Постмодернізм, як нам відомо, ставив під сумнів «великі наративи» — глобальні ідеї/історії, якими пояснюється світ. Такими можуть бути віра у безперервний прогрес, всемогутність науки, традиція догми. Але що стається з концептом Бога, коли звичні конструкції й усталені вірування руйнуються і піддаються сумніву? Нам відомо, що постструктуралісти/постмодерністи не сприймали Бога як фіксований чи логічний об’єкт, який можна обґрунтувати й остаточно «пізнати». Під час (умовної) доби постмодерну божественне розглядалося як певна таємниця, присутність або навіть відсутність, що виявляється через мову, культуру та людський досвід.
Постмодерна доба (від кінця 1960-х до початку 2000-х) містила такі ключові теми та концепції:
- Кінець метафізики. Під цим ми розуміємо відмову від будь-яких спроб довести існування Бога за допомогою логіки, доказів, фактів тощо. Пропонувався шлях (пізнання сакрального) через етику, мистецтво та зустріч з «Іншим».
- Лінгвістичний поворот. Питання, яке підіймалося, звучало так: наша мова обмежує чи навпаки створює наше розуміння божественного?
- Деконструкція. Теологи і дослідники релігії використовували метод французького постструктураліста Жака Дерріда, щоб побачити приховане між рядками.
- Піднесене. Тут погляд на Бога базується на відчутті трепету перед тим, що виходить за межі людських категорій.
Серед головних мислителів (які «розхитали» фундамент класичної західної думки) на боці філософів-постструктуралістів виступають Жак Дерріда, Мішель Фуко, Жан-Франсуа Ліотар, а зі сторони теологів Жан-Люк Маріон, Ровен Вільямс, Люс Іриґерей та інші. Філософ Жорж Батай розглядає релігію не як моральний кодекс, а як досвід межі. «Теорія релігії» Батая фокусується на ідеї жертви та поверненні людини до «інтимності» зі світом, який пережив руйнівний досвід раціоналізму. Для психоаналітика Жака Лакана Бог не помер у ніцшеанському сенсі, а став частиною нашого підсвідомого. Образ Бога функціонує в людській психіці як «Великий Інший», який структурує наше бажання та закон. Еммануель Левінас стверджував, що ми зустрічаємо Бога не через метафізичні роздуми, а через зустріч з іншою людиною. Бог у такому разі — це нескінченна відповідальність перед ближнім. Ролан Барт застосовував свій метод структурного аналізу до Біблії. Текст «працює» як механізм знаків, де зміст не є застиглою істиною, а народжується в процесі читання. Рене Жирар, автор концепцій міметичного бажання та «Козла відпущення», пояснював, як людські суспільства будуються навколо насильства та пошуку винного. Для Жирара біблійне одкровення унікальне тим, що стає на бік жертви, а не на бік тих, хто приносить жертву / вбиває. Фуко досліджує релігію, пов’язану з владою, тілом та сексуальністю. Дерріда наголошує на «апофатичній теології» — ідеї, що про Бога можна говорити лише через заперечення (чим Бог не є). Мовознавиця Люс Іриґерей і постструктуралістка Юлія Крістева, які представляють феміністичний та психоаналітичний погляди, переосмислюють поняття любові та божественного жіночого первня.
Читайте також: Анатеїзм: Річард Керні й «Бог після Бога» в постмодернізмі
Наприкінці XX століття християнська теологія розпочала діалог з постмодерністською філософією. Так, наприклад, англіканський теолог Джон Мілбанк представив свій проєкт під назвою «Постмодерністський критичний августинізм» (більш відомий як «радикальна ортодоксія»), де спробував повернутися ad fontes — до християнських джерел, використовуючи інструменти постмодерної критики проти світської науки. Французький феноменолог, католицький богослов, учень Жака Дерріда Маріон пояснює, як людина може мислити про Бога поза межами буття, а саме про Бога як про чистий «Дар». Отже, християнські мислителі останніх десятиліть, зважаючи на культурний/постмодерністський поворот, шукали нові шляхи промовляння про Бога, які змогли би встояти перед закидами секуляризму. Якщо в модерні Бог був «об’єктом», «першопричиною» чи «Суддею», то в постмодерні стає Подією, Даром, Відсутністю. Для постмодерністів Бог не вписується в людську логіку, а отже, є «Надлишком» та «Даром». Він надто «великий», щоб бути остаточно зрозумілим. Маріон вважав, що Бог — це Дар без обміну. Неможливо задобрити Бога чи «купити» Його прихильність. Бог просто «трапляється» як подія любові, «перебуває» поза буттям («God without Being»). Зазвичай кажуть «Бог є». Постмодерністи відповідають: «Бог вищий за саме існування». Бог — це горизонт (любові) або ж, як каже американський філософ і теолог Марк К. Тейлор, — «Відсутня Присутність». Для «а/теології» (A-theology) це стан, де Бог одночасно і є, і Його немає. Бог, якщо хочете, — як слід на піску. Хтось пройшов, але його вже немає, пісок роздмухує вітер, морські хвилі змиють контури.
Бог постмодернізму не сидить на троні, Його присутність можна розгледіти в «тріщинах» людської реальності, у мовних іграх, у мистецтві, стражданні іншого тощо. Бог — як «кенозис» (самоприменшення), де kenosis — це ідея про Бога, який спустошує себе, щоб поступитися місцем світові. Постмодерністський Бог не проявляється через силу чи диктат. У сучасного американського теолога Джона Капуто Бог є слабким Богом (weak God). Він вразливий, як Христос на хресті. Якби був «сильним» у нашому розумінні, Він передбачив би Голокост та війну в Україні. Слабкий Бог постмодерністів не працює як супергерой. Він не «сила», яка вривається у світ, а «слабкість», яка просить нас стати Його руками в цьому світі.
Коли моляться, постмодерністи не просять про «чудо», а відкривають себе для майбутнього. Вони кажуть не: «Боже, зроби це», — а: «Прийди, Господи», з надією на те, що неможливе стане можливим. Бог не є всемогутнім Монархом або найвищим Буттям. Бог не Сутність. Бог — це Подія. Бог модерну (бог Декарта та Канта) — це гарант істини та порядку. Він пізнається через логіку та докази. Він у точних визначеннях (та догмах). Він десь «там», бо трансцендентний (далекий). Постмодерний Бог — це Подія, що порушує порядок. Пізнати Його можна через відчуття Іншого, через Дар. Цього Бога можна спробувати «зрозуміти» через метафори, поезію, тишу. Він усюди й ніде. Постмодерністи вважають, що спроба дати Богові визначення — це спроба обмежити Його свободу. Постмодернізм долає «онтотеологію», яка є способом мислення, де Бог — це лише «найвища істота» в системі. Отже, постмодерний Бог перебуває поза Буттям. Він не є частиною світу, а отже, не може бути досліджений жодними дослідницькими методами, а воскресіння з мертвих Його Сина не може бути доведене ніякими історичними фактами. Та в цьому й немає потреби, бо подія воскресіння є подією, в яку треба повірити, а не подією, в якій потрібно, раціонально переконатися. Бог є радикально Іншим і не підкоряється правилам логіки. Представляючи таким чином Бога, постмодерністи «рятували» Його від «опредметнення» та ідолопоклонства. Постмодерний Бог — антиідол, Бог без буття. На противагу ніцшеанській «смерті Бога», постмодерністський Бог не є мертвим. Нігілізм першої половини XX століття в постмодернізмі долається сумнівом: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невір’ю» (Євангеліє від Марка 9:24). На відміну від «доброго та всемогутнього Бога» епохи модерну, Бог постмодерністів невловний, багатоманітний І радикально Інший.
Читайте також: Ігаб Гассан. На шляху до визначення постмодернізму
Яким є теологічне мислення після постмодернізму в умовах кіберпростору, в часи колапсу (краху) часу та простору (цих фіксованих категорій), у ситуації всюдисущості та мультилокальності? Як і у що вірують постпостмодерністи чи метамодерністи? Інтернет стирає межі часу та простору, Бог сприймається вже не як «високе небо», а як мережа. Всюдисущість (здатність перебувати всюди) і мультилокальність (змога бути одночасно в багатьох/усіх локаціях) завжди були прерогативою Бога. Кіберпростір пропонує псевдобожественний досвід. Людство здатне відчути себе богами, бо має можливості долати фізичні обмеження. Цей «досвід» створює нову «вічність» — нескінченне, миттєве теперішнє, де відсутня будь-яка нудьга, а бажання постійно стимулюється. «Інтернет-серфер» живе у стані безперервного потоку. Твердий, передбачуваний світ фізичних об’єктів підміняється «плинним/рідким» світом інформації. Сучасна людина, яка перебуває в постсекулярному світі, може або розчинитися в кіберпросторі, або, відмовившись від егоцентризму модерності, погодитися з тим, що ми — не володарі істини, а мандрівники, які вчаться бачити «невидиме як видиме» (2 Коринтян 4:18). В світі кіберпростору, де людина втрачає тілесність, теологія нагадує про втілення. Невловний Бог в змозі вирвати людину з віртуального світу і дати їй можливість побачити реального Іншого. Постмодерн перетворив релігію на естетику, натомість постпостмодерн шукає в релігії практичну глибину. Прагнення трансцендентного допомагає людині не збожеволіти у світі цифр та алгоритмів. І не варто тікати від хаосу: слід пройти крізь нього, використовуючи віру як компас до «Іншого міста», яке ще належить збудувати та дослідити.
