На вихідних у Києві сталася стрілянина з великою кількістю жертв. Після цього одразу відновилася стара і складна дискусія: чи потрібно легалізувати зброю для цивільного населення України — чи це лише збільшить кількість насильства у повсякденному житті?
Після того як я виклав свою позицію в соціальних мережах, мені перетелефонував мій товариш-військовий. Він майданівець, доброволець і, так само як і я, має офіційно зареєстровану зброю. Розмова була спокійною, але водночас дуже предметною і чесною. Але ми обговорювали з ним не так право цивільних володіти зброєю, як те, як у наших умовах і законодавчих рамках ми маємо право легально застосовувати зброю для захисту себе та своїх рідних. Позиція товариша була простою і досить жорсткою: без права та можливості застосування зброї сенсу у володінні нею немає. Тому проблему варто вирішувати в комплексі.
Важливо визнати одну базову і неприємну реалію сучасної України. У нас уже доступна значна кількість нелегальної зброї. Вона потрапила у цивільний обіг різними шляхами під час війни. Частина цієї зброї ніколи не повернулася під контроль держави. А ігнорування цього факту лише збільшує ризики для суспільства.
Є також важливий сигнал, який суспільство вже дало державі раніше. Навесні 2022 року українці голосували через застосунок «Дія.» Питання стосувалося права на володіння зброєю цивільними особами. Більшість користувачів, а саме 59 % з 1 700 000, які взяли участь у голосуванні, підтримали ідею вільного володіння пістолетами та їх носіння у громадських місцях.
Проте володіння зброєю — лише частина більшої проблеми. Набагато складнішим є питання законного застосування цієї зброї. Саме тут українське законодавство демонструє найбільш явні прогалини та суперечності. І саме тут виникає найбільша проблема для добропорядного власника офіційної зброї.
Чинне право формально гарантує можливість необхідної оборони громадян. Це закріплено у статті 36 Кримінального кодексу України. Вона визначає умови, за яких особа не несе кримінальної відповідальності: йдеться про захист себе чи інших від суспільно небезпечного посягання. Але реальна практика застосування цієї норми значно складніша. Стаття 118 Кримінального кодексу встановлює відповідальність за перевищення меж оборони. Стаття 124 регулює питання тілесних ушкоджень у таких випадках. Межа між правомірною обороною і злочином часто виглядає розмитою. Це підтверджується численними рішеннями українських судів різних інстанцій.
На практиці суди часто вимагають довести повну співмірність захисту і загрози. Будь-яке відхилення може трактуватися як перевищення меж оборони. Це створює серйозний ризик для людини, яка захищається. Вона змушена доводити свою правоту вже після критичної ситуації. У підсумку виникає небезпечна правова невизначеність для громадян. Людина, яка має законну зброю, водночас боїться її застосувати. Для розуміння: якщо у вашу квартиру ввірветься злодій, ви не маєте права вистрілити у нього першим. Хай як це парадоксально, спершу він має завдати травми вам або вашим рідним — і лише після цього ви маєте право застосувати проти нього зброю. Інакше вас можуть звинуватити у перевищенні рівня самозахисту. Ризик кримінального переслідування стає стримувальним фактором для захисту. І це фактично нівелює саме право на самооборону у критичний момент.
Показовим є випадок застосування зброї у власному житлі. До будинку чоловіка вночі проникли сторонні особи, після чого він застосував вогнепальну зброю для захисту. У результаті один із нападників загинув, і суди нижчих інстанцій визнали це перевищенням меж необхідної оборони. Верховний Суд скасував ці рішення та виправдав обвинуваченого, визнавши його дії правомірними. Суд підкреслив, що насильницьке проникнення до житла створює реальну загрозу життю і здоров’ю людини. У таких умовах особа не зобов’язана точно оцінювати рівень небезпеки чи обирати менш ефективні засоби захисту. Також зазначено, що сам факт загибелі нападника не означає автоматичного перевищення меж оборони. У результаті рішення нижчих інстанцій було переглянуто на користь обвинуваченого. Рішення акцентує на праві людини ефективно захищати себе та своє житло у критичній ситуації. Водночас важливо розуміти, що навіть у 2025 році така практика не стала повністю сталою. Подібні рішення існують, але не формують однозначного і передбачуваного стандарту для всіх судів. Саме ця непослідовність і створює головну проблему для громадян, які змушені діяти у критичній ситуації.
Подібні проблеми виникають і у діяльності правоохоронних органів України. Закон про Національну поліцію визначає порядок застосування сили та зброї. Проте кожен випадок застосування детально перевіряється й аналізується, і часто закінчується кримінальною справою проти поліціянтів. Це також створює додаткові ризики для самих поліціянтів у складних ситуаціях.
Таким чином виникає системна проблема у сфері безпеки держави. Право на захист формально існує, але практично обмежене численними умовами. Це підриває довіру громадян до самої ідеї законного захисту та потребує серйозного і чесного перегляду підходів держави.
Очевидно, без змін у законодавстві ситуація не покращиться. Потрібно чітко визначити межі необхідної оборони на практиці та зменшити простір для довільного трактування цих норм судами. Людина має розуміти, коли діє у межах закону. І йдеться не про повну вседозволеність або зняття обмежень, а про створення зрозумілих і справедливих правил для всіх. Держава повинна гарантувати громадянам право на ефективний захист. Без цього будь-яка легалізація залишиться тільки формальністю.
Повертаючись до моєї розмови з військовим, варто згадати ще один аргумент. Ми обговорювали, що факт гіпотетичної наявності легальної зброї на вулиці у громадян є стримувальним фактором для потенційного злочинця. Людина, яка планує напад, оцінює можливі ризики для себе. Наявність озброєних громадян навколо може змінити цю оцінку.
Злочинці вже сьогодні можуть використовувати нелегальну зброю у своїх діях. Обмеження здебільшого впливають на законослухняних громадян України, що створює дисбаланс у питаннях безпеки й самозахисту населення. І цей дисбаланс потребує окремого обговорення на державному рівні.
Водночас право на зброю не може бути простим і автоматичним для всіх. Наприклад, для ветеранів та громадян зі статусом УБД має бути спрощена процедура. Для інших можливість володіння зброєю обов’язково має супроводжуватися якісною підготовкою. Необхідно запровадити системне навчання поводженню зі зброєю. Потрібні чіткі процедури перевірки та контролю відповідальних органів. Тому, можливо, варто розглянути модель поетапного впровадження таких змін. Різні регіони можуть мати різні підходи до цього питання. Для прифронтових територій одна процедура, для тилових — інша. Це дозволить уникнути різких соціальних і безпекових перекосів і дасть можливість коригувати політику на основі реального досвіду.
Україна вже давно перебуває у новій безпековій реальності війни, де старі підходи до цивільної безпеки більше не працюють ефективно. Дискусія про володіння зброєю та її використання є складною, але абсолютно неминучою. Питання в тому, чи держава і суспільство здатні домовитись між собою та як це правильно врегулювати. Ігнорування цієї проблеми чи спроба звести дискусію до простого «не можна» не дасть результату. Без правил і системи ми ризикуємо отримати хаотичну ситуацію з нелегальною зброєю та масовою стрільбою на вулицях, яку потім буде значно складніше контролювати.
