У царині філософського розмислу коли-не-коли зауважуєш, як антагоністи почасти поділяють обопільні світоглядні настанови. Приміром, убачаєш, як аналітики та волюнтаристи зарівно звільняються від упереджень і догматів. А зрештою, ці моменти можна проілюструвати на прикладі взаємодії логіко-філософської та ніцшеанської традицій. Отже, на зламі ХІХ і ХХ століть у Австро-Угорській імперії з ініціативи філософа Казимежа Твардовського було засновано Львівсько-Варшавську школу. До виразників цього напряму зараховують і Степана Балея, котрий провадив свої розвідини в галузі прикладної психології, соціальної-антропології та переймався питаннями людського світовідчуття. По суті, розважання Ніцше та Балея довкола морально-ціннісних орієнтацій і вказують на деякі спільні риси.
Психолог і філософ Степан-Максим Балей народився у 1885 році в селі Великі Бірки на Тернопільщині в учительській родині батька-українця та матері-польки. Його хрестили по-грецькому обряду та забезпечили україномовною початковою освітою. Закінчивши школу та державну гімназію, він учився на філософському факультеті Львівського університету (1903/07), де втілив, як указує сам у студентському нарисі, прагнення «виховати самого себе», що звучало сповна по-ніцшеанськи. Згодом витримав іспит на право викладання і взявся за роботу в гімназіях Перемишля, Тернополя і Львова (1907/27) як учитель української, польської, німецької й латинської мов, а також і математики, фізики, філософії, логіки та психології. Під орудою Твардовського захищає дисертацію (1911). Затим отримує стипендію та вирушає за кордон. А відтак слухає лекції в університеті Берліна (1912), Ляйпциґа та Парижа (1913). В часи, коли інтереси багатьох дослідників були прикуті до проблем людських емоцій, Балей і собі вивчає чуттєво-вольові прояви психічного життя. Щоправда, його цікавила психологія передовсім як теорія, що спирається на факти. Саме тому він удруге вступає до Львівського університету, вже на медичний факультет. А потому поєднує викладацьку практику з лікарською. Долучається до Польського філософського товариства, де виголошує наукові доповіді (1910/28) та дописує у польські часописи, не забуваючи і про українські: «Діло», «Записки Наукового Товариства імені Тараса Шевченка», «Літературно-науковий вісник». Обіймає посаду професора Варшавського університету (1928), працює в Державному вчительському (1930/35) й Українському науковому інституті (1930-ті), очолює Педагогічний інститут Спілки польських учителів (1936/51) тощо. Здійснює наукову подорож до США (1936). У період німецької окупації продовжує наукову та лікарську діяльність, а після придушення Варшавського повстання навіть опиняється у транзитному таборі. Та щойно його обрали в члени Польської Академії наук — дослідника не стало (1952).
У монографії Віктора Малецького «Мотиви соціально-філософської антропології в працях Степана Балея» (2020) розглянуто погляди українсько-польського вченого, який у своєму підході спирався на принципи пізнання, що сформовані Твардовським і його наставником — австрійським філософом і психологом Францом Брентано. Обидва прагнули здолати ірраціоналізм і релятивізм. За Брентано, психічні акти складаються з суджень, які є предметом аналізу логіки; з уявлень, які досліджує естетика; й емоцій, які вивчає етика. Затим і Белею спадає на думку довести, що відчуття і переживання людини віддзеркалюють ідеї та цінності того суспільства, до якого вона належить. Отже, вираження почуттів у людей оприявнюються по-різному.
До схожого переконання ще раніше дійшов і Ніцше. До речі, він іменує себе психологом, як-от у § 5 «Ecce Homo» (1889): «з моїх творів промовляє психолог» [aus meinen Schriften ein Psychologe redet]. За його версією, не існує універсальної моралі, а є лиш окремі моралі, властиві тій або тій культурі. Подібно до попередника, Балей аналізує звичаї культур, які визначали поведінку людей в історичному поступі, та стверджує, що природа звичаю загалом ірраціональна. Його тлумачення суспільної моралі викладено у творі «Поняття етичного добра і зла в сучасній філософії» (1912), в основу котрого покладено доповідь у Товаристві імені Петра Могили у Львові.
Головні тези розвідки такі. Спочатку людству видавалося, ніби моральні принципи мали божественне походження. І лиш усвідомивши, що вона самотужки докладається до витворення морального закону, людина починає регулювати цінності свого життя. Пояснюючи це, психолог удається мало не до ніцшеанської богоборницької риторики, відповідаючи мотто — «сутінки богів»:
В боротьбі, яку споконвіку рід людський веде з заздрими богами, була це для людей хвиля великого тріюмфу, коли пощастило їм видерти в богів право рішати про це, що добре, а що зле… В них пробудилась свідомість, що навіть коли б прийшла хвиля «сумерку богів», то закони моралі не втеряли би через це свого впливу на людські вчинки. Тому, отже, чоловік, відчуваючи безсилість богів, відмовив їм права бути законодателями моралі.
Надалі Балей увиразнює три теорії моралі. Перша заснована на задоволенні: «етично добре є те, що чоловікові дає розкіш». Уже гедонізм є давньою концепцією насолоди, коли власне щастя превалює над благом. Але «для грека твердження, що добро моральне і розкіш сходяться з собою, не звучало так парадоксально». Нині ж особисту втіху та моральні блага сполучити не так і просто. Цю прірву «викопала середньовічна ідеольоґія». Втім у гедонізмі є важлива тенденція — емпіричне визначення моралі як почування. Зрештою, Балей уважав: ухвалюючи моральне рішення, людина не шукає собі виняткової втіхи, позаяк егоїзм увиразнює чуттєво пізнані цінності та переносить їх із індивідуального рівня на суспільний. Інакше борня протилежних інтересів одразу породжуватиме конфлікти. Тож егоїстичні прояви, коли хтось учиняє заради власного задоволення, неприйнятні:
Мати не йде на забаву, а лишається вдома при хворій дитині. Позірно вона для морального принципу зрікається приємности і поступає всупереч тезі гедонізму. На ділі ж воно так не є. Бо чи ж мила була б цій матері забава, коли б щохвилі мучила гадка: а що там дитина робить… Або знова хтось віддає життє за вітчину? Зразу здається, що і він чинить всупереч гедоністичному поглядові. Так однак тільки здається. Для чоловіка, що любить вітчину зглядно меншим нещастям є неіснувати, як дивитися на недолю рідного краю. Тому вибираючи смерть чоловік цей зовсім не поступає всупереч поглядові еґоїзму.
Дещо по-іншому дивився на цю проблему Ніцше. Йому здавалося, що моральна людина часто-густо подрібнює своє Я. Про це читаємо в § 57 «Мораль як розчленування людини» твору «Людське, надто людське» (1878), де наведено майже ті самі приклади, проте висновок інший, а відтак і намічаються відмінності:
Солдат бажає полягти за свою переможну батьківщину на полі бою: адже у звитязі його батьківщини тріумфують і його найвищі бажання. Мати віддає своїй дитині те, чого позбавляє себе: сон, найкращу їжу, а за певних обставин і своє здоров’я, своє майно. — Та чи всі вони є неегоїстичними станами? … Чи не очевидним є те, що в усіх цих випадках людина щось одне в собі, якусь думку, прагнення, витвір, любить більше за щось інше в собі, а отож, розчленовує свою сутність і одну свою частину приносить у жертву іншій?
Тобто Ніцше віддавав у цьому питанні перевагу вольовим аспектам, а Балей — свідомій інтенції рухатися до добра і задоволення, що вдовольнятиме кожного: «Моральну одиницю тішить, радує добро других, вона переживає його, як своє».
Друга теорія заснована на користі. Скажімо: «Найдені на вулиці гроші треба віддати. Чому? Бо це дасть нам вдоволення, що ми другому зробили добро». Тому подібний учинок є «ліпшим» і «розумнішим», а сповнення обов’язку, може, не завжди приємне, проте корисніше. В утилітаризмі моральне благо корисне й утішне, принаймні для більшості. Та тільки не втіха та біль, а користь і шкода дають змогу розрізнити добро та зло. Ба більше, збігаються користь особиста та спільна.
Корисною може бути і така річ, яка не є приємна. Наприклад, гіркий лік не є приємний, а мимо того корисний, тому бо забезпечує нам здоровля. Наука чужих мов не є приємна, однак вона є корисна, бо розширює сферу доступних для нас речей. З другого боку, річ приємна (напр. уживання алькоголю) може бути некорисною.
Третя теорія пов’язана з еволюціонізмом. Отже, коли скептичні погляди на походження моралі загострюються, виникають і здогади, що мораль є мінливою:
І той факт, що поняття етичні підлягають еволюції, є явищем відрадним, корисним для самої етики, а не убивчим. Такою ориґінальною аргументацією еволюціонізм рятує етику перед прикрими консеквенціями релятивізму.
Зрештою, сумління нагадує нам успадкований інстинкт, який розвивається історично: «І так, нащадки батьків, які ще не знали безкорисности в поступуванні, приходять на світ з готовими інстинктами суспільними та моральними почуваннями».
Загалом усі ці три теорії показали, що людина самотужки формує мораль, і то свідомо, а не стихійно. У підсумку, Балею несила не вказати на заслуги Ніцше, коли той анонсує переоцінку цінностей. А тому він і наполягає, що німецький мислитель руйнує потойбічні пояснення моралі, прагнучи з неї «здерти надприродний німб» і «метафізичну обслону».
Чи не є правом і обов’язком чоловіка в міру потреби «перецінювати вартости», як казав Ніцше? Се очевидно перспектива надто принадна, як на те, щоби не притягати до себе уми ориґінальні і самостійні. Не одному з них всміхається нове поле пробування своїх сил; кожен відчуває себе покликаним до великого діла: творити нові вартости. З цієї точки погляду великі зусилля Ніцшого являються чимсь зовсім природним і навіть відрадним. Вони є маркантним проявом і вислідом зросту переконання, що мораль є витвором людськости, і що проте людство має право укладати і руйнувати її закони.
Питання доцільної, свідомої етичної творчости, ніцшівський проблєм перетворювання вартостей — це не якийсь спорадичний, необміркований вибрик людської думки, навпаки, це неминуча консеквенція становиська, яке в розуміннях добра і зла бачить витвір людей. Проблема свідомого творення вартостей етичних це остаточне, льоґічно неминуче завершення процесу, який поволі «очоловічив» етику, і утворив фундаментальне з’явище в розвитку теорій етичних нової доби.
Принагідно варто зазначити, що дослідники поділяють етапи становлення філософії Ніцше на романтичний, «позитивістський» і, власне, ніцшеанський. Одначе «позитивістський» етап у дечому стосується положень, які декларували й аналітики. Але чому «у дечому»? Та тому що філософу-волюнтаристу, на відміну від аналітиків, ішлося не тільки про критику метафізики. Так, у своєму щоденнику (1886/7) Ніцше напише: «немає жодних фактів, а лишень інтерпретації» [nein, gerade Tatsachen gibt es nicht, nur Interpretationen]. Отому Балею і годі пристати до волюнтаризму: треба ж бо втримати раціональний ідеал істини та блага. У «Нарисі психології» (1922) він окреслює це так:
Вроджені чоловікові відрухи, інстинкти та гони мають для його психічного розвитку дуже велике значіння… Вони дають чоловікові можливість приноровитися до життєвих обставин, заки цю задачу перейме на себе воля, кермована свідомим своєї цілі розумом. Всяке утворення не лиш інтелектуальне, але й моральне знаходить тут свою вихідну точку.
Тобто він погоджується з Ніцше, що людина створила мораль, але цінності вона завше мусить узгоджувати, беручи відповідальність і за себе, і за інших. Отож у суспільстві будь-які стосунки мали би зводитися до приязної комунікації. Потому до неї долучаються спільні зобов’язання, порозуміння, самоконтроль і взаємоповага, враховуються відмінності тощо. Виходить, що людина здатна впливати на спільне життя, свідомо керуючи ним, а відтак і змінюватися. Врешті-решт, їй авжеж до снаги приборкати стадний інстинкт і не розчинятися в юрбі завдяки суспільній взаємодії, до якої вона сама ж і долучена, бо докладає зусилля.
Переоцінка етичних вартостей вимагає, як кожна велика творча праця, величезного знання та таланту, або ґеніяльної інтуїції. І хто має до цього відповідні умовини, той, працюючи над творенням нових етичних вартостей, може суспільности віддати величезну прислугу.
Одночасно не приймає Балей і вчення, згідно з яким, особа керується вродженими поривами до боротьби. Згодом у виданому вже після його смерті польською мовою «Вступові до соціальної психології» (1959) психолог означує соціальні форми культурного буття людини. Цитуючи розвідки Рут Бенедикт, яка звернула увагу на Ніцшеву подвійність аполонійного та діонісійного первнів, аби вказати на стримані й екстатичні домінанти, що діють у культурі, він оприявнює свою позицію: ці змагальні компоненти зумовлені радше суспільством, а не природою.
Цією ніцшеанською подвійністю Балей окреслив іще раніше фігуру Кобзаря у своїй студії «З психології творчости Шевченка» (1916). Психолог убачає в образі поета неабиякий індивідуалізм. А це, знову-таки, познака ніцшеанства. На думку Балея, Шевченко поєднує вольові творчі чинники зі свідомими:
Шевченко належав до тих одиниць, у яких індивідуальність занадто сильно розвинена, як на те, щоби вона могла затратити свою окремішність під напором зовнішніх виливів і занадто багата, щоби її відношення до суспільности могло її в цілости поглинути… Хоча цей смисл дійсности підноситься в Шевченка хвилями до ступеня свідомої рефлексії, та не значить це, щоби він був у нього завсігди висловом ясно сформульованого принципу волі. Це діється в нього часто мимохіть і правилом внутрішнього життя душі раніше, заки став свідомим категоричним імперативом.
Але фінальною ніцшеанською рисою поета стає трагедійне сприйняття світу, що сповнене спрагою до життя:
Життя Шевченка, в очах його самого, представляються йому як велика трагедія; герой трагедії це Шевченко сам, а передусім те, що творило ядро його душі, стремління до повного, інтенсивного життя, до наситу жадоби, любови і краси; отсе стремління входило одначе в конфлікт з життєвими обставинами, які спиняли його і ломили його розмах.
До якого ж висліду ми приходимо? По-перше, що Балей інтерпретує Ніцше не в ідеологічній, а психологічній площині. По-друге, широко застосовує його підходи до культури та творчості, де на передньому плані стоїть активний індивід, який удосконалює себе. По-третє, хоча Балей і не заперечує, що життя часом обарвлюється трагедійними кольорами, вистояти у світі непевності спроможні лише сильні особистості. Та попри все це, нашому психологові доводиться нівелювати чинники нестримної волі заради того, щоб увиразнити свідому персональну перевагу людини в акті творення й укорінити ніцшеанство в академічному середовищі.
