На початку квітня майже непоміченою пройшла новина про спробу самогубства художника та режисера Владислава Плісецького під час проходження БЗВП. Новина прикра. Окремий сум для мене — те, що я нею не шокована. І то не тому, що я знаю якісь факти про психічне здоров’я Владислава — ні, я нічого про це не знаю. Просто надто добре розумію ту атмосферу, в якій він опинився. Настільки, що можу подивитися на нього очима людей, які його там оточували (і уявити те, як до нього ставились).
Астенічна статура, абсолютно немаскулінна зовнішність.
Творча натура з відмінним рівнем освіти, колом інтересів; бісяча своєю неуважністю до земних речей.
Це все ще можна сяк-так «витримати», але Владислав гей. І навіть це «стерпіли» б, але, вочевидь, Владислав мав нахабство не приховувати такий факт про себе. А в колективі, де зібралася гримуча суміш із людської неосвіченості, упередженості; ймовірно — залежностей; очевидно — стресу, невдоволення всім і всіма (і все це приправлено важкопозбувними совковими «затягами») — це може стати (і стало) приводом для важкого, руйнівного цькування.
Ні, потрапляння в армію, у навчальний центр — не означає автоматично опинитися в такому колективі. У нас є чимало інструкторів із сучасним мисленням, більшість військових більшою чи меншою мірою адекватні. Це питання як удачі (або її відсутності), так і системних проблем — випадків цькування багато, випадків притягнення до відповідальності за це — мізер. Я щиро бажаю кожному кривднику опинитися на місці жертви цькування — а таке цілком реально, адже кожен із нас чимось та відрізняється від інших.
А от щодо армійського-гомофобного у мене є маленька історія, ще з часів ООС. Тепер я згадую її зі сміхом. Отже, так сталося, що я ніколи не приховувала свою бісексуальність — не заради хайпу; для мене це було б так само, якби я замовчувала свою ліворукість. Якось, коли я вже була місяців 9 як воячка і місяців 4 як на позиціях, моя знайома, що готувала матеріал про негетеросексуальних військових, попросила мене коротенько розповісти, як у моєму підрозділі ставляться до моєї особливості. Я написала правду: ставляться добре, без упереджень. Я це писала щиро, бо вважала правдою: крім мене, в підрозділі було ще дві негетеросексуальні людини, це всі знали, і нас ніяк не виділяли. Але, даючи цей маленький коментар, я легковажно вчинила два проступки. Перший з них я усвідомлювала: військовослужбовці не мають права давати коментарі для ЗМІ без погодження із прес-службою і/або командуванням. Я це проігнорувала, легкодумно вважаючи: узгоджувати треба тільки ті коментарі, що стосуються безпосередньо військової справи і бойових дій. Але це була дрібниця. А от те, що через свою наївність я сплутала справжнє прийняття із політикою Don’t Ask, Don’t Tell в її ЗСУ-шній версії — уже ні. Ні, буря не грянула, і догани на мою дурну голову не посипались — мені в очі навіть ніхто нічого не сказав. Побратими поглядали співчутливо-осудливо і приносили плітки: «Ротний злий», «Кажуть, замкобрига дуже бісився: мовляв, у бригади тепер буде репутація підрозділу [лайливе слово на позначення гомосексуальності]».
Життя на позиції текло далі. Посилились обстріли, і командування вирішило забрати всіх жінок із позицій в умовний тил. Це був один із багатьох проявів псевдотурботи, з яким я стикалася за час своєї служби. На ТПУ ми пробули 2 дні, всіх забрали, а мене залишили. Я пробувала поговорити з ротним, але він мене уникав. Або говорив: «Коли скажу, тоді й повернешся». Комбат, до якого у спробі вирішити ситуацію звернувся старший нашої позиції, сказав: «Нехай комроти вирішує». «Розвідник» з іншої роти — про нашу дружбу в моїй роті не знали, — підтвердив: мене тримають саме через той самий коментар.
Здавалося б — нічого жахливого не відбувалося: на ТПУ мене оточили комфортом, обов’язки були неважкі — кілька годин постояти на воротах і доповідати про в’їзди-виїзди. Але я тоді ще не розгубила до кінця юнацький максималізм, тому проклинала свою відвертість і вважала, що вся моя військова служба так і мине біля воріт. Це було реальне покарання, і поширене: тих, хто воювати хотіли, маринували в тилу; а штабних, що десь згрішили — провітрювали на позиціях. Тепер я думаю, що через місяць-півтора ротному би це набридло і я би змогла повернутися, але тоді я себе так накрутила, що і згадати соромно. Майже до неврозу.
Минув, мабуть, тиждень такого мого існування, коли на ТПУ приїхав комендант найближчого до нас міста. Я саме роздумувала про несправедливість цього світу, коли у двері постукали. Я витерла сльози і відкрила. Хтось із наших офіцерів — не пам’ятаю вже, хто — привів коменданта до моєї кімнати, бо той хотів зі мною познайомитись: раніше про мене вийшов відеорепортаж, який несподівано став популярним.
— А чого ви не на позиції? — одразу спитав комендант.
Я розповіла йому всю історію, додавши, що найбільш прикро мені те, що я щиро і чесно похвалила свій підрозділ, але саме в цьому мій гріх. І що, може, треба дати нове інтерв’ю — розповісти оновлену інформацію?..
— Не треба інтерв’ю, — сказав комендант. Ми ще обмінялися кількома фразами, і він пішов.
А через 2 години по мене приїхали комроти та старшина — чорні та похмурі, як хмара (як потім мені розповіли очевидці — на РОПі був скандал). «Іра, збирайся, ти вертаєшся». Моє обличчя засяяло так, що з космосу це можна було би прийняти за спалах наднової. Мене відвезли на позицію, і більше мене ніхто не чіпав. Але після тої історії я цідила через дрібне сито все, що говорила публічно; і часто завбачливо банила співслужбовців у соцмережах. Я не хотіла більше ризикувати бути викинутою з колективу — бо в армії це означає, що ніякі цікаві та важливі задачі тобі не світять. Я вважала, що в ім’я обов’язку мені треба стулити писка і не розводитись про особисте. Але я не пишаюся своїм вибором, бо знаю, що він пахне боягузтвом. І щиро захоплююся людьми, які борються за відсутність дискримінації у Силах оборони України.
