Червоні лінії щодо підтримки України, окреслені Європою для себе, створюють для Путіна можливість і далі руйнувати Україну та розвалювати, тепер разом із Трампом, міжнародний порядок, заснований на правилах. У час, коли Україна захищає добробут і мир країн НАТО від очікуваної російської агресії, політична формула Європи «підтримувати Україну, доки вона бореться» є принизливо неспівмірною загрозі для всього континенту. Аби заявити про свою геополітичну силу, Європа повинна проявити свою здатність діяти в Україні.
Коли українців запитують, якої підтримки потребує їхня країна, більшість європейських політиків воліють, щоб їм не відповідали чесно. Українці можуть говорити про постачання зброї, фінансову підтримку, посилення санкцій чи навіть міжнародне правосуддя для російських воєнних злочинців, однак пряма військова участь європейських країн у війні є забороненою темою. Це червона лінія, яка викликає дискомфорт у європейських друзів України та лють у прихильників Росії.
На тринадцятому році російської війни в Європі, котра стала однією з найкривавіших воєн на планеті з часів Другої світової, європейські лідери все ще вважають, що Україна повинна захищатися від війни та геноциду самостійно. Тверда відмова європейських урядів навіть від найобмеженішої військової присутності в Україні залишається головною геополітичною слабкістю Європи. Це спонукає володаря Кремля вірити, що Москва може досягти своїх геноцидних цілей, продовжуючи війну в розрахунку на те, що в України закінчаться люди та ресурси для оборони.
Майбутнє об’єднаної Європи як глобальної сили лежить на терезах війни Росії проти України. Поразка Росії може забезпечити це майбутнє. Цієї мети не досягнути, якщо Європа залишатиметься осторонь боротьби та покладатиметься на «аутсорс» українцям свого захисту від Росії. «Сплячого велетня» Європи, про якого багато говорять останнім часом, можна розбудити не промовами на конференціях, а діями, які доводять його силу.
Сьогодні сила Європи визначається її здатністю діяти в Україні. Першим кроком пробудженого велетня Європи мала б стати гуманітарна військова місія для захисту цивільного населення та критичної інфраструктури — особливо об’єктів атомної енергетики — від війни на знищення, яку Росія веде проти України.
Наслідки бездіяльності б’ють бумерангом по самій Європі
Європейські очільники ігнорують той факт, що їхня неспроможність діяти рішуче проти Росії підірвала проєкцію сили Європи. Через їхній страх ризику потужні альянси — Європейський Союз та НАТО — перетворилися на «позолочену клітку», у якій європейські країни виявилися затиснутими між умиротворенням Владіміра Путіна та Дональда Трампа. Європа не справляється із завданням відстояти власну стратегічну автономію й фактично позбавлена можливості проєктувати реальну силу.
Політичні гасла європейських керманичів останніх чотирьох років відображають послідовну позицію європейської політики: Україна повинна самостійно оборонятися від російського нападу. Гасла змінювалися, проте їх засаднича передумова залишається незмінною: від «Ми будемо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно», яке позначило епоху Байдена, до заклику Урсули фон дер Ляєн «перетворити Україну на сталевого дикобраза», котрий ознаменував пробудження Європи, яка бере на себе відповідальність за власну безпеку.
Інша риторика в період тиску Дональда Трампа на Україну — на кшталт «Українці повинні самі вирішувати, як закінчиться війна» — часто приховує перекладання відповідальності на українців за поступки на користь Росії через так звану «мирну угоду». Більш свіже послання — «Забезпечити, що Україна зберігатиме силу в боротьбі», — спрямоване на пожвавлення військової допомоги Україні, сповільненої через «мирні переговори» Трампа, також підкреслює пріоритезацію Європою зовнішньої допомоги над прямими діями задля оборони України. Навіть ті політики, які визнають, що іде «війна в Європі», все ще діють так, наче захист континенту від російської агресії українці повинні нести виключно на власних плечах.
Протягом десятиліть європейські еліти тримали Україну поза Європейським Союзом та НАТО задля уникання протистояння з Росією. Вони вважали, що членство України послабить країни ЄС через економічні наслідки, які воно потягне через псування відносин із Москвою — насамперед втрату переваг від дешевої російської енергії, які отримували найбільші європейські економіки. Вони також побоювалися, що це послабить НАТО, створюючи вразливість для альянсу через підвищення ризику зіткнення з Росією. До всього, європейські еліти перебували в полоні ілюзій, що високі стіни «європейської фортеці» надійно захистять їх від агресивного російського реваншизму. Вони помилково вважали, що геополітичні амбіції Москви зупиняться на кордонах колишніх радянських республік, котрі не є членами ЄС чи НАТО, покладаючись на переконання, що Росія ніколи не наважиться наступати на європейські інтереси.
Однак геополітична реальність гірко спростувала їхні міркування. Від початку вторгнення Росії у 2014-му Україна стала точкою, в якій визначається подальший глобальний баланс сил. Адже відповідь країн Заходу на війну Росії визначала природу колективного Заходу, сутнісне наповнення правил міжнародного порядку та здатність Заходу стримувати прагнення «сил несвободи», які очолюються китайсько-російським альянсом, перевернути наявний світовий порядок.
Необґрунтовані самообмеження щодо підтримки України завдали непоправної шкоди проєкції сили Заходу та підірвали міжнародний порядок, заснований на правилах. Ці обмеження включають:
- Відмову від застосування економічного ембарго: Проти Росії не запровадили всеосяжного економічного ембарго. Санкції ЄС залишаються «точково-цільовими» і покликані запевнити обмежений тиск на Росію при мінімізації втрат для європейських економік.
- Відмову від конфіскації суверенних активів: Хоча приблизно 210–280 мільярдів євро російських суверенних активів залишаються замороженими на Заході, їх не конфіскували за допомогою міжнародно-правового механізму контрзаходів, аби передати Україні для використання з метою самооборони від російського нападу.
- Відсутність юридичної відповідальності: За 12 років війни міжнародне правосуддя не притягнуло до відповідальності жодного російського злочинця за воєнні злочини, злочини проти людяності чи геноцид. З політичних причин Україні було відмовлено у створенні міжнародного трибуналу з мандатом ООН щодо агресії Росії. Щобільше, є ознаки, що деякі уряди ЄС затягують створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України в межах Ради Європи. Ймовірно, це робиться, щоб використовувати питання справедливості для жертв російської війни як розмінну монету на переговорах із Москвою.
- Відмову направити гуманітарну військову місію: Жодна західна країна не направила в Україну гуманітарної військової місії для захисту цивільного населення й критичної інфраструктури, передусім атомних станцій. Ця позиція зберігається, попри завдання Росією удару по захисному саркофагу Чорнобильської АЕС, що становило загрозу регіональній ядерній безпеці, а також навмисні спроби Росії занурити Україну в гуманітарну кризу цієї зими, знищуючи електромережі в умовах надзвичайних холодів, І створюючи небезпеку ядерного інциденту на українських атомних станціях.
- Відсутність політичної волі приєднатися до колективної самооборони: Жодна західна країна не приєдналася до України з метою реалізації нею законної колективної самооборони згідно зі Статутом ООН. Європейські країни стоять на позиції, що Україна має самотужки боротися проти другої за величиною армії світу, яка становить реальну воєнну загрозу для членів ЄС та НАТО. Сьогодні пересічні українці, які ще недавно жили цивільним життям, захищають Європу — виконують військовий обов’язок, ризикуючи власним життям і здоров’ям на полі бою, наражаючись на ризик потрапляння в полон та жертвуючи особистим життям і професійною кар’єрою. Тим часом добре навчені професійні збройні сили країн НАТО — на яких покладається захист Європи від російської загрози — бездіяльно очікують на політичні рішення, поки злочинна російська армія безжальними авіаударами вбиває членів сімей українських солдатів у їхніх домівках за сотні кілометрів від лінії фронту.
- Збройні обмеження: Західні країни й далі відмовляють Україні в наданні далекобійної зброї, вкрай важливої для зниження російських спроможностей завдавати авіаударів по українському цивільному населенню та критичній інфраструктурі. Багато західних країн продовжують накладати невиправдані обмеження на використання своєї зброї проти законних цілей на території Росії, ефективно захищаючи російські військові виробничі та складські об’єкти й дозволяючи Москві нарощувати військовий потенціал.
- Обмежену міжнародну ізоляцію: Повноваження та привілеї Росії в низці міжнародних організацій не були обмеженими, зокрема в Організації з безпеки та співробітництва в Європі (де країни ЄС фактично погодилися зі станом речей), та Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (попри існування Південно-Африканського прецеденту 1974 року, який проклав шлях для такого обмеження).
- Відсутність заборони на в’їзд у країну: Незважаючи на визнаний міжнародною спільнотою незаконний характер російської війни, жодна західна країна не запровадила заборони на подорожі росіян. Лише Естонія заборонила в’їзд до Шенгенської зони російським комбатантам, які воювали проти України. Адміністрація Трампа, навпаки, дозволила відвідини Вашингтону делегацією підсанкційних російських депутатів.
- Обмежені санкції проти Білорусі: Білорусь є важливим союзником Росії, проте західні санкції не відображають рівня загрози від білоруського режиму, який бере участь у війні проти України та сприяє схемам ухилення від санкційного режиму проти Росії. Нещодавно адміністрація Трампа скасувала деякі наявні санкції, підриваючи економічну ізоляцію лукашенківського режиму.
- Відсутність відповіді на російську «гібридну війну» проти Європи: Європейські уряди фактично дозволили Москві провадити «гібридну війну» проти країн ЄС, створивши концептуальну «сіру зону» між підтримкою тероризму та актами агресії — простір, у якому Москва може діяти безкарно «нижче порогу» і який дозволяє урядам ЄС не застосовувати негайних дієвих заходів у відповідь, обмежившись розбудовою стратегічного стримування.
Цей неповний перелік увиразнює неспівмірність відповіді Заходу, зокрема європейських країн, на російську агресію, звірства російських злочинців в Україні та глобальну загрозу, яку несе сучасна рашистська Росія.
Роки ганебної політики уникнення сильної відповіді на злочинні дії Росії істотно послабили ЄС і НАТО, поставивши «свободу Європи під загрозу». Лише тривалий, незламний і впертий опір України захищає континент від поширення російського впливу.
Захід просигналізував про свою слабкість через нездатність підтримувати міжнародний порядок, заснований на правилах
Відсутність політичної рішучості протистояти Росії оголила слабкість Заходу у здатності підтримувати ліберальний міжнародний правопорядок, який лежить в основі його авторитету на світовій арені. Воєнні дії проти Венесуели та Ірану, з одного боку, продемонстрували, що американська влада здатна використовувати військову потугу для досягнення своїх інтересів, проте, з іншого, ці дії також показали, що Вашингтон не переймається підтримкою міжнародного правопорядку. США ще більше підірвали ідею загальносвітових правових норм, які застосовуються до всіх держав рівноцінно. Не можна вважати стійкою систему, яка спиратиметься на насильство і погрози насильством у міжнародних відносинах для досягнення цілей, які одноосібно визначаються політичним лідером однієї великої світової держави
Повернення до системи на основі конкуренції між світовими гегемонами — це деградація міжнародного порядку, яка неминуче призведе до збільшення людських страждань у світі через поширення протистоянь і нерівності.
Неспроможність Заходу підтримувати порядок, заснований на правилах, яка значно посилилася через розбіжності, спричинені Дональдом Трампом, прискорила глобальне геополітичне перебалансування. Заява канцлера Німеччини Фрідріха Мерца про смерть цього порядку стала визнанням: Захід відступає від захисту принципів справедливого світу. Це глибоко хибний підхід. Хоч американський «розрив» із трансатлантичними союзниками справді поклав край світовому порядку, в якому провідну роль відігравав колективний Захід, відмовлятися від фундаментальних правил, які почали писатися задовго до встановлення архітектури влади та впливу, що лежали в основі міжнародного порядку після Другої світової війни, — зарано.
Універсальний порядок, що просуває порядок денний усього людства, забезпечили мільйонні жертви під час Другої світової та зусилля багатьох наступних поколінь. Саморуйнівна участь у розвалі цього історичного досягнення — не лідерство, а провал відповідальності. Європа повинна пам’ятати болючі уроки XX століття, щоб уникнути безрозсудного шляху, яким зараз іде адміністрація США. Прийняти нову еру безконтрольного суперництва великих держав означає повернутися до гри людськими життями в катастрофічному масштабі. Замість деградувати до імперського порядку XIX століття людство XXI століття потребує еволюційного оновлення післявоєнної архітектури для вирішення сучасних викликів.
Москва та Вашингтон хочуть повернути історію навспак
Протягом двох десятиріч Владімір Путін прагнув «Ялти 2.0» — повернення світу до балансу сил 1945 року, коли Росія постала як світовий гегемон. Втративши статус глобальної держави після розпаду Радянського Союзу, Росія вперто прагнула реваншу. Основними знаряддями Росії для відновлення впливу стали агресія, насильство, перетворення на зброю всього, що дає Москві важелі впливу — від енергії до ЗМІ, захоплення впливу в міжнародних організаціях, корумпування іноземних політичних діячів та бізнесу. Москва настільки посміливішала, що російська розвідка керує тепер онлайн-супермаркетом терору в соціальних мережах, вербуючи людей для вчинення терактів по всій Європі.
З кожним днем каденції Трампа стає очевидніше, що адміністрація США прагне відмовитися від міжнародних правил та інститутів, які розвивалися протягом останніх восьми десятиліть, позаяк вони встановлювали обмеження для світових потуг. Американська адміністрація бажає, щоб ООН «повернулася до своїх основ», відкинувши всі міжнародні механізми та інститути — такі як Міжнародний кримінальний суд, — котрі обмежують владу великих держав діяти односторонньо, нехтуючи інтересами інших націй. Неодноразові заяви міністра оборони США Піта Геґсета, який відкидає «дурні правила ведення бойових дій», аби «розв’язати руки» американським військовим, чітко вказують на агресивні цілі адміністрації США.
Американський політичний наратив про «повернення ООН до своєї основної місії» — код, який означає ту-таки путінську «Ялту 2.0». Адміністрація Трампа та режим Путіна мають спільний інтерес щодо руйнування міжнародних правил, які вважають загрозливими для своїх інтересів. Вони хочуть повернути той світ минулого, де вони могли б вирішувати за всіх і змушувати решту світу приймати їхню волю.
США прагнуть повного та виключного контролю над Північною й Південною Америками та визнання й відмови від конкуренції з боку інших світових потуг щодо визначальності американського впливу на торгівлю та енергопостачання в інших частинах світу, які є значущими для американських інтересів. Натомість Росія, як було чітко заявлено в кремлівському ультиматумі до НАТО у 2021 році, прагне визнання й закріплення своєї сфери впливу у Східній Європі. Москва також хоче зберегти свій вплив у Центральній Азії, попри зростання ваги Китаю та Туреччини в регіоні, та в частинах Африки.
Поки російські та американські керівні еліти хочуть повернути час навспак, роблячи ставку на регрес людства, Європі не можна повторювати історичні помилки. Сучасне процвітання Європи було побудоване на основі порядку, заснованого на правилах, миру, прав людини, демократії та вільної торгівлі. Не слід обмінювати ці ціннісні здобутки на невизначеність, примус і насильство. Європа мусить робити ставку на прогрес людства та об’єднуватися з тими, хто готовий будувати майбутнє на основі співпраці та взаємоповаги. Відмова без боротьби від порядку, заснованого на правилах, приречена перетворити Європу на пішака у грі наддержав.
Підтримка Заходом порядку, заснованого на правилах, протягом довгих десятиліть гарантувала позитивну візію майбутнього для людства. Це зробило ліберальну ідеологію привабливою для багатьох частин світу та допомогло просувати демократію, роблячи світ безпечнішим. Повернення до конкуренції за владу у світі між основними глобальними гравцями, коли вони можуть переслідувати власні інтереси, нехтуючи загальними правилами, — це візія руйнівного майбутнього, яке може бути привабливим тільки для автократів і диктаторів. Європа не повинна йти цим руйнівним шляхом слідом за адміністрацією Трампа. Натомість вона має почати докладати зусиль для порятунку американської демократії, щоб захистити саму ідею порядку, заснованого на правилах, та співпрацювати з американським народом у напрямку розвитку й оновлення цього порядку.
Кінець світового порядку, очолюваного Заходом, є досягненням Росії, але це не повинно стати її стратегічною перемогою
Порядок є визначальною межею між легітимною владою та режимами-ізгоями. Ми розрізняємо міжнародних акторів за тим, на який бік закону вони обирають стати. Якщо Європа відмовиться від своєї ролі в підтримці порядку, заснованого на правилах, це ознаменує історичний провал із трагічними наслідками для майбутнього людства. Відступ Європи не тільки дестабілізує глобальну безпеку, внаслідок чого світ стане небезпечнішим для всіх, а й відштовхне значну частину країн, які підтримують збереження ліберального порядку, та спровокує внутрішню нестабільність у різних державах континенту.
Якщо ми приймаємо, що воля авторитарних лідерів може брати гору над правилами, які захищають мир та безпеку у світі, то це неминуче призведе до поширення конфліктів, хаосу та страждань. Європейцям, котрі ще нещодавно, на цьогорічній Мюнхенській конференції з безпеки, аплодували заяві держсекретаря США Марко Рубіо про те, що верховенство міжнародного порядку, заснованого на правилах, є «небезпечною облудою» — слід лиш поглянути на російську війну на знищення України, щоб побачити похмуру реальність світу без правил, яка поглинатиме нові й нові країни.
Росія від початку використовує свою війну проти України як бойовий таран проти ліберального міжнародного правопорядку, а відтак — як геополітичну зброю у війні проти Заходу. Тому захист України завжди був боротьбою за збереження міжнародного порядку, заснованого на правилах. Хоча багато хто стверджує, буцімто Росія зазнала стратегічної поразки через розширення НАТО та стійку оборону України від російського нападу, ми не можемо ігнорувати значні успіхи Москви на шляху руйнування міжнародного порядку. Доречно зазначити, що американські адміністрації — від Обами до Трампа, — які послідовно розглядали Росію як державу, що має особливе право діяти над міжнародним правом, полегшили Москві справу руйнування міжнародного правопорядку.
Попри те що ерозія світового порядку, в якому Захід відігравав провідну роль, у багатьох аспектах є досягненням Москви, ми не повинні допустити, щоб руйнування універсальних принципів і правил стало стратегічною перемогою Росії. Європа не має відмовлятися від свого лідерства в міжнародних відносинах, а також не повинна добровільно здавати свій авторитет та інтереси.
Американські територіальні претензії на Канаду та Гренландію слугують суворим нагадуванням, що підтримка порядку, заснованого на правилах, є питанням нагального інтересу самої Європи. Або міжнародна спільнота колективно захищає принципи ліберального правопорядку від нападів агресивних режимів, або ми повертаємося до епохи, коли насильство без обмежень і стримувань знову стає прийнятним інструментом впливу в міжнародних відносинах.
Читайте також: США та Гренландія: риторика сили чи реальна загроза?
Захист порядку, заснованого на правилах, є колективною відповідальністю — Україна не повинна нести цей тягар сама. Якби вона зазнала поразки, то Росія вийшла б із цієї війни світовою потугою, яку не обмежувало б міжнародне право і яка була б здатною диктувати свою волю іншим націям. Весь політичний і безпековий ландшафт Європи був би стрімко та докорінно змінений.
Сила Європи в режимі «очікування»
Майбутнє Європи як глобальної сили залежить від результату війни Росії проти України. Проте європейські лідери не готові публічно визнати, що лише перемога України може забезпечити безпеку континенту. Поки Росія дестабілізує весь континент, європейські держави й далі уникають власної відповідальності за спільне майбутнє Європи, переховуючись у панічній кімнаті НАТО в надії перечекати важкі часи та постійно очікуючи рішень від Білого дому.
Небажання Європи наростити відповідь на загрозу з боку Москви до рівня, який буде співмірним наявній небезпеці, є формою політики, котра захищає Росію, дозволяючи їй безперешкодно вести війну на знищення України. Кожен день «вагань» щодо необхідності протистояння Росії військовим шляхом дозволяє Москві завдавати страждань українському народу з таким ступенем зневаги до міжнародного гуманітарного права, що відсутність рішучої протидії сама собою руйнує порядок, заснований на правилах.
Замість вживати нагально потрібних заходів для спільного захисту українців від російського геноциду європейські уряди приховують бездіяльність за виправданням «мирного процесу». Деякі за лаштунками, а деякі публічно в тій чи іншій формі підтримують тиск адміністрації Трампа на Україну, аби вона пішла на поступки Росії через «мирну» угоду. Поки європейські уряди та чиновники грають у фарс, буцімто припинення Росією війни можна досягти за столом переговорів, Москва понад рік використовує «мирні» переговори як ефективну зброю війни, щоб продовжувати безжальне руйнування України.
Удавати, що врегулювання війни, яке засновуватиметься на українських поступках, зменшить агресію Москви, є небезпечною ілюзією. Це не вгамує російського реваншизму і не дасть Європі часу для комфортної побудови «непроникного» стримування. Політикою бездіяльності задля «уникнення безпекових ризиків» Європа руйнує власну проєкцію стримування, гарантуючи собі майбутній прямий конфлікт.
Українці залишаються рішуче налаштованими проти поступок Росії. Вони не обміняють територію на примарні гарантії безпеки. Зокрема через втрату довіри до США українцям щораз очевидніше, що «мирна угода» за столом переговорів під проводом адміністрації Трампа не принесе країні справедливого та сталого миру. Після 12 років війни 65 % українців готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. Вони готові боротися за перемогу.
Читайте також: 82 кілометри до катастрофи: що станеться після втрати Донбасу
Математичне моделювання, засноване на соціальному опитуванні українських чоловіків, які зараз не служать в армії, показало, що Україна може мобілізувати до мільйона солдатів для добровільного вступу до лав Збройних Сил за певних умов. Критично важливо, що 40 % українських чоловіків заявили, що приєднаються до лав армії, якщо матимуть впевненість, що боротимуться за перемогу України. Збільшення західної підтримки мотивує приєднатися до Збройних Сил 27 % респондентів, а 13 % готові приєднатися, якщо на боці України у війну вступить західний союзник. (Останній показник, ймовірно, відображає девальвацію західної військової сили в очах українців: доки дії Заходу скуті страхом військової конфронтації з Росією, спроби Заходу проєктувати військову силу очікувано наражаються на великий скептицизм.)
Українці довірятимуть діям Заходу, але вже не мають ілюзій щодо риторики західних політиків. Коли Генеральний секретар НАТО Марк Рютте обіцяє «нещадну реакцію» на порушення Росією припинення вогню після укладення угоди, то багато українців згадують порожні західні обіцянки «пекельних санкцій», які буцімто мали зруйнувати російську економіку.
Політична відповідь Заходу на російську війну та геноцид проти українців, яка покладається на вимагання поступок — у тому числі територіальних — від України, приречена на катастрофу. Замість обіцянок «заходів запевнення», які Коаліція охочих готова втілювати в неясному майбутньому, українцям потрібна допомога Коаліції рішучих, які захищатимуть українське небо вже сьогодні.
Основна причина, чому Росія не планує припиняти свою війну, полягає в тому, що Україна захищається на полі бою сама, без союзників. Розрахунок Путіна простий: Україна має менше ресурсів, ніж Росія, тому рано чи пізно Україну можна буде придушити, бо ніхто не стане на полі бою на її бік. Отож, доки територія Росії відносно захищена від війни через відмову Заходу надати Україні далекобійні ракети, а українські міста зазнають значних руйнувань від російських авіаударів, Путін віритиме, що його розрахунок виявиться правильним.
Європейські країни повинні терміново переглянути свою політику та надіслати в Україну Гуманітарну військову місію для захисту цивільного населення та критичної інфраструктури, зокрема для захисту українських атомних електростанцій, від російських повітряних атак. Збиття російських ракет та БПЛА в українському повітряному просторі не створює ризику прямого воєнного зіткнення з Росією. Москва не відповість ядерним ударом на збиття шахедів в українському небі.
Захист українського цивільного населення не є актом війни проти Росії — це акт людяності для порятунку невинних життів від російського геноциду. Гуманітарна військова місія може утвердити Європу як глобального геополітичного актора, проєктуючи ефективне та переконливе військове стримування, щоб віднадити Москву від великої спокуси випробувати надійність гарантій НАТО та рішучість здійснювати колективну військову оборону в скандинавських та балтійських державах.
Європа повинна взяти на себе відповідальність за майбутнє
Злочинні цілі Москви щодо України виходять далеко за межі територіальних загарбань.
- Росія реалізує методичну і систематичну політику з метою зруйнування української державності та знищення українців, як самобутньої етнонаціональної групи.
- Росія прагне встановити широку сферу впливу в Європі та розвалити ЄС та НАТО, що робить її основною загрозою для миру в Європі.
- Росія домагається утвердження в ролі глобальної наддержави, використовуючи військову силу без правових чи моральних обмежень, що перетворило її на державу-ізгоя, яка становить небезпеку для всього людства.
Україна є не щитом і не буфером, а частиною Європи. На столі європейських очільників повинна бути лише одна політика: повне відновлення міжнародного права, яке було грубо порушено агресивною війною Росії проти України та її геноцидом проти українців.
Росія повинна компенсувати всі порушення міжнародного права, вчинені в Україні та проти українців. Цей план вимагає поразки Росії, і ця мета досяжна. Після 12 років агресії Росія далека від перемоги над українською армією. Нещодавно Україна звільнила понад 400 кв. км території шляхом невеликих контратак по всій лінії фронту. Російського колоса на глиняних ногах можна повалити, якщо ношу боротьби розділять з Україною ті європейські країни, які готові стати союзниками в боротьбі проти спільної загрози та за спільні цінності.
Завдяки стійкому опору України Європа має можливість насолоджуватися перевагами безпеки, що випливають з проєкції існування міжнародного порядку, заснованого на правилах. Саме українці власною кров’ю і потом наповнюють змістом і силою кожну літеру міжнародного права. Завзята відсіч українців російському нападу дала Європі нове місце та силу в глобальній політиці. Істотно послабивши спроможності Росії, Україна також послабила іранський режим і, навіть в умовах війни, знайшла сили стати донором безпеки на Близькому Сході через надання експертизи щодо протидії іранським повітряним атакам.
Попри це, європейцям не слід ставитись до українців як до напівлюдей-напівроботів з науково-фантастичного фільму, які борються зі злими силами на далекій планеті. Війна йде в Європі, і Європа повинна відповісти діями. Відправлення гуманітарної військової місії на допомогу Україні для захисту від повітряних загроз, є одним із багатьох кроків, які можуть змінити хід цієї війни та знову зробити Європу безпечною.
Європа також повинна проявити ініціативу щодо оновлення міжнародного порядку, заснованого на правилах, щоб застосування норм права не залежало від волі великих держав. Нам потрібні сильні міжнародні інститути та ефективні механізми, які зможуть захищати основоположний принцип сучасного міжнародного права — суверенну рівність держав.
Замість конкурувати за заголовки в медіа пророцтвами про загибель міжнародного права європейські лідери повинні мобілізувати свої країни, щоб вийти з зони комфорту бездіяльності та взяти на себе відповідальність за власне майбутнє. Аби пережити ідеальний геополітичний шторм, Європа повинна перестати бути заручницею Путіна та Трампа — натомість вона повинна діяти. Ми не мусимо приймати світ таким, яким його хочуть бачити Росія та США. Об’єднавши зусилля з Україною, Європа може знайти рішучість, якої їй зараз бракує, щоб розбудити сплячого гіганта.
Друкується з дозволу авторів та Королівського Об’єднаного Інституту Оборонних та Безпекових Досліджень Великої Британії.
Оригінал статті опубліковано англійською мовою Королівським Об’єднаним Інститутом Оборонних та Безпекових Досліджень Великої Британії
