Зранку вже прилітають великі голуби – сизаки1 – і задумливо туркочуть, не боячись людей внизу. За роки війни вони відвикли, що на них полюють. Шпаки, коли вони прилітають і з поважним виглядом походжають по гіллі горішин, співають стиха, боячись потривожити їх задуму. А потім і зовсім летять від шпаківень у своїх справах. Припутні, як і належить відземленим птахам, не звертають увагу на них і все, що клопочеться внизу. Як згустки неба і сивизни дум, сизокрилі велетні з двома білими відмітинами на шиї витають у своїх роздумах. Рожевуваті нагрудники жевріють стриманим вогнем їх пісень, що клекоче в грудях. Мала чорна кицька на обвитій виноградом альтанці, в кублі з обсохлого пагіння й сухого багаторішнього листя, спить на сонячній стороні. Вона чує птахів, їх заколисливу мову, та тепло – довгождане, п’янке після пронизливої зими – ніжить сильніше від азарту полювання і вона не хоче прокидатись. Вона спить як та, хто нарешті потрапила в свої мрії. Голуби, відламавши по сухій гілячці, лунко зриваються і летять вити гніздо. Дерева ще вимріюють плоди, щоб потім спалахнути цвітом – ніжно-світлим передчуттям народження їх. Проліски перецвітають, тепер вони цвітуть білими, похиленими вниз, трикутними дзвіночками, та довго не хочуть одцвітати, похнюплені й сумні, знаючи, як довго ждати їм наступної весни. І, щоб розрадити їх, поряд свіжо розцвітає перший лимонно-жовтий нарцис. І, схиляючись над ними, світить, зігріває їх золотистим ультрафіолетом.
Сірі очі попелищ в садку ще добре бачать крізь безлисте гілля. Як тільки світає, бачать небо, новини там, те, що ніхто з людей давно не бачить. Тепло, яке покинуло їх, тепер то розгорається, то згасає там, коли хмара то відтуляє, то затуляє сонце. Розширеними очима вони видивляються, шукають його на небі від світанку до смеркання. Життя їхнє там, а тут – тільки спогади і виглядання. Сяйне в промоїну хмар сонце, вони оживають, як тільки тускне, знов обпосідає холодрига й сирість. Холод вітряної ранньої весни, що ніяк не повірить в літо, гріється в садку, поближче до багать. В самотності садка кострища, вже вихололі за ніч, не зрять нічого, крім неба над собою. Бавовняно пухка хмара, обпікаючись об їх погляд, дужче набурмосює лоба – невже щось прокинулось внизу? – хто б це міг? – тінню, що пробігає по землі, як пальці сліпого, вона обмацує садки, дахи, ріллю городів, та не знаходить нікого. Ніяких голів, які б промінили світло.
Вночі, коли жар майже перегорів, на краю попелу грівся їжак, сірий, в латках сивини. Кволий після багатомісячного голоду, він знайшов їжу у котячій мисці, з незвички переїв і його відразу розморило. Засинаючи на ходу, він не знав куди приткнутись. Тепло нагрітої землі саме покликало. Він влігся скраєчку і так дрімав впівока. Жар зсередини попелища пригрівав лівого бока – він пережив під копичкою люту зиму, великий голод, не вірив, що доживе… – і тепер щасливішого від нього не було в цілому світі. Вітер, впізнавши його, навівав ще теплішого попелу. Їжак засинав і не знав, що хтось уві сні піклується про нього. Сивий від пережитого, нікому непримітний він зливався з сивизною попелу. Його гріло тепло землі і тепло незгасаючої пам’яті.
Торішні саджанці груш першими прокидаються і світять продовгуватими бруньками в бажанні чимскоріше вирости. Догнати тих, хто тінили їх і не пускали ввись. Пагони квіток в горідчику обставлені старими перекинутими відрами, щоб їх ніщо не поламало. Там, у своїх вігвамах, вони гадають, як довго їм ще так сидіти. Як довго триватиме їх бездонне чекання. Всі прості, давно насаджені, квіти, списи півників, кущики нарцисів, багряні пагони півоній ніхто не береже, а вони сидять і сидять в’язнями любові. Вони хочуть, щоб і їх зігрівав не стільки промінь, захоплений погляд перехожого.
Над гіллям старих абрикос, солом’яно тонким і побитим паршею, світає ледь помітна хмарка. Мрій, що скоро до них прийдуть і будуть кропити. «Де той садівник?» так і хочеться сказати їм, коли чиясь тінь ковзає поряд. І весь наступний час, як всім старим в селі, їм мариться, що їх скоро провідають. Стежка, що колись була дорогою, пам’ятає всіх, хто по ній пройшли. Вихляючи через село, вона заглядає в подвір’я, лащиться до воріт, мов шукає їх, і не впізнає себе, тепер по ній ніхто не йде. Пустка за пусткою глипає їй в спину байдужими присмерті очима.
Пагони квітів біля покинутих хат по особливому сумні. Сумні вони тому, що за ними тужать по закордонах і містах, згадуючи рідну хату й те, як несли букет, завбільшки із сніп, учителям на останній дзвоник. Туга, «як там мої квіти», особливо млоїть жіноче серце. Жінки не знають, чому люблять квіти, як і не знають, чого люблять взагалі, та це ні скільки не приховано від квітів, вони добре знають свою натуру. В Бога вони служать прообразами ніжних почуттів. Ніжність в жінці знаходить в них своє відображення. Сум згадувань передається квітам. Тільки вирвавшись з землі й нікого не помічаючи поряд, вони жаліють, як новонароджені, що не буде рук, які їх доглянуть, приберуть і понесуть кудись. Вони шкодують і за тим, що так безжально ламали їх, та більше шкода, що нема нікого поряд. Вони простили все, ждали стільки, нема нікого. Як тільки вигулькнули, їх проймає сум і острах всього. Бур’ян і трава вглушать їх красу, яка так і не розквітне, одна на мільйони. Пронизливість весни черкає їх, мов коса, що проноситься поряд. Село – не місце для краси. Цвіте чи не цвіте, тут треба чорно працювати, та квітів це не зупиняє. То там, то там голівки їх розкриваються до сонця.
Межа городів, як гостра спина віслюка, прямує в далину, все в роздумах, скільки всього треба посадити … моркви, редьки білої і червоної, картоплі ранньої, багато рядочків огірків, ні, огірки ще рано, вимерзнуть, потім гарбузи, їх насіння зараз дорого приймають, квасолю фіолетову й рябу, лілово-білу, що росте до пізньої осені, потім розсаду капусти, перців, помідор, це вже в травні, коли земля прогріється, як черінь, і вздовж городу, щоб затишніше росло, солодку кукурудзу. Кожна насінина буряну вже розправляє плечі, щоб глушити корисний, благий посів. Пирій, щирій і лобода вважають, що це їх земля. Нагостреною посмішкою, світлим серпиком на засмаглому лиці сапа в хліві сміється з них. Межа городів йде з похиленою головою, хилиться вбік, мов гойдається від втоми й заплітає ноги, бачачи в уяві, скільки треба тут їшачити! Ніхто з людей, вловлюючи це, на городи ще не виповзає. Лавочка на краю садка зітхає, жде, не діждеться бабу, що, не в силах дійти до хати, сидітиме на ній з сапою, опершись руками, після цілоденної роботи. Лавка довго триматиме тепло її рук. Лійка на горищі спить з пересохлим ротом; в теплі гори вона одна нікуди не спішить, бо ще нема чого поливати.
Пізнього ранку, коли сонце вже розгорається, пасічник ширше відкриває льотки, доти залишені на одну-дві бджоли на ніч – від холоду. Сонце прогріло південні стінки в лусочках фарби, як бджолині крильця, мов сам вулик хоче летіти, та надто старий, обважнілий звичкою до обжитого місця, і за нього летять, радісно вириваючись із льотків, тисячі бджіл у пошуках квітів. Вулик, що в`иносив кожну з них, тепер думає про них з болем і тривогою, вдивляється з-під сивих брів дашка, поки кожна не повернеться. Отяжілі від жовтих бісеринок на лапках, бджоли ледве летять. Летять повідомити іншим, що вже цвітуть клени і сонце цвіте, летімо всі! Відкинуті вітром збиваються з курсу, пролітають льотки, сідають на землю, на бадилини, вулик жде – нема й нема, невже захололи? – він знає кожну – ось надлітають, вже навпроти льотка, та вітер знов одвіває і бджола довго віддихується біля ноги вулика. Гріючи його теплом повернення. Вулик мружиться, вдихаючи великими грудьми не аромат нектару, не пахощі пилку, Любов, готовий повірити в чудо: він ж моливсь за них, щоб всі прилетіли. Не вспіє порадіти, як нові й нові вириваються з льотка, назустріч праці й можливій смерті. Те головне, що закладене в них Богом, те найсуттєвіше, що дало вижити упродовж мільйоноліть, – принесення Користі, – штовхає і штовхає їх. Воно дарує радість самозабуття в невпинній, безкорисній, захопленій роботі. Вулик щасливий дітьми, що зберегли цю рису, ту, яку Бог вимагає від всього, але й тривожиться за них. Їх небагато таких лишилось. Загинуть вони – і згине світ. Бог зважує світ по їх присутності. І прибирає все, що не приносить користі Богові. Вулик то радіє, то переживає за них і тільки пообід, коли бджоли потомляться від приносу і їх менше летить, упевнено спокійніє. Сонце вже нагріло вітер так, що він не захолодить у польоті.
Пасічний димар, догораючи, пускає тонку цівку, як курець-аматор, що курить не в затяжку. Його міхи, і так прокурені за багато сезонів, не переносять диму. Він мусить курити, щоб вберегти не пасічника – бджіл від марного самогубства. Щоразу потрапляючи в руки пасічника, він щулиться весь, бо знає, скільки жде того ужалень! Бджола, яку хоче врятувати пасічник, відриваючи стамескою прикипілу в прополісі рамку, відчуває в ньому загрозу і жалить в ту мить, коли її найбільше шкода. І так не хочеться причавити. Сліпа від агресії, жалить куди попаде – залізши під маску, жалить в лице, під око, в губу, під носа – і з жальцем в тому, куди попаде, відриває нутро. Вона вбиває не його – себе. І димар здригається в ту ж мить. Він відчуває, як тремтить рука і як бджолі болить, її пропікає блискавка смерті, з вирваним черевцем вона відповзає в низ вулика – вмирати. Димар дивиться на обох недуальним, звишнім, космічним поглядом, він любить всіх, жаліє обох – і тому димить сильніше, щоб втихомирити бджіл. Надимівшись, перенервувавши, під кінець на садовому столі ледь пускає цівку.
Грунтовка стає лискучою, вкотаною машинами, як шкарубка, сільська, намозолена долоня, що вказує вперед і велосипед сам проситься в дорогу. Він скільки тут послизавсь на рівному, груз у багні, заляпувавсь по шию, що тепер несказанно радісно біжить, зрідка поводячи рулем, щоб побільше охопити зором. Грайливий вітер на площі перед перехрестям зриває пилюку то там, то там, як молодий котик, що з усим хоче гратись. Грунтовка переходить у асфальт, в баюрах, висохлих калюжах, що вибухають пилом за машинами. Суха трава на схилі яру жде підпалу. Стояча вода внизу підтоплює рогіз з розкустраними рудими галками, їх пух, як клоччя після линьки, висить на поламаних шпичаках. Вже все спішить змінити одяг. Вруна, ще донедавна жовтобліда, посвіжіло зеленіє від дороги до посадок. Березовий сік капотить по косо нахилених бляшанках у шестилітрові бутлі. Спочатку лунко, потім тихіше й тихіше, а потім і зовсім затихає, мов переповнений сльозами дух. Березова лісосмуга, яку пам’ятаєш з дитинства, пів віку тому, приваблює погляд, та ти не їдеш туди. Пташки в посадці раді бакаям, вони витрушують з камазів цілі розсипи самородків кукурудзи. Цілу зиму простояла у полях і тільки тепер зібрали. Віття плакучих верб золотими гривами коней на водопої хилиться до річища дороги. Легкий повів одвіває його на очі машин, то знов на посадку. Де крім жухлого листу на молодих дубках, ніщо не принаджує, ніщо не цвіте. Гілля старих, потомлених рости, дерев тільки оживає, щоб спалахнути зелено-золотистим вогнем. Вони не бояться машин, не бояться вітру, вони нічого так не бояться, як звуку бензопили. Високі обеліски пірамідальних тополь, крони старезних темно-сірих осокорів, полив’яне гілля самосійних яблунь – усе безлисте. Тільки на аличі, розкидистій і тонкогіллястій, займається сніжно-зелена окидь квіткових бруньок і листя. Гостракувата, як цвяшки, вона осяває крону свічечками дня народження. На зритому кротовинами горбі джміль шукає свою нору в сухій траві, летить туди, сюди – немає! – і, коли знайшов, радісно замирає.
Струмок, тепер малопомітний, надовго затихає, як той, хто виговорив себе до дна, виплеснув своє захоплення, тихоплинний мовчки згадує диво повноводдя. Він житиме ним до нової повені. Велика сіро-біла кицька закрадається по беріжку, чи не промелькне в траві десь рибка? Струмок силиться сказати, але кицька не розуміє: та рибка, яку їй приносять, давно не водиться у струмках. І вона тюпає назад, згадавши, що вдома лучче ловиться. Підгризені бобрами верби, мов загострені олівці, біліють неподалік бобрової гатки. І не живі, й не мертві – ще жити чи падати? – тримаються на самому осерді. Бобри в норі неподалік сторожко наслухають: чи хтось іде, чи їде? І, коли стихне все, серед села, вночі, беруться знов до роботи.
Дитяча іграшка – рудий медведик – відпочиває на осонценій лавочці під магазином у райцентрі. І посмішка не сходить з її обличчя. Їй сниться Всесвіт, все, повз що пролетів і що запам’ятав сонячний промінь. Він ніжить її лице, радіє її дитинністю, він гладить його одне, підставлене блаженству. Він радий їй, як і вона – йому. Всі решта втуплені у телефон, із зціпленими зубами, сигаретою і кавою в стаканчику, нікого й нічого не помічають.
Старий, позеленілий від злості, велосипед мчить по прямій, летить з горбів, вискакує під гору, ним рухає вічна любов до дороги. Вдихаючи дорогу, він бачить те, що безліч разів бачив, та дзвоник на рулі сам подзенькує від радості, що знову їде. Дзвоник б’ється тихо, але лунко, як серце пташки, затиснутої в кулаці. В полях воно завмирає, думаючи про те, як скоро доїде і що це так привільно звучить над ним? Жайвір співає захоплено, повногрудо, дзвінко, вістуючи повноту життя. Його співом пронизане все: небосинь над полями, хрест на горбі, високовольтна лінія, розкинуті обіймами посадки вдалині, в зарослому ставку похилі очерети, зеленіючі луги, в блідій, сухій траві яри, груші-дички і деревцята глоду по схилах. Завжди невмовкне джерело і те примовкає. Його співом заповнений простір всього пережитого. Невидимий, десь у високості, він звучить чисто, юно, сріблодзвінко, як щастя в його вершинну мить, він звучить так, як тільки воно звучить, як та, котра сміялася так колись, проте в ту мить, невидиме, непримітне, воно ніколи не буває щастям, воно стає ним тоді, коли назавжди відзвучить.
Художник домальовує світлом на вже готовій картині тонкі деталі. Білилом, кінчиком перста ставить манюні цятки, мов смайлики світла, мов дитячий сміх в очах. І відступає вбік, щоб помилуватись.
«Дай людині тонкі радості – і вона буде вічною.
Ці миті прекрасного і є Любов. Любов дарує Життя, Любов і є Життям.
Дай грубі радості – стакан горіляки, кусок сала – вона страдатиме вічно.
Ой, мені х..йово.
Вона притягує смерть.
Питання: нащо пили?»
Життя і смерть народів, ширше – цивілізації прямо залежні від вибору їхньої радості.
4.4.2026
1 Припутні
