Міхаель Мозер — один із найвідоміших у німецькомовному світі дослідників української мови, президент Міжнародної асоціації україністів, багаторічний симпатик України та новообраний директор Інституту славістики Віденського університету. З ним говоримо про те, як українська мова стала справою його життя, чому повномасштабна війна змусила Захід інакше поглянути на Україну, чи зберігається в академічному середовищі російськоцентричний погляд на регіон і яку роль сьогодні відіграє українська мова — і в самій Україні, і поза її межами.
«З часом я став радше україністом, ніж русистом»
— Пане професоре, що свого часу привело вас до україністики?
— Після перших років навчання на славістиці я більш-менш пристойно знав російську мову та вирішив, що хочу вивчати й інші слов’янські мови. Саме тоді на нашій кафедрі з’явилися дуже скромні курси з української. Спочатку українська була лише однією із кількох мов, якими я зацікавився, але згодом стала для мене особливо важливою. Передусім — у науковому сенсі. У межах своєї габілітації я займався західними впливами на російську мову, а тут українська відіграє ключову роль — так само, як і польська. Поступово сталося так, що я дедалі більше ставав радше не русистом, а саме україністом. Я люблю й інші слов’янські мови, але українську — найбільше.
— Сьогодні часто говорять про кризу гуманітарних наук. Наскільки це відчутно у вашій сфері та як позначається на славістиці?
— Так, кризові тенденції є, але я не назвав би їх катастрофічними. У нас значно менше студентів, ніж було десять чи п’ятнадцять років тому. Це стосується не лише славістики, а загалом усього факультету й ширше — гуманітарної освіти як такої. Попри це, ситуація у Відні залишається доволі сприятливою. Наш Інститут славістики й досі є одним із найбільших у світі. Колись у нас було близько двох тисяч студентів, сьогодні — приблизно 700–800. Але й це дуже серйозна цифра, про яку багато інших інститутів можуть лише мріяти.
На початку повномасштабної війни були припущення, що російське вторгнення спричинить великий крах русистики, адже більшість наших студентів досі її вивчають. Водночас сподівання, що війна автоматично дасть потужний поштовх україністиці, справдилися лише частково. Але дещо все ж змінилося: тепер я вже можу регулярно пропонувати заняття, присвячені виключно українській мові. Десять років тому це було майже неможливо — не знайшлося б достатньо студентів. Отже, інтерес до україністики справді зріс.
— Як оцінюєте місце україністики в сучасному академічному просторі — зокрема в німецькомовних країнах — і чи погоджуєтеся із тезою, що Західна Європа запізно зрозуміла Україну?
— Частково так, але тут важливі нюанси. Коли почалося повномасштабне вторгнення, в Західній Європі справді дуже виразно заговорили про брак експертизи щодо України — і для цього були підстави. Водночас не можна сказати, що цієї експертизи не існувало зовсім. Вона була і в Північній Америці, і в Європі. Достатньо згадати Гарвардський український науковий інститут чи Канадський інститут українських студій. У Європі також працювали сильні фахівці: в Італії, в Австрії, у Польщі.
У Відні ситуація історично склалася дещо інакше: це місто давно було одним із центрів україністики. Ще задовго до 2014 року тут працювали і філологи, і історики, які системно займалися українською тематикою.
Однак якщо говорити про німецькомовний простір і Західну Європу загалом ширше, проблема полягала в іншому. Окремі дослідники були, але інституційно україністика залишалася представленою слабко. Місць, де її можна було вивчати системно, було дуже мало. Тому радше йдеться не про повну відсутність знань, а про їхню маргінальність. Україна довгий час залишалася на периферії академічної уваги. Сьогодні ситуація поступово змінюється. І головне завдання — зробити україністичну експертизу не лише глибшою, а й значно видимішою та впливовішою поза вузьким академічним середовищем.
Русоцентризм у славістиці як системна проблема
— Чи досі існує російськоцентричний погляд у європейській славістиці?
— Русоцентризм у славістиці був не випадковістю, а системною проблемою. Дуже часто під «слов’янськими мовами» фактично розуміли російську, а під «східнослов’янськими культурами» — передусім російську культурну традицію. Інші голоси або ігнорувалися, або відсувалися на периферію. Це була не просто академічна неточність, а оптика, яка роками спотворювала уявлення про регіон.
І хоча сьогодні ця ситуація поступово змінюється, її наслідки досі відчутні. Багато хто почав переглядати свої підходи лише після повномасштабної війни в Україні — тобто тоді, коли ігнорувати реальність стало вже неможливо. Російські наративи й досі присутні в академічному середовищі, хоча дедалі частіше стикаються з критичним несприйняттям. Саме тому йдеться не про відмову від русистики як такої, а про її принципове переосмислення. Вона має перестати бути інструментом відтворення імперських уявлень і стати критичною дисципліною, здатною говорити про Росію без ілюзій.
— Вас нещодавно обрали директором Інституту славістики Віденського університету. Чи маєте ви якісь особливі пріоритети на цій посаді?
— Відверто кажучи, у нашому академічному світі ця посада означає значно менше, ніж може здаватися ззовні. Я вже був директором раніше, тому добре розумію, що тут не йдеться про якусь «сильну руку» чи великі владні амбіції. Мій головний намір — бути добрим директором інституту. За натурою я демократ, а не автократ, тому не збираюся радикально перекроювати інститут чи нав’язувати власне бачення. Хочу, щоб ми й надалі разом успішно проходили кризи та працювали нормально. Якщо коротко: я не буду робити з віденської славістики інститут україністики, хоча, зрозуміло, український напрям для мене дуже важливий.
— Після 2022 року ми справді бачимо переосмислення України на Заході. Чи можна говорити не лише про зміну образу, а й про те, що в багатьох середовищах він фактично формується вперше?
— Безсумнівно. Сьогодні, якщо людина хоче вважатися більш-менш освіченою, від неї вже очікують хоча б елементарного розуміння українського контексту. Люди читають книжки з історії України, знайомляться з українською літературою, відвідують концерти, вистави, культурні події — і це вже не лише українська аудиторія. Інтерес до України та української культури на Заході справді зріс.
Ви слушно зауважили: у багатьох випадках ідеться не просто про зміну образу, а про його фактичне формування з нуля.
Там, де раніше була біла пляма, тепер з’являються контури, зміст і сенси — хоча, на жаль, дуже дорогою ціною. Водночас важливо розуміти, що за цей образ відповідають не лише українці. Але якщо люди на Заході порядні, вони сьогодні поважають Україну за те, як вона себе захищає. Україна — це українці й українки, і саме їхня гідність, стійкість і здатність до опору формують нинішнє сприйняття країни.
— Однією із тем нашої розмови є мова. Як змінилася роль української мови під час війни?
— Це можна спостерігати по-різному. Я не схильний сліпо довіряти всім статистикам, але маю друзів і знайомих у різних містах України — у Києві, Сумах, Харкові, Одесі, — і вони підтверджують: на самому початку повномасштабного вторгнення відбувся справжній розквіт української мови. Дуже багато людей тоді змінили свою мовну поведінку.
Це помітно і поза Україною. Наприклад, нині навіть у Відні українські заходи майже повністю україномовні. Тепер мене вже не дивує, коли люди з Миколаєва чи Одеси спілкуються між собою українською. Ще кілька років тому це було б радше винятком.
— Чи має держава регулювати мовне питання?
— Держава це вже робить — і, на мою думку, цілком слушно. В Україні необхідно знати українську мову. Це, звісно, не означає, що не можна говорити іншими мовами. Але нормальний стан речей полягає у тому, що громадяни тієї чи іншої країни володіють її державною мовою.
Мені здається, що Україна загалом рухається правильним шляхом. Я не маю принципових застережень щодо того, що відбувається у мовній політиці. Крім законодавства, важливе ще й питання іміджу мови. Українська протягом десятиліть була об’єктом приниження: її витісняли в сферу фольклору, побуту, «нижчої» культури. Висока українська культура існувала, але дуже часто її підозрювали в «націоналізмі». За останні десять років у цьому сенсі відбулися дуже великі зміни — і це безперечний успіх.
Українська мова за кордоном потребує системної підтримки
— Що може підтримати українську мову серед українців за кордоном?
— Тут я не хотів би говорити як авторитетний фахівець, бо це не зовсім моя спеціалізація. Але я сам намагався щось зробити в цьому напрямку. Ще у 2022 році ми разом із колегами хотіли створити в Інституті славістики програму з української мови та культури для майбутніх учителів. Ми все підготували, але проєкт не підтримали: нам сказали, що такої потреби немає.
Я не погоджувався з цим тоді й не погоджуюся зараз. Потреба була, є і, думаю, ще довго буде. Не всі українці після війни повернуться, частина родин залишиться, а отже, українських дітей треба підтримувати системно. Те, що зараз роблять для запровадження української мови в австрійських школах, я оцінюю позитивно. І якщо цей процес справді розгорнеться, ми, без сумніву, ще раз спробуємо реалізувати те, що не вдалося у 2022 році.
— Які теми, пов’язані з Україною, сьогодні найбільше потребують уваги дослідників?
— Центральна тема, будьмо щирі, — це війна. Я працюю над своїми давніми мовними темами, пов’язаними з XVIII–XIX століттями, але водночас уважно стежу за тим, що відбувається зараз. Моя головна дослідницька тема останніх років — мовна політика Росії на тимчасово окупованих територіях. Саме про це в мене нещодавно вийшла велика стаття у двох частинах.
Нам конче потрібно розуміти, що саме Росія робить із мовою на окупованих територіях і як війна загалом змінює мовну ситуацію в Україні.
— Чи є шанс зберегти українську мову на окупованих територіях?
— Якщо йдеться про період самої окупації, то, боюся, ні. Її можна буде повернути після деокупації, але під час окупації виживання людей важливіше за будь-які декларації. Якби я сам опинився у такій ситуації, то, навіть будучи великим патріотом української мови, мабуть, не говорив би українською. Я хотів би вижити.
Після деокупації все буде інакше. Але треба чесно визнати: російське підґрунтя там дуже міцне. Водночас навіть в умовах окупації ми бачили приклади великої відваги. До прикладу, доволі значна частина батьків (64 % у Херсонській області, 46 % у Запорізькій) вимагала для своїх дітей вивчення української мови в школі — і це в умовах окупації. Це була відповідь на російську брехню про нібито «демократичне» ставлення до української. Формально українська може фігурувати десь на папері, але на практиці за цим стоять насильство і брехня.
«Україна захищає не тільки себе»
— Часто кажуть, що сьогодні саме Україна рухає колесо історії. Ви погоджуєтеся із цим?
— Безумовно. Тут у мене немає жодних сумнівів. Я не є експертом із військової безпеки, але як гуманітарій, який добре знає російський дискурс, можу сказати цілком чітко: Україна захищає не лише себе, а й усю західну культуру.
Ті, хто досі повторює, що Росія нібито не наважилася б піти далі на Захід, дуже часто просто не розуміють Росії. Багато хто колись казав, що Росія не наважиться напасти й на Україну. Я теж до останнього не хотів у це вірити. Але реальність виявилася іншою. Саме тому сьогодні роль України в європейській історії є справді вирішальною.
— І на завершення: що ви хотіли б сказати українцям — і в Україні, й по всьому світу?
— Тримаймося!
