Навряд чи ви часто чули ім’я Анна Стен. Тоді як в 1930-х її згадували в одному переліку з відомими і дотепер Марлен Дітріх і Ґретою Ґарбо. І хоч серед 27 фільмів, у яких знялася Стен, найзнаменитішим лишається «Дівчина з коробкою» (1927) Бориса Барнета, знятий ще в СРСР, дві третини її кіноробіт — це Європа й Америка. Чому ж ми так мало про неї говоримо і майже не знаємо? Про це, зокрема, йдеться у біографічній книзі Наталії Васюри.
Анна Стен, якій судилося стати першою українською зіркою Голлівуду, народилася у 1904 році в Києві і тоді її звали Ганна Петрівна Фісакова. Власне, через те, що тоді це була Російська імперії, Анну доволі довгий час представляли як російську акторку. Так свідомо робив, зокрема, піар-відділ американської кіностудії, створюючи їй відповідне амплуа. Крім того, її ще називали радянською, німецькою й американською акторкою. Власне, росіянок вона частіше і грала в кіно, і Наталія Васюра пояснює це так: «На той час, після активної міграції мешканців колишньої Російської імперії до Європи, російська тематика все ще була культурним трендом. Ще одним поясненням такої ситуації є те, що Україна на той момент була окупована російською радянською владою, не мала субʼєктності у світі, що відображалось у багатьох сферах життя, зокрема й у кінематографі. Наприклад, щорічник кінокомпанії УФА «Filmlexikon», який містив інформацію про всіх працівників студії, у розділі про володіння мовами не мав навіть абзацу, присвяченого українській, адже така навичка не була затребувана. Тому Анна Стен, згідно з цим довідником, володіє російською та є росіянкою. Саме звідси бере початок великий міф про Анну Стен як про виключно російську акторку, яка прославилась у Голлівуді».
В Америці, куди її запросили і прагнули зробили «другу Ґрету Ґарбо», теж довго не могли визначитися як саме «продавати» образ Стен: як «російську інтелектуалку», як «гламурну сексапільну діву з екзотичним бекграундом» чи як «пристрасну селянку»? Але й сама Анна Стен також сприяла цій плутанині: коли журналісти говорили, що вона є росіянкою, вона цього не заперечувала. Наталія Васюра слушно зазначає про це так: «Очевидно, як і багато людей того часу, які народились в імперії, де протягом довгого часу була заборонена українська мова, український театр та українська література, вона мала те, що ми зараз називаємо подвійною ідентичністю. Судячи з її інтервʼю, Анна чітко усвідомлювала себе як українку й ідентифікувала себе з українською культурою, а росіянкою вважала себе через належність до країни, що називалась Російська імперія, а пізніше — Радянський Союз».
І, як на мене, це один із найцікавіших аспектів книги — ідентичність в умовах змінюваного світу. До того ж Наталія Васюра доречно подає багато інформації про те, хто ж створив Голлівуд таким, як він є: здебільшого євреї, які народилися переважно в Польщі, Україні й Угорщини, або звідти походили їхні батьки. Так троє з чотирьох братів Ворнерів, які в 1918 році відкрили компанію Warner Bros. Studio, народились у польському селі Красносельць; один з перших голлівудських кінопродюсерів Льюїс Селзнік, за його ж словами, народився в Києві; Луїс Барт Маєр народився в містечку Димер на Київщині під іменем Лазар Меїр і невдовзі став одним із найуспішніших голлівудських менеджерів та управлінцем кіногіганта Metro-Goldwyn-Mayer тощо. І подібних фактів щодо акторів, режисерів і композиторів (наприклад, про Дмитра Тьомкіна) в книзі про Анну Стен дуже багато, і саме вони створюють той неймовірно цікавий контекст, в якому існувала наша голлівудська зірка.
Втім, не тільки через цю мороку з амплуа, а і через низку інших чинників у Анни Стен, на жаль, не склалася успішна кінокар’єра в США і, наприклад, жодного «Оскара» її фільми не здобули. Хоча, скажімо, «Шлюбна ніч» (1935), де вона зіграла з Гарі Купером, отримала приз за режисуру на Венеційському кінофестивалі. Знаково, що всі критики хвалили її акторську гру навіть у посередніх фільмах, а ще більше дивувалися її звичкам: обходилася майже без служниць, сама займалася садом і готувала борщ та інші страви для бенкетів, полюбляла власноруч прибирати у своєму великому будинку, та й загалом — протестувала проти того, щоб бути заручницею стилю, який їй нав’язували кінобоси. Так вона навідріз відмовилася сідати на дієту на вимогу продюсера Сема Ґолдвіна, але це була не «примха юної знаменитості», бо Анна пережила справжній голод у Києві 1920-х і «просто не розуміла, як можна добровільно відмовитись від їжі, навіть на кілька днів». І ще на початку голлівудської карʼєри вона була змушена висвітлити своє темне волосся, але після розірвання контракту з Ґолдвіном «повернула собі природний колір на знак незалежності від диктату кіностудій».
Сама Стен пояснювала це своїм походженням: «Я не боюсь ризикувати, бо завжди відчуваю, що можу зіграти у гру ще раз. До того ж я маю козацьку кров, мій дід був з породи тих воїнів, що не мають страху. Я ніколи не озираюсь». І козацьке коріння теж доклалося в скарбничку її легенди, яка, як видається з книги Васюри, почасти цікавіша за її фільми. Та лише почасти, бо навіть в епізодах Анна Стен блискучо демонструвала свої численні таланти: заради них майстерно вчила мови, співала і танцювала.
Після того, як у неї не склалося з великими голлівудськими контрактами, Стен грала майже лише у фільмах свого чоловіка, продюсера і режисера Юджина Френке. І завжди це були незабутні ролі, як і її життя, як доводить книга Наталії Васюри, в якому поєдналися і злидні, і тріумфи. Власне, усе це і дало змогу сказати Анні Стен: «Життя надто коротке, надто дорогоцінне, щоб продавати його лише заради слави. Або навіть заради грошей. Любити, працювати, грати — ось формула щастя в житті. Ніщо інше насправді не має значення».
