Уже виповнилось 12 років, як почалась Війна за Незалежність України, і з’явились перші загиблі у збройному протистоянні з російськими агресорам. За цей час в Україні з’явилось чимало постійно діючих та тимчасових меморіалів, присвячених загиблим українським героям. Щодня на алеях слави та сільських кладовищах ховають полеглих захисників України. Для гідного поховання загиблих було розроблено та запроваджено «Порядок проведення військового поховального ритуалу», який є додатком (№18) до Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України. У цьому документі докладно описано процедуру транспортування, прощання та поховання загиблого військовослужбовця, склад почту (варти), зовнішній вигляд та обов’язки його членів. Але, на жаль, увесь цей церемоніал за умов військового часу надзвичайно складно виконати.
Щоразу у військових частинах та у громадськості постають питання: а які в нас є історичні традиції, пов’язані з похованням та вшануванням загиблих оборонців України?
Починаючи з 1917 року неодмінним атрибутом поховального обряду українських вояків була шабля та козацька шапка (зі шликом, або кольоровим верхом), яку клали на труну. Усі інші елементи: хоругви, повозка (мари), лафет, почесна варта – успадковували загальновійськові традиції.
У 1919 році було опубліковано «Статут внутрішньої служби» Армії Української Народної Республіки, в якому в розділі «Правила погребу козаків» було узагальнено правила поховального обряду. Зважаючи на те, що у ті часи більшість втрат були небойовими – внаслідок смертей від епідемій, поранень, різних хвороб, основний наголос у «Правилах» робився на похованні померлих у госпіталях. Але він стосувався й тих вояків, які загинули на полі бою.
Статут внутрішньої служби Армії УНР, в якому було опубліковано «Правила погребу козаків»
Отже, «Правила погребу козаків» передбачали:
«1. Негайно по упокоїнні козака, лікарня, в який він умер, сповіщає про це частину, в котрій покійник служив; канцелярія частини повідомляє про це його сотенного командира, а останній повинен обов’язково повідомити про смерть родичів козака, коли відомо, що вони живуть у тім-же місці або його околицях.
2. Для перевозу покійників заводяться мари, чорна ремінна упряж без дуги й жалібна попона, а де потрібно – також і ноші; в артилерії – для вміщення труни на лафеті мусять бути платформи; крім того в частинах повинні бути заведені покрів на труну й шапка та холодна зброя для накладання на покришку труни під час погребу. При перевозі тіла, козак, який управляє конем, повинен бути в парадній форті.
3. Покійник одспівувається в церкві, під час служби Божій священником, причетом і всіма півчими; під час одспівування обов’язково мусять бути присутніми всі ближчі начальники покійника до сотенного командира включно й, по можливости, всі вільні від служби козаки тої сотні (батареї, команди), в якій покійник служив.
4. Після одспівування покійника, домовина виноситься з церкви й ставиться на мари, на котрих загодя прикріпляється могильний хрест; пан-отець провожає покійника до могили.
5. Похорони козаків християн, неправославних, діються з вищезазначеними шанобами; погріб їх на тих же кладвищах, де й православних, але відспівуються вони по обрядам своєї віри.
6. Погріб козаків нехристиянської віри робиться дбанням лікарень; начальники й товариші по службі, не повинні зоставляти без своєї уваги й цих покійників і мусять бути присутніми при виносі їх; похорони таких козаків робляться на їх кладовищах.
7. Уникаючи від ширення зарази, похорони козаків, які померли від заразних хворостей, робляться роспорядженням лікарень; бути присутніми на похоронах товаришам по службі не дозволяється. Лікарні, котрі повідомляють про смерть таких козаків, повинні що-разу обмовляти, що козак умер од такий-то зразкої хвороби й що він буде похоронен роспорядженням лікарні.
8. Всі розпорядження про похорони козаків, які померли в місцях зимового квартирування частин, коли самі частини в той час знаходились у таборі – покладаються на завідуючих командами, які залишились од табору.
9. Командиру частини дається право при погребі козаків наряджати музику, а коли частина її не має, то просить про це розпорядження начальника залоги.
Наказ начальника залоги м. Кам’янця-Подільського про організацію похорон козака Сімона Куциконя, який помер від ран, отриманих у бою з червоною армією (документ з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади України)
10. В кожному пункті квартирування військ улаштовується особливе загальне військове кладовище з поділенням на часті, по числу частин.
Коли приходиться хоронити козаків на місцевих загальних кладовищах, то там кожній частині відводиться особлива часть.
11. На дбання частини покладається клопіт за постійне порядкування свого участку, про піддержування в належному стані могил і постанову для кожного покійника хреса з надписом назви частини, ч. (номеру – Я.Т.) сотні (батареї), або назви команди, в якій служив покійник, його статі (мається на увазі службове становище або військове звання – Я.Т.), ймення, призвища й часу смерті.
12. В канцелярії частини належіть мати план свого кладвищанського участку з визнакою ч.ч. (номерів – Я.Т.) могил і книгу для померших.
13. Частинами і окремим особам надається право скрашати могили козаків і взагалі свій участок, по їх розсуд, тим одначе, щоб у цьому всьому не було відступів од загальних законів і порядку, котрий запроваджений на кладвищі.
14. Коли родичі побажають, то їм дозволяється похоронити помершого козака на иншому кладвищі, але при цьому видатки частини не повинні перевишувати тих, котрі допускаються при похоронах на призначеному для цього участку».
Пам’ятник на кладовищі вояків Армії УНР у м. Каліш: «Тим, що вмерли, але не зрадили Україні. Українська Армія. 1923»
Під час Війни за державність 1917–1924 років поховання загиблих вояків відбувалося з неодмінним дотриманням цих правил.Причому, не залежно від посади або ранги військового. Так, коротко, але надзвичайно образно описав похорони померлого внаслідок хвороби на тиф командувача Армією УНР Василя Тютюнника його ад’ютант, у подальшому – відомий український поет Євген Маланюк. Василь Тютюнник був непересічною, але мало відомою зараз постаттю доби Української Народної Республіки. Його іменем нині названа одна з вулиць у столиці України, а у Рівному зберіглася могила та за наших часів було встановлено пам’ятник.
Василь Тютюнник очолював Армію УНР до 4-го грудня 1919 року, коли вже важко хворим провів її у путь слави – у Перший Зимовий похід. У подальшому Тютюнника та його хворих і поранених підлеглих було перевезено до Рівного, яке в той час перебувало під контролем польських військ (на той час – союзних УНР). Тут український командарм Василь Тютюнник помер 19 грудня 1919 року. Євген Маланюк написав про це:
«…Одягли в той самий френч (темнозелений), єдиний (у Командувача Армії), який всі пам’ятають, в якім був за Центральної Ради, за Гетьмана, за Директорії, за Головного Отамана. На труні – крива шабля в сріблі, – єдиний люксус в Отамана – і славнозвісна сіра смушкова шапка, — також подарунок (здається від повстанців).Чота Польського Війська. Ляфету не можна було в Рівнім дістати, отже – звичайна чорна карета, – зовсім не для генерала. Вохка сальва в морознім повітрі. Потім – простий дубовий хрест…»
Цікаво відзначити, що поляки з лицарською повагою поставились до померлого командувача українською армією, адже, по суті, могли й не надавати своєї чоти. Але, що важливо – мемуарист відзначив неодмінну шаблю та шапку.
Коли ж поховання відбувалось у розташуванні військ, то воно було багатолюдним, урочистим, з оркестром та священником. Навіть якщо війська вели активні бойові дії.
Так, наприклад, під час остаточного прориву по завершенні Першого Зимового походу у бою з Червоною армією загинув командир 5-го кінного полку Армії УНР сотник Федір Грибівський. 7 травня 1920 року його було урочисто поховано у селі Кетроси (нині – село Довжок Ямпільської міської громади Вінницької області). У наказі по Армії УНР було розміщено інформацію:
«Похорони павшого геройською смертю полковника 5 кінного полку Грібовського одбудуться сьогодні 7-го в 15 год. В похоронах візьмуть участь: весь кінний полк, кромі тих, що в нарядах по службі, 1 курінь пішого полку, ½ сотня технічної сотні, 1 чота комендантської сотні, 1 чота гарматного дивізіону. Місце збірки с. Кетроси (біля церкви). Похорони провадить полков. Шраменко».
На жаль, сліди поховання могили сотника Федіра Грибівського віднайти не вдалося.
Старшини та козаки 2-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії на могилі командира Дорошенківсько-Богданівського куреня хорунжого Костя Хмілевського. Станіславів, вересень 1920 р.
Урочисто ховали як старшин (офіцерів), так і простих козаків. Збереглося чимало наказів про те, що в останню путь полеглих пересічних вояків проводжали оркестри заслужених військових частин УНР.
На катафалку Головного отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри, похованого у Парижі 30 травня 1926 року також була присутня шабля та інші неодмінні атрибути:
«було розкладено штандарт Голови Держави — шовковий блакитний з золотим тризубом, обшитий золотими торочками, а перед катафалком на аналойчику покладено боєвий малиновий прапор 3-ої Залізної дивізії. А на ньому вийняту щаблю навхрест з піхвами, перевиту жалібним серпанком та накриту чорною шапкою Пана Отамана».
Але на цьому вшанування полеглих захисників України не завершувалося. У 1920 році Міністерством сповідань УНР було розроблено типовий проєкт «Синодика Славних Лицарів, що в боротьбі за волю України життя своє поклали на вівтар Отчизни» – аналог сучасної Книги пам’яті полеглих за Україну. До Синодика вписувалися: прізвища, імена, військові чи цивільні звання, місця народження та служби, обставини та дати загибелі (смерті). У подальшому Синодики мали тиражуватися та розсилатися по парафіях Української православної церкви, аби священники поминали «славних лицарів» під час усіх християнських свят.
«Синодик славних лицарів» – аналог сучасної «Книги пам’яті» Армії Української Народної Республіки (документ з експозиції Національного військово-історичного музею України)
