцям”, – говорить учасниця резиденції з Берліна, Сінтія Букхайм.
Справедлива пам’ять та пошук власних питань
Однією з найсильніших метафор, яку ми відкрили з групою під час резиденції, став образ черги людей та називання свого імені. Тоталітарні режими завжди прагнуть контролювати тіло та ідентичність людини. Справедливість пам’яті для нас полягає у праві людини на повернення свого імені та місця поховання, яке досі не стало реальністю для багатьох.
“Моя родина має такий досвід і своїх загиблих, що не повернулися звідти. Було трепетно до цього торкнутися. Було важливо дати голос одній з найголовніших для мене жінок у житті – моїй бабусі Марії Тарасівні”, – поділилася своїми враженнями Д-р Дарія Іванова-Гололобова, учасниця резиденції.
Результатом резиденції стала форум-вистава — партисипативна практика, де глядач перестає бути пасивним спостерігачем. Форум-театр пропонує створити виставу на основі власного життєвого досвіду та питань, які хвилюють тебе зараз. На відміну від традиційного театру, форум-вистава завершується на піку конфлікту і ставить питання, на яке автор_ки вистави пропонують шукати разом відповідь з глядацькою залою. Саме в такий спосіб відбувається діалог про гостре соціальне-політичне питання через театральну дію. Глядачам/кам пропонують втручатися у виставу – замінювати персонажів та запропонувати власні ідеї та стратегії, щоби змінити хід подій.
“Було дуже щемко та цікаво спостерігати як форум-театр залучає в цю тему, знаходячи шлях до такої емоційно складної теми через особисті історії та театральну дію”. – поділилася учасниця резиденції, Анна Онуфрієнко, дослідниця фільмів та культурних студій
Покоління мовчання та публічні символи пам’яті
На обговорення з мешканцями Гельзенкірхена ми винесли два ключові питання:
- Публічна меморіалізація: чи є в місті пам’ятники, які прямо вказують на етнічне походження українських жертв, а не ховають їх за загальними термінами?
- Родинне замовчування: як говорити про ці злочини з дітьми та онуками, коли десятиліття страху навчили вцілілих мовчати?
Шлях до цих питань у форум-виставі був непростим, оскільки він вимагав переходу від документів, які описують історію, до власних питань до цієї історії. Саме ці питання, актуальні запити людей, якими оперує форум-театр і стали містком, який з’єднав минуле з теперішнім. Саме це сталою ключовою цінністю для учасни_ць резиденції:
“ Дуже важливий та глибокий досвід поєднання минулого та теперішнього, робота з архівами та практичним театром. Завдяки проєкту, я дізнався про частину історії власної родини, про яку ніколи раніше не згадували” – розповів Ілля Абеляшев, актор, розробник масок та театральний тренер з Харкова, який зараз проживає в Вільнюсі.
Під час форуму жителька Гельзенкірхена Інга, яка працює в архіві, зробила важливу інтервенцію у сцену, де син забороняв старенькій матері розповідати онуці про пережите. Ця дія підсвітила спільну для обох народів проблему — «покоління мовчання», через яке родинна історія зникає назавжди.
“І коли ми нарешті «зловили свою кішку», представивши виставу у форматі форум-театру, спираючись на власний досвід у цій сфері та власні запитання, ми отримали несподівану реакцію від глядачів. Після вистави люди підходили до нас і ділилися схожими особистими історіями зі своїх родин, висловлюючи бажання дізнатися більше та просячи поради, як це зробити.” – говорить учасниця резиденції Ольга Богачевська, акторка, продюсерка фільмів та письменниця, яка зараз проживає в Берліні.
Водночас дискусія виявила й складнощі: деякі глядачі зауважили, що виокремлення українців може спричинити «війну меморіалів» між різними національностями вцілілих. Це лише підтверджує, що попереду — довгий шлях складного, але необхідного суспільного та наукового діалогу.
Ця резиденція стала лише першим кроком до створення простору, де українці та німці можуть ділитися сумнівами та болем. Партисипативна практика форум-театру дає нам шанс зробити так, щоб зрештою кожне ім’я було назване, а німецьке та українське суспільства критично осмислили своє минуле, звільнившись від тиску маніпуляцій з боку росії.
Проект став можливим завдяки підтримці програми RHIZOM/RAZOM в рамках ініціативи «Співпраця громадянського суспільства», організованої Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма координується Українським інститутом у Німеччині у співпраці з Іншою Освітою.
Авторка – учасниця резиденції, джокерка театру пригноблених, голова ГО “Театр Змін” – Яна Салахова
