Нещодавно побачила світ книжка Мирослава Шкандрія «Український націоналізм. Політика, ідеологія та література, 1920–1956», перекладена українською і доповнена великою добіркою архівних світлин.
Видання позиціонують як «одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму», відзначаючи неупередженість канадського літературознавця й багатовимірність книжки, що готує читачів до дорослої розмови про явища, про які досі говорили то палко, то пласко. А водночас публікація оригіналу в 2015 році була політичним жестом підтримки. Тоді минув лише рік після Революції гідності, тривала анексія Криму і окупація окремих районів Донецької і Луганської областей. У цей час РФ активно поширювала наратив про «бандерівську хунту» й «неонацистів», що захопили владу в Києві, і дехто на Заході цьому вірив. Тож виважена праця Мирослава Шкандрія про природу українського націоналізму була особливо на часі.
Чому ж так складно писати про український націоналізм, хоч минуло вже стільки десятиліть?
1. Незавершений процес деколонізації
З одного боку, діячі, що присвятили життя боротьбі за Україну, викликають повагу в більшості громадян. Пригадаймо, що Степан Бандера посів друге місце в проєкті народного голосування «Великі українці» ще далекого 2008-го. З другого, чимало людей досі бояться розмови про український націоналізм і поділяють успадковані від радянської пропаганди упередження. Донедавна слово «націоналіст» частина суспільства вживала з гордістю, а частина використовувала як пейоратив.
Нині триває процес деколонізації знання про ХХ століття. Довгий час український націоналізм описували або москвоцентричними категоріями, або західними, що не враховували контекст бездержавності. Цей шлейф і досі тягнеться за будь-яким дослідженням діяльності ОУН, змушуючи авторів повсякчас виправдовуватись чи посилено критикувати. Складність у тому, щоб знайти суб’єктну мову, яка не буде ані апологетичною, ані звинувачувальною.
Війна накладає свій вагомий відбиток: ведучи антиколоніальну боротьбу за виживання, важко водночас вести виважену постколоніальну розмову — бодай тому, що ця боротьба ще не завершена й не перейшла у стадію пост-.
Читайте також: Героїчне покоління ОУН
2. Термінологічна складність
Форма змістовна, а зміст оформлений, тож питання, якою назвою послуговуватись, визначає й наше ставлення. Тим часом питання назви не визначене ані щодо подій 1917 — початку 1920-х років, ані щодо боротьби 1940-х — 1950-х, ані щодо нинішньої війни з 2014 року. Коли наклалися процеси збройної боротьби (часто з кількома супротивниками водночас) і державотворення, терміни — Визвольні змагання, Українська революція, проголошення/відновлення державності, війна за незалежність — не розкривають усієї панорами подій.
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
Ще один виклик — чи послуговуватися термінами й періодизацією самих учасників подій, чи використовувати усталені наукові категорії (не завжди вичерпні), чи творити власні. Скажімо, українські націоналісти писали про визвольні змагання з 1917-го до 1950-х як про комплексне явище, а не два окремі періоди боротьби, як це заведено сьогодні.
Та й у межах самої Організації українських націоналістів відбувалися трансформації, і з плином часу тим самим поняттям могли надавати вже інших значень і оцінок, як це показує в своїй книжці Мирослав Шкандрій.
Читайте також: УССД в рецепції ОУН: від монопартійності та вождизму до демократії
3. Етика виживання й заангажованість
Історія ХХ століття нерозривно пов’язана з досвідами насильства. І націоналізм не був кабінетною ідеологією, його творили ті самі люди, що ризикували життям — своїм і чужим, вчиняли атентати й гинули в концтаборах. Дослідник українського націоналізму змушений балансувати між історичною правдою про злочини та героїзм, що в умовах актуальної війни сприймається особливо емоційно.
Герої книжки Шкандрія були людьми своєї епохи — епохи тоталітарних режимів. Вони могли бути блискучими поетами й водночас прихильниками жорстких авторитарних методів. Описати цю амбівалентність, не скочуючись у моралізаторство чи ідеалізацію, —виклик, з яким автор дає собі раду.
Читайте також: «Зрослась небезпека з відважним життям». Покоління Олега Ольжича на тлі доби
Дослідник завжди має своє ставлення до предмета, у випадку з націоналізмом це особливо відчутно. Писати про український націоналізм складно ще й тому, що це тема, де науковий дискурс постійно перетинається з мінним полем політики, пам’яті й міфу. Мирослав Шкандрій — один із небагатьох у цій темі — намагається оприявнити ці пласти, не спрощуючи.
Читайте також: Український погляд на Другу світову війну. Віталій Нахманович
Звісно, це не нульовий ступінь письма — він просто неможливий, як довів Ролан Барт. І Мирослав Шкандрій як філолог цього свідомий. Тож ставлення до предмета тут таки висловлено, хоч і неявно — у структуруванні матеріалу, загальній композиції й окремих оцінках у галузях політики, ідеології та особливо літератури й поетичного творення міфу, яким присвячено найбільше уваги. Шкандрій пише про потяг до міфологізації та історизації як ознаку доби: пошук золотого віку й ідеалізація минулого ставали запорукою майбутнього відродження, особливо в умовах бездержавності. Це набувало різних форм: митці культивували міфи «про палінгенезис, регенеративну революцію, Рим, здорового тілом і духом язичника або ж варвара, а також метаморфозу особистості».
Видавець Віталій Ляска поділився робочим моментом про вибір обкладинки: на його пропозицію використати графіку Михайла Михалевича автор висловив сумнів, чи не буде цей флористичний мотив сприйматись етнографічно? Адже йому йшлося про те, щоб зобразити український націоналізм виразно модерним.
4. Контексти
Явище грає новими барвами залежно від контекстів, у які його поставиш. Шкандрій поділяє ідею «порівнювати міжвоєнну ОУН не з фашистськими режимами чи рухами, а з іншими націоналістичними рухами, що прагнули національного визволення і створення власних держав, як-от Організація визволення Палестини, Фронт національного визволення Алжиру, Ірландська республіканська армія, міжвоєнний хорватський рух усташів чи Національний фронт визволення Південного В’єтнаму».
Це, здавалося б, очевидна ідея, яку Ева Томпсон сформулювала через поділ на «захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші». Однак і досі вихідною точкою в розмові про ОУН стає експлейнер про їхню ситуативну співпрацю з нацизмом, а не, скажімо, з литовськими партизанами.
Читайте також: Шляхи різні, незалежність одна
На додачу, аби писати синтетичну історію українського націоналізму, необхідна чимала база попередніх досліджень окремих осіб і подій, якими українська наука, на жаль, досі похвалитися не може. Чимало з тих, кого Святослав Липовецький називає нашим найвеличнішим поколінням, досі чекають на повноцінні життєписи, коментовані видання творів та листування.
Книжка Мирослава Шкандрія задає якісно вищий рівень розмови про український націоналізм, якого, хотілося б сподіватися, буде дотримано й у подальших студіях — як українських, так і іншомовних.
