У столичному Національному драматичному театрі імені Лесі Українки 24 квітня відбулася прем’єра вистави «Санаторійна зона» за мотивами повісті Миколи Хвильового 1924 року. Це нова постановка Дмитра Захоженка, який працює головним режисером Львівського драматичного театру імені Лесі Українки.
Захоженко – тричі переможець всеукраїнського театрального фестивалю-премії «Гра» (за вистави «Світ у горіховій шкаралупі» в Театрі на Печерську, «Філоктет. Античний рейв» і «146 зірок, видимих неозброєним оком» у Львівському театрі Лесі), а ще лауреат торішньої Премії імені Леся Курбаса (за «Птахів» у тому ж театрі Лесі). 2022-го його вистава «Імперія має впасти» була представлена на Авіньйонському фестивалі у Франції. Протягом минулого року режисер презентував у Києві «Короля Ліра» за трагедією Шекспіра, а у Львові – «Мауса» за коміксом Арта Шпіґельмана, «Божественну комедію» за поемою Данте та «Нашу Квітку» про Квітку Цісик.
Події «Санаторійної зони» відбуваються в закритому санаторії, де співіснують колишні революціонери, обивателі та законспіровані співробітники таємної поліції. Заклад, що мав би лікувати, перетворюється на місце контролю та ізоляції – з колючим дротом, режимом і постійним наглядом. У центрі сюжету – романтик і максималіст Анарх, який болісно відчуває зраду ідеалів. Йому протистоїть Карно – цинічний функціонер і голос системи. «Це історія не лише про 1920-ті. Це вистава про людину всередині системи, про втрату ідеалів і про те, як божевілля світу починає здаватися нормою», – зазначають у театрі. Жанр визначають як «психологічна антиутопія».
Тиждень поспілкувався з Дмитром Захоженком незадовго до прем’єри нової вистави. Режисер розповів, зокрема, про те, чому його не цікавить «постановка класики», від чого стримує Хвильовий, як відбувається співпраця з дружиною-драматургинею та на що сподівається через десять років.
Пане Дмитре, у березні ви представили свого «Короля Ліра» в Театрі на лівому березі Дніпра, а у квітні випускаєте «Санаторійну зону» в Національному театрі імені Лесі Українки. З якими відчуттями повернулися до роботи у столиці?
Є безліч історій, які хочеться розказати у Львові, а є історії, які сильніше звучатимуть у Києві чи Харкові (просто в Харків ніхто поки що не кликав). Загалом, за Києвом я скучив, намагаюся нині більше дивитися вистав. Моментами вони мене приємно тішать.
Як ви сприймали раніше й що думаєте тепер про Національний театр імені Лесі Українки, в якому ставите вперше? Що хочете привнести від себе на цю сцену?
Це заклад із дуже складною історією. Я вчився на магістратурі при цьому театрі й бачив і чув багато історій, які зараз переповідати не буду. Думаю, показово, що останньою виставою, яку тут дивився ще за часів студентства, був «Вішньовий сад», а тепер тут постановки Івана Уривського, Дмитра Богомазова та Андрія Жолдака. Ґжеґож Яжина ходить театром (польський режисер готує виставу «Кассандра», прем’єру спільного проєкту театрів Лесі Українки та Івана Франка заплановано на осінь цього року – Авт.). Тому мені хочеться вірити в якісні, фундаментальні зміни.
А в роботі це надзвичайно талановиті й феноменально працьовиті люди – небезпечне поєднання. Якщо нам вдасться привнести цього живого, трепетного, невротичного, навіть трохи еротичного світу Миколи Хвильового – то буде велике діло.
Якщо не помиляюся, ви вперше у своїй кар’єрі звертаєтеся саме до української класики. Чому до цього не було такої нагоди та як вирішили, що вже настав час?
Тут річ не в тому, що раніше не було нагоди, а в самому розумінні того, як будую вистави. Я загалом не працюю з репрезентативним театром – для мене сцена ніколи не є просто ілюстрацією тексту, хай навіть геніального. Мене цікавить не «постановка класики» як формальний жанр, а робота з темою. Тому в моїй «Божественній комедії» – шістдесятники та Грицько Чубай, а у «Птахах» – ні слова з Арістофана, зате є Олександр Довженко.
«Санаторійна зона» – не раптове звернення до хрестоматії. Це закономірний етап. Просто зараз саме текст Хвильового став ідеальним простором і найточнішим інструментом для розмови на ті теми, які тригерять мене сьогодні.
Які у вас «стосунки» з цим автором загалом і з якими думками бралися саме за цей твір? Про що він для вас і про що буде, відповідно, для глядача?
Хвильового я дуже люблю – його тягучу прозу, його невротичність і бентежність. «Санаторійну зону» хотів ставити ще як свою дипломну виставу. Але тоді театри, яким я пропонував цей матеріал, не вважали його цікавим, тому так і не склалося. Хоча багато тих вигадок тепер розкидані в інших моїх виставах і саму повість ніколи не забував. Це була історія, до якої знав, що колись повернуся.
А про що – не люблю розказувати, бо для цього роблю виставу. Але це більше не про сюжет, а про відчуття, дуже пронизливе та зрозуміле. Про відчай і надію людей, які живуть у буремну епоху. Про злам світів. Про людяність, яка допомагає жити далі. Хвильовий – екзистенціаліст. Порушує питання сенсу життя у вихорі історії.
Я правильно розумію, що це чи не перша постановка «Санаторійної зони» після вистави режисера Сергія Данченка в Театрі Франка 1990 року? Так-от, театрознавець Аркадій Драк у журналі «Український театр» свого часу писав про ту виставу так: «Театр взяв матеріал високого літературного ґатунку, взяв тему, близьку нашому часові»… «На пʼєсу (і на постановку, природно) лягає відблиск нашого часу, нашого теперішнього розуміння тієї епохи. Це твір сучасний». У вас теж виходить твір сучасний і близький тепер уже нашому сьогоденню?
Те, що так мало втілень Хвильового – то великий злочин. Є «Я (Романтика)», всім відома зі шкільної програми. Але «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія», інші повісті й новели – це все відсутнє. Ми часто говоримо про Розстріляне відродження, але чи знаємо ми власне їхню творчість?
Це надзвичайно цікаво – знайти правильну мову, через яку відкриється самобутній автор. Тексту 100 років, і так само дивовижно, як ці герої з їхніми «хресними» муками нині зрозумілі та близькі нам.
Від ваших вистав зазвичай очікуєш точно не так званого класичного прочитання. Вони тяжіють до несподіваних поєднань, експерименту, пошуку та гри. Можу припустити, що такий підхід характерний і для «Санаторійної зони»…
Від того, щоб геть зовсім пуститися берега, мене стримує Хвильовий (ну і страх великої сцени та нового для мене театру). Усе ж таки хочеться, щоб цей текст прозвучав – інколи занадто літературний, інколи описовий. І необхідно було віднайти дієвість, напругу, спрагу. Ми собі дозволили зовсім трошки шкоди. Там є такий персонаж – санаторійний дурень, то це була для нас зона свободи. А куди нас це завело – треба йти й дивитися.
Над своїми останніми виставами, зокрема й над цією, ви працювали разом із дружиною – драматургинею Ніною Захоженко. Як на практиці відбувається ця співпраця та як ваш дует поєднує (або, навпаки, розділяє) сімейне і творче життя?
То велике щастя – працювати з Ніною (в неї щодо цього може бути кардинально інша думка). Вона нині дедалі активніше переходить до написання сценаріїв і затягнути її в театральний проєкт чимраз важче. Працює досить маніакально, і якщо якась сцена їй не дається – буде сидіти всю ніч і переписувати. А крім того, є двоє дітей.
Тому чесна відповідь на питання, як розділяємо сімейне і творче життя – ніяк. Ми його не розділяємо, ми в ньому балансуємо. Це такий собі контрольований хаос. Немає чіткої межі, де закінчується дім і починається театр. Можемо обговорювати психологію персонажів Хвильового, готуючи сніданок, або сперечатися про структуру сцени в кафе.
На практиці наша співпраця – це доповнення. Коли у Ніни оцей період «маніакального» нічного письма, я намагаюся максимально закрити побут і дітей. А потім, коли текст готовий і починаються репетиції, ми зустрічаємося вже як режисер і драматургиня. Це складно, але рівень довіри в такому дуеті абсолютний.
У нашому з вами торішньому інтерв’ю журналу «Країна» ви зазначили: «Вірю в нагальність нової української театральної школи з відмовою від російського та радянського. А зміна парадигми – це складне завдання». Саме це ви намагаєтеся робити як майстер акторського курсу на факультеті культури та мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка?
Це відбувається нині повсюди. Як на нашому курсі, так і на інших. Намагаюся дивитися, що роблять інші яскраві та сміливі курси, дізнаватися, як вони працюють – багато речей мене тішать.
Цьогоріч – десять років, як ви працюєте режисером, якщо рахувати від прем’єри «У саме серце» в Київському театрі на Печерську 2016-го. Як оцінюєте пройдений шлях і як бачите себе ще за десять років? А також як за цей час для вас змінився український театр?
Десять років. Боже, яке я вже старе. З них – сім років на посаді головного режисера Львівського театру Лесі. Коли 2019-го приїхав до Львова, в репертуарі було три вистави, а в залі 30 людей. Подумав: круто, це ж скільки роботи, зараз будемо робити багато театру. І тут одразу почався ковід, а потім повномасштабна війна.
За цей час я наче закрив ряд своїх попередніх бажань (у мене три «Гри», премія Курбаса, моя вистава їздила в Авіньйон). І хоч їх ще лишилося збіса багато, але стають більш прагматичними. Нині в мене почала сивіти борода, і єдине, на що сподіваюся – що через десять років я все ще буду живим, житиму у вільній, незалежній Україні, а мої дітки виростуть хорошими людьми. А чи буду займатися театром – не знаю. Взагалі, дуже хочу спробувати зняти кіно.
А український театр розвивається і попри весь (абсолютно заслужений) скепсис рухається вперед. Важко, складно, все ще багато роботи, але зусиллями багатьох людей театр точно зовсім не схожий на те, що було 15 років тому. І хоч я люблю покритикувати, треба іноді помічати наш спільний поступ. Не сумніваюся в його світлому майбутті. Тож, словами Хвильового – якщо не так, тоді для чого були всі наші старання і жертви? Для чого?
