Я багато думаю про їжу у зв’язку з повномасштабним вторгненням. У моєї родини — традиційний і печальний анамнез, як і в багатьох українців. Голодомор, війна, повоєнний голод, життя у місті, де неможливо нічого купити, переїзд у столицю, де бракує всього, тож по м’ясо знайомі їздять «ковбасними потягами» у Москву. Потім важкі 1990-ті, коли у чергу з собою беруть дітей, аби можна було отримати більше одиниць вічно дефіцитного товару. Я чудово пам’ятаю першу крамницю з імпортними продуктами, яка відкрилася в нас на районі. Магазин, розташований просто біля музичної школи, називався «Делікатеси». І часом, якщо я отримувала найкращі бали на академконцерті, мені дозволяли взяти у «Делікатесах» крихітний шматочок сиру з пліснявою. Це було диво і чиста радість, наближення французької печери Рокфор до Березняків на лівому березі Києва. Звісно, частіше я просто ходила подивитися на те, що привезли цього разу, ніж щось купити. Згодом на уроках англійської я дізна́юся, що цей процес називається window shopping. Усе моє дитинство — це window shopping.
Невдовзі на Лівобережці відкрили «МакДональдз», куди можна було потрапити на дитячий день народження — звісно, якщо запросять. Я не пам’ятаю черги у перший в Києві «МакДональдз» біля метро «Лук’янівська», але цілком згодна з думкою Олени Стяжкіної, що цей американський фастфуд — «одна з тих історій, яка поставила паркан між радянським минулим і нашим теперішнім життям». Як для «Бу-Ба-Бу» образом американізації України став «Крайслер Імперіал», так для мене такою точкою відліку був гарячий пиріжок із вишнею, засмажений у фритюрі до хрускоту. Ця їжа була чудовою, бо аж ніяк не скидалася на домашню, символізувала протест, відхід від дому, час з однолітками, а не з родиною. А ще вона була очевидно надмірною, непрактичною, тобто підкреслено не породженою дефіцитом.
«МакДональдз» кілька разів на рік був для друзів. Для родини лишалися неділі. Зранку в наш єдиний спільний вихідний ми пили каву всією сім’єю, вдень батько готував плов — як треба, з усіма спеціями у товстостінному казані. Це був знак, що настав час зробити бодай коротку, але важливу перерву в усіх справах. Їжа була соціальним клеєм — та й лишається.
А ще їжа була доступною мовою любові. Бабуся і нині на кожне свято готує втричі більше, ніж можна подужати — аби віддати трохи любові із собою у пластикових контейнерах. Довгий час ми ділилися з родиною тим, що хтось приготував у надлишку. Якийсь період я думала, чи не замовляти здорову їжу порційно, але швидко відкинула цю ідею: їжа на одного, в індивідуальній упаковці, порахована й строго обмежена, — хіба ж це про любов?
Великдень — час просвітлення, прощення і єднання. А ще, безумовно — час розділеної їжі. Навіть якщо родина не постує, прийти та обмінятися тим, що в кошиках у кожного, — це про обмін любов’ю. Дослідник споживчої поведінки Браян Вансінк, проаналізувавши 52 картини, що зображають «Таємну вечерю», помітив, що кількість їжі, що її споживає середньостатистичний європеєць, поступово зростала протягом тисячоліття: від скромнішого переліку страв до пишнішого застілля. Їжа впливає на мистецтво, зокрема й на сакральне. Врешті, хіба не символічно, що Ісус зібрав усіх на важливий робочий мітинг — даруйте мені таке формулювання — не просто в Гетсиманському саду і не біля міських воріт, а саме за столом?
Моя перша діяльність, пов’язана з повномасштабною війною, теж безпосередньо стосувалася їжі. Біля Львівського вокзалу ми робили у наметі й роздавали вимушеним переселенцям бутерброди, пиріжки, цукерки. В роботу йшло все: тонни сиру, ковбаси, дешевого польського паштету. Останнє — моя особиста мадленка, адже повертає спогади про ту весну 2022-го. Які часи, такі й мадленки. Іноді сказати: «Ми тут, ми з вами, ви в безпеці», — простіше бутербродом з паштетом, ніж голосом. Пізніше ми трохи отямилися, і я замовила доставку сирів із Закарпаття. Коли мені стало не байдуже, що їсти, коли страви знову стали різними на смак, а не лише за поживністю, — я усвідомила, що почався процес адаптації.
Щоразу, дивлячись відео повернень полонених, я думаю про катування голодом. Те, як вони беруть до рук яблуко, нюхають хлібину, — все це свідчить про нехтування базовими цінностями у полоні. Пізніше я дивилася репортаж про російських полонених в Україні, де працівники колонії зазначають, як важливо, аби в раціоні були всі потрібні вітаміни. Відеоряд показує чоловіків, які тримають таці й отримують повноцінний раціон із м’яса, овочів, хлібу, компоту. Гадаю, ставлення до їжі — індикатор гуманізму. Забираючи в іншого їжу, катуючи голодом, ти сам перетинаєш межі людяності. Ми, чиї предки буквально гинули від недоїдання, просто не можемо так чинити.
Я відчуваю цей поклик крові постійно. Коли почалися тривалі відключення і бомбардування столиці, перше, що я зробила, — докупила консервів і круп. І хай вони ніколи не знадобляться, мені простіше жити, знаючи, що шафа повна. Так само відчуваю паніку і тваринний страх, коли холодильник порожніє. Я, загалом істота досить раціональна, можу зірватися і побігти у найближчий супермаркет, якщо мені здається, що їжі скоро забракне. І неважливо, що доставка працює і мені досить натиснути три кнопки, аби приїхала страва навіть найекзотичнішої кухні. Якщо в мене немає запасів, я в зоні ризику. Цієї особливості можуть не розуміти навіть найближчі, адже у світі супермаркетів така поведінка є нелогічною. Та голос крові сильніший за аргументи: я просто визнала цей факт. Так само незмінною є звичка брати із собою їжу в дорогу, якщо я знаю, що подорожуватиму більш як три-чотири години. І неважливо, чи є у потязі вагон-ресторан, чи продаватиме провідниця вафлі «Артек», чи є бодай шанс, що я встигну відчути голод. Вагон-ресторан може закритися, черга буде завеликою, всі вафлі з’їсть гурт «Жадан і Собаки», що опиниться у тому ж потязі, — завжди знайдеться причина, з якої все піде не так. Ти сама маєш забезпечити себе їжею — ось про що я найчастіше міркую, збираючись у далеку дорогу.
Ще одним фактором любові для мене став борщ. І ні, це не шароварне кокетування і не спроба гратися зі стереотипами. Просто мало яка їжа викликає у мене стільки асоціацій і вдячності. Батько завжди готував свій фірмовий борщ новобранцям, яких навчав, — хай з якої країни вони приїжджали. Це історія про те, що навіть дуже далеко від дому ти можеш відчувати любов, що незнайомці мають шанс стати твоєю новою родиною, що навіть неукраїнців борщ об’єднує. Сам собою борщ — це ідеальний баланс кислого, солодкого, солоного, умамі й іще чогось невловного. Розділений борщ — це вже канонічний образ братерства та вірності.
У Казимира Малевича є низка картин, що їх сучасні мистецтвознавці пов’язують із рефлексією на тему Голодомору. На полотні «Поневолена Україна» бачимо трьох безруких селян на тлі поля й неба, що утворюють український прапор — принаймні мені так видається. На другій, «Людина, що біжить», зображено селянина між червоним хрестом і мечем. На задньому плані між хатами — мішок зерна, можливий символ конфіскації продуктів. Супрематист повертається до думки про неможливість обробити власне поле, отримати своє зерно, змолоти борошно. Зібрати врожай, зварити борщ, покласти до нього теплу пампушку. У цих образах немає крові чи показної драми, але вони справді жаскі. Образ Тантала мене лякає значно більше, ніж Сізіфа. Як ми знаємо завдяки екзистенціалістам, останній може знайти сенс у самій роботі, самому шляху, а не в кінцевій точці. У муках голоду й спраги сенсу немає.
Навесні 2022 року студенти університету імені Тараса Шевченка провели соціоантропологічне дослідження змін і переосмислення практик харчування під час війни від 24 лютого 2022 року. На сайті проєкту «їжакультура» вийшов про це матеріал керівниці практики із соціальних досліджень Алли Петренко-Лисак. Респонденти в автобіографічних есеях писали про неможливість пристосуватися до їжі за кордоном, про нерозуміння, які продукти використовувати, і про потребу підлаштовуватися під чужі смаки. І геть усі — і ті, хто лишився в Україні, і ті, хто був змушений поїхати, — відзначали насолоду від смакування знайомої/домашньої їжі. Їжа стає не лише дверима у спогади, а й, без перебільшень, є домом для українців.
У часи війни зросла цінність «простої, звичайної їжі», як сказано у дослідженні. З одного боку, багатьом соромно розкошувати, адже завжди тримаєш на думці, що військові на лінії бойового зіткнення часто не мають змоги не лише обирати, а й навіть нагріти собі обід. З другого боку, зросла цінність локальних продуктів, вирощених власними руками. Тут згадуються Сади перемоги часів Першої та Другої світових воєн: городи, що з’являлися у громадських парках Великої Британії, США та низки інших країн. Тоді звичка вирощувати своє навіть у місті допомагала зменшити тиск на систему постачання продуктів. Зараз у тилових містах ми не так боїмося лишитися без їжі. Та у непрості часи вміння зробити щось практичне власними руками набуває особливої ваги.
У Штатах у часи Другої світової популярним був плакат: «Where our men are fighting, our food is fighting», тобто «Там, де б’ються наші чоловіки, б’ється і наша їжа». Це означало, що кошти, зекономлені на постачання продуктів, можна було переспрямувати на виробництво зброї. Дружина президента Елеонора Рузвельт розбила город у Білому домі, аби подати приклад краянам. У нас вирощене своїми руками не виконує аж такої функції, як у Європі та Америці 1940-х, однак звичка передавати на фронт консервацію, домашні пиріжки та паски, зібрані власноруч набори з горіхів та сухофруктів — поширена практика. Це матеріалізована турбота, спроба показати воїнам нашу вдячність.
Їжа в людській культурі ніколи не була лише їжею. Функцій безліч: піклуватися, об’єднувати, нагадувати про важливе, викликати емоції, розповідати про коріння. А ще їжа — це ще один спосіб сказати: «Я тебе люблю». Іноді — найважливіший з усіх.
