Війна на роки: чому Україні потрібна система підготовки громадян до захисту держави

Війна з Росією триває 14-й рік та має довготривалий характер. Протистояння не лише не завершиться швидко, а й триватиме і після настання миру. Ми, на жаль, уже не повернемось у той період, коли між нашими країнами був мир. Тому питання підготовки громадян до захисту держави стає одним із ключових для виживання країни. У публічному просторі доволі часто звучить аргумент, що у нас достатній мобілізаційний ресурс. Звісно, Україна справді має значний людський потенціал. Проте сама собою кількість людей не визначає боєздатність армії. Вирішальним є інше, а саме рівень підготовки й навички тих, хто потенційно чи реально буде залучений до оборони.

Сучасна війна вже давно не обмежується базовими уявленнями про стрілецький бій і танкові прориви. Вона вимагає складного набору компетенцій, які формуються не за кілька днів і навіть не за кілька тижнів. Ідеться про:

• тактичну медицину,
• роботу у малих підрозділах,
• взаємодію у бойових умовах,
• орієнтування на місцевості,
• використання засобів зв’язку,
• інженерну підготовку,
• логістику.

Окремим великим блоком є технологічні спеціальності. Це оператори безпілотних літальних апаратів, фахівці з розвідки, аналітики даних, спеціалісти з радіоелектронної боротьби та кібербезпеки. У багатьох випадках ідеться про складні навички, які потребують системного і тривалого навчання.

Однак виникає питання — чи може людина бути ефективною у сучасній війні, якщо приходить у військо без попередньої підготовки й без розуміння базових принципів?

Читайте також: Війна та армія, яка змінила Україну та світ

У цьому контексті розмова має зміщуватися до конкретного змісту. Бо значення має не те, скільки людей можна мобілізувати, а те, наскільки ці люди готові діяти у складних і динамічних умовах сучасного бою. Саме тому дедалі частіше лунає запит на підготовку ще до моменту потрапляння у військо.

Щоб оцінити ситуацію об’єктивно, варто подивитися на те, яка система підготовки вже існує в Україні. Вона не є єдиною і централізованою у класичному розумінні. Вона сформувалася протягом останніх років як набір різних напрямків, які виникали у різний час і з різною логікою. Водночас саме ця різноманітність створює досить широку екосистему можливостей.

Почати варто з військових кафедр у закладах вищої освіти. Це одна з найстаріших форм підготовки, яка існувала ще до повномасштабної війни. Вона дозволяє студентам отримувати військово-облікову спеціальність паралельно з основною освітою. У більшості випадків ідеться про підготовку офіцерів запасу — так званих «піджаків». Така система формує базове розуміння структури війська, принципів управління і певних технічних напрямків.

Водночас ця модель має свої обмеження. Вона часто залишається відірваною від реалій сучасної війни. Навчальні програми не завжди встигають адаптуватися до швидких змін на фронті. Частина підготовки має переважно теоретичний характер і не дає достатнього рівня практичних навичок. Проте як базовий елемент системи вона продовжує відігравати свою роль. До речі, я сам її пройшов у середині 1990-х, і після мобілізації на початку 2022 року це дало мені змогу отримати офіцерське звання та розпочати службу в лавах ЗСУ.

Другий важливий блок — система національного спротиву. Вона декларується як масовий інструмент підготовки громадян і формально має чітку законодавчу основу. Йдеться про Закон України «Про основи національного спротиву», ухвалений у 2021 році. Саме ним визначено, що національний спротив складається з трьох компонентів:

• територіальна оборона,
• рух опору,
• підготовка громадян України до національного спротиву.

Останній компонент є ключовим у контексті підготовки населення. Закон прямо передбачає, що держава має створювати умови для навчання громадян діям у сфері оборони. Це включає базові військові знання, навички поводження зі зброєю, орієнтування, дії у кризових ситуаціях, а також підготовку до участі у територіальній обороні.

На рівні концепції ця система виглядає як спроба створити широку і доступну мережу підготовки. Ідея полягає у тому, що кожен громадянин, незалежно від віку чи професії, мусить мати можливість отримати базові навички, які можуть знадобитися у разі загрози. Це логічно вписується у модель довготривалого протистояння, де важливо не лише мати армію, а й підготовлене суспільство.

Однак на практиці реалізація цієї норми залишається нерівномірною. В окремих регіонах створюються центри підготовки, проводяться навчання і тренування. В інших випадках ця діяльність має епізодичний характер. Відсутня єдина зрозуміла система стандартів і оцінки результатів.

Окремо виникають питання до використання ресурсів. Створення центрів національного спротиву фінансується з державного і місцевих бюджетів, але інформація про ефективність цих витрат залишається обмеженою. Немає публічно доступних даних про кількість підготовлених людей, рівень їхніх навичок або реальний вплив цієї системи на загальну обороноздатність. І, звісно, ходять чутки, що на базі цих центрів розгортатиметься окремий політичний проєкт спільно з однією відомою медійною військовою бригадою, яка віднедавна стала корпусом.

У результаті виникає певний розрив між законодавчою моделлю і практичною реалізацією. Формально система існує і має чітке визначення. Фактично вона ще перебуває у стані формування і залежить від локальних ініціатив, кадрового ресурсу і рівня організації на місцях. Попри це, сама ідея підготовки громадян у межах національного спротиву залишається важливою. Вона створює основу для формування культури готовності, де питання оборони не обмежується лише професійною армією, а стає частиною ширшої суспільної відповідальності.

Окреме місце у цій системі займають добровольчі формування територіальних громад. Їхня поява і діяльність також мають законодавче підґрунтя. Вони передбачені тим самим Законом України «Про основи національного спротиву», який визначає їх як складову територіальної оборони. Саме в межах цієї норми громади отримали можливість формувати підрозділи з місцевих мешканців для виконання завдань оборони на своїй території.

На початку повномасштабного вторгнення роль добровольчих формувань була критично важливою. У ситуації, коли регулярні сили були зосереджені на стримуванні наступу, саме ці підрозділи закривали значну частину завдань на місцях. Вони забезпечували охорону об’єктів, контроль територій, підтримували порядок і фактично стали першим рівнем реагування у багатьох громадах. Для великої кількості людей це був перший досвід організованої участі в обороні.

З часом функція цих формувань трансформувалася. Сьогодні вони залишаються важливою ланкою оборони, особливо у тилових містах. Одним із ключових напрямків їхньої діяльності стала участь у забезпеченні протиповітряної оборони на місцевому рівні. Йдеться про виявлення повітряних цілей, взаємодію з відповідними службами, чергування і підтримку системи реагування. Це робота, яка не завжди є публічною, але має прямий вплив на безпеку громад.

У межах добровольчих формувань люди й далі проходять регулярні тренування, вивчають базові й прикладні військові навички, відпрацьовують взаємодію. Важливо, що ця підготовка має прикладний характер і часто пов’язана з реальними задачами. Це не лише навчання заради навчання, а постійна підтримка готовності до конкретних сценаріїв.

Цінність цього формату полягає у його гнучкості. Людина може поєднувати цивільне життя з підготовкою і виконанням завдань. Вона не випадає з економічної активності, але при цьому залишається включеною у систему оборони. Це створює додатковий шар стійкості на рівні громад і дозволяє швидше реагувати на загрози.

Окремо варто підкреслити ще один ефект. Участь у таких формуваннях дає людям реальний досвід, у багатьох випадках максимально наближений до бойового. Це означає, що у разі переходу до служби у складі ЗСУ ці люди вже приходять підготовленими значно краще, ніж ті, хто не мав такого досвіду. Вони розуміють базові принципи взаємодії, дисципліни й виконання завдань.

Водночас ця система має і суттєві обмеження. Одним із ключових є питання фінансування. Добровольчі формування фактично не мають повноцінного державного забезпечення. Значна частина ресурсів покривається коштом місцевих бюджетів, волонтерської підтримки чи власних зусиль учасників. Це створює нерівність між громадами й обмежує можливості розвитку.

Таким чином, добровольчі формування територіальних громад залишаються важливим і дієвим елементом системи підготовки та оборони, поєднуючи в собі функції навчання, практичної діяльності й формування досвіду. Але їхній потенціал значною мірою стримується відсутністю системного підходу до забезпечення і розвитку.

Третій великий напрямок — громадські й парамілітарні організації. Саме цей сегмент за останні роки показав найбільшу динаміку розвитку. З’явилися десятки ініціатив, які пропонують різні формати навчання: від базових курсів до вузькоспеціалізованих програм. Ці організації часто працюють швидше і гнучкіше, ніж державні структури. Вони можуть оперативно змінювати програми, враховувати новий бойовий досвід і адаптуватися до змін. Це робить їх важливим елементом загальної системи підготовки.

Особливо помітним став напрямок підготовки операторів безпілотних літальних апаратів. Сучасна війна значною мірою залежить від технологій, і дрони перетворилися на один із ключових інструментів ведення бойових дій. Вони використовуються для розвідки, коригування артилерії, ураження цілей, логістики, спостереження і контролю території.

Фактично безпілотні системи стали окремим виміром війни, який потребує спеціалізованої підготовки.

Саме тому виникли й швидко розвинулися спеціалізовані навчальні центри, які готують фахівців у цій сфері. Йдеться вже не про загальну підготовку, а про чітко визначені спеціалізації. Це оператори розвідувальних дронів, оператори ударних безпілотників, спеціалісти з FPV систем, аналітики відеоданих, інструктори, які навчають інших. Окремо формується напрямок технічних спеціалістів, які займаються збіркою, ремонтом і модернізацією безпілотних систем.

Такі центри, як Центр підготовки операторів БПЛА «Крук», дають можливість отримати практичні навички, які безпосередньо застосовуються на фронті. Йдеться не лише про керування дронами всіх типів — крило, мультиротор та FPV. Також навчають таким вузьким спеціальностям, як зв’язок, РЕБ/РЕР, кібербезпека тощо. Окремий блок стосується навчання цивільних, які живуть на прифронтових територіях, основам захисту від ворожих FPV.

Підготовка включає розуміння повного циклу роботи військового. Це планування місії, орієнтування на місцевості, робота з картами й координатами, взаємодія з артилерією, передача даних, аналіз отриманої інформації. Людина вчиться не просто літати, а працювати як частина системи.

Також ці Центри — чи не єдині, хто виконує надважливе завдання підготовки операторів дронів-перехоплювачів, які збивають шахеди, захищаючи, зокрема, об’єкти критичної інфраструктури. Також вони готують операторів НРК. На ці спеціальності є величезний попит, і навчальні центри ЗСУ самостійно не можуть впоратися з цим завданням.

Важливою особливістю таких центрів є їхня здатність швидко адаптуватися до змін. Тактика використання дронів змінюється дуже швидко. З’являються нові типи засобів, нові методи протидії, нові підходи до застосування. Формалізовані державні програми часто не встигають за цими змінами. Натомість громадські й напівформальні центри можуть оперативно оновлювати програми навчання і передавати актуальний досвід.

Фактично ці структури закривають одну з найкритичніших потреб сучасної війни: формують спеціалістів, без яких неможливо уявити ефективні бойові дії. І саме тут найчіткіше видно парадокс системи. Звісно, не кожна організація може займатися подібною діяльністю. Для цього вони повинні зібрати пакет документів, розробити навчально-методичні матеріали, підготувати інструкторів та отримати дозволи на підготовку від Міністерства оборони та Головного управління державної авіації України.

Читайте також: «Брат би не загинув, якби на розвідку делегували не бійців, а дрони» – інструктор з керування дронами

Попри очевидну важливість цього напрямку, державна підтримка таких організацій, яка дозволяла масштабувати ці ініціативи й робити їх доступнішими, повністю відсутня. Центри існують виключно за рахунок донорських коштів, волонтерської допомоги, колаборації з виробниками чи оплати самих учасників навчання.

У результаті виникає ситуація, коли один із найбільш критичних елементів підготовки фактично тримається на ентузіазмі й самоорганізації. До прикладу, Центр «Крук», який 6 квітня святкував четверту річницю створення, підготував понад 10 000 операторів БПЛА і ще понад 10 000 фахівців суміжних напрямків без жодної бюджетної підтримки. З кожним днем попит на навчання зростає, а фінансування чи підтримки немає. Це створює ризики для сталого розвитку цього напрямку. Адже попит на таких спеціалістів зростає, а можливості підготовки залежать не від системної державної політики, а від окремих ініціатив.

До речі, в Росії це розуміють і спрямовують великі кошти з державного та місцевого бюджету на розвиток таких центрів. Так, лише за минулий рік за рахунок бюджетного фінансування вони створили понад 50 нових центрів підготовки операторів дронів, які щомісяця випускають сотні фахівців. А в Україні через фінансові та інші обмеження ми маємо менш як 30 таких центрів. Звісно, це негативно відображається на лінії фронту.

Ще один рівень — підготовка безпосередньо у бойових підрозділах. Частина бригад створює власні навчальні центри й готує людей під свої конкретні задачі. Це дозволяє максимально адаптувати навчання до реальних умов. Приклади таких підходів можна побачити у Третій штурмовій бригаді, яка створила навчальний центр «Kill House». Також схожий підхід є в Азові, Хартії, ТРО та СБС. У цих підрозділах підготовка є більш інтенсивною й орієнтованою на практику. Люди отримують не лише знання, а й розуміння внутрішньої культури підрозділу і специфіки виконання завдань.

Базова військова підготовка (БЗВП) у ЗСУ залишається обов’язковим етапом для всіх, хто потрапляє до війська. Це той фундамент, без якого неможливо функціонувати у військовому середовищі й виконувати навіть базові завдання. Вона включає навчання основ ведення бою, роботі зі стрілецькою зброєю, тактичній медицині, інженерній підготовці, орієнтуванню, зв’язку і взаємодії у підрозділі.

Важливо, що ця програма не є статичною. Вона змінюється разом із самою війною. Якщо на початку повномасштабного вторгнення підготовка часто була скороченою через об’єктивні обставини й потребу швидкого доукомплектування підрозділів, то з часом підходи почали переглядатися. Станом на сьогодні тривалість базової загальновійськової підготовки збільшена і в середньому становить понад 50 днів. Це вже системніший цикл, який дозволяє не лише дати мінімальні знання, а й сформувати первинні навички.

У межах цієї підготовки акцент робиться на практиці. Відпрацьовуються дії у складі відділення, переміщення під вогнем, евакуація поранених, взаємодія між бійцями. Окрему увагу приділяють тактичній медицині, що є прямою відповіддю на досвід війни. Також поступово посилюється компонент, пов’язаний із сучасними технологіями, зокрема базове розуміння використання безпілотних систем і засобів спостереження.

Водночас навіть збільшення тривалості підготовки не вирішує всіх проблем. Її ефективність значною мірою залежить від того, з яким рівнем людина приходить у військо. Ті, хто вже має базові навички, значно швидше адаптуються, краще сприймають навчання і можуть переходити до складніших завдань. Для них ці 50 і більше днів стають етапом систематизації й поглиблення знань.

Натомість для людей без будь-якої підготовки цей період часто є лише входженням у нову реальність. За обмежений час потрібно засвоїти великий обсяг інформації й навичок, що об’єктивно створює навантаження і не завжди дає можливість досягти однакового рівня підготовки.

Це ще раз підкреслює важливість попереднього навчання. Базова військова підготовка не може повністю компенсувати відсутність досвіду. Вона працює значно ефективніше, коли людина вже має певний фундамент. Саме тому всі інші елементи системи підготовки, від громадських курсів до добровольчих формувань, відіграють критичну роль у підвищенні загального рівня готовності.

Окремо варто говорити про міжнародний компонент підготовки. На початку повномасштабної війни значна частина українських військових проходила навчання за кордоном. Це дозволило швидко підвищити рівень їхньої підготовки й запровадити нові стандарти. З часом ситуація змінюється: Україна накопичила значний досвід і дедалі частіше сама виступає як сторона, яка може передавати знання. Водночас існують обмеження щодо скерування військових на навчання за кордон, що підсилює потребу у розвитку внутрішньої інфраструктури підготовки.

Неабияке значення має самоосвіта, яка стала окремим і доволі помітним явищем у системі підготовки. Значна кількість людей свідомо інвестує власний час і ресурси у навчання, не чекаючи на формальні механізми. Це може включати проходження курсів, регулярні тренування, вивчення відкритих матеріалів, спілкування з військовими й обмін досвідом.

Ідеться не лише про базові речі. Самоосвіта часто охоплює досить широкий спектр напрямків:

• тактична медицина,
• стрілецька підготовка,
• робота з обладнанням,
• орієнтування,
• основи тактики малих підрозділів.

Частина людей заглиблюється у складніші теми, пов’язані з використанням дронів, зв’язком, аналізом інформації. У багатьох випадках це відбувається через короткі інтенсивні курси, онлайн-навчання або практичні тренування у невеликих групах.

Важливо, що ця форма підготовки є максимально гнучкою. Людина самостійно визначає, що саме їй потрібно і в якому обсязі. Вона може обирати різні програми, комбінувати їх і поступово нарощувати рівень підготовки. Це дозволяє адаптувати навчання під власні можливості й потреби.

Окрему роль відіграє доступність інформації. Значна частина знань, які раніше були закритими, сьогодні поширюється через відкриті джерела. Це інструкції, навчальні відео, аналітичні матеріали, досвід підрозділів. Такий обмін знаннями створює додаткове середовище для навчання і дозволяє людям швидше входити у тему.

Водночас самоосвіта має і свої обмеження. Вона не завжди дає системність і не замінює повноцінної підготовки у складі підрозділу. Відсутні контроль якості, стандарти й оцінка результатів. Людина може отримати фрагментарні знання без розуміння загальної картини.

Попри це, саме самоосвіта створює додатковий рівень готовності, який важко переоцінити. Вона формує середовище, у якому підготовка перестає бути виключно обов’язком держави й стає особистою відповідальністю. У поєднанні з іншими формами навчання це суттєво підвищує загальний рівень підготовленості суспільства.

Якщо поглянути на всю цю систему, вона виглядає складною і не завжди впорядкованою. І хоча має проблеми з координацією і прозорістю, водночас дає широкий спектр можливостей.

Для людини, яка хоче підготуватися, варіантів більш ніж достатньо. Можна обрати різні формати й рівні залучення. Можна отримати базові навички чи спеціалізуватися у конкретному напрямку.

Частина цих можливостей дозволяє бути ефективним навіть без формального перебування у складі ЗСУ. Це стосується, зокрема, добровольчих формувань або Центрів підготовки операторів дронів або інших окремих спеціалізованих напрямків.

Читайте також: Європа готується до війни. Але чи справді вона готова воювати?

У цьому сенсі питання готовності не є питанням відсутності інструментів. Підготовка вже не є головною проблемою. Набагато вагомішу роль відіграють інші фактори, які впливають на рішення людини. І саме це змінює саму логіку дискусії. Йдеться вже не про те, чи є можливість навчитися, а про те, чи готове суспільство використовувати ці можливості.

Тому варто чесно визнати ще одну річ. Аргумент щодо відсутності підготовки як причини не йти до війська виглядає неповним. Станом на сьогодні в Україні існує достатньо можливостей отримати базові та навіть спеціалізовані навички ще до моменту служби. Ці можливості різні за форматом і рівнем, але вони є і доступні.

Тому причини, чому люди не йдуть захищати Україну від російської агресії, часто лежать в іншій площині. Це питання термінів служби, рівня грошового забезпечення, коли касир чи охоронець у супермаркеті заробляє більше, ніж солдат, грошове забезпечення якого складає лише 20 000 грн.

Також маємо питання невизначеності й особистого страху чи небажання брати на себе відповідальність за участь у війні. Це складні й чутливі фактори, які не зводяться лише до теми підготовки.

Тому і відповідь на ці виклики не може обмежуватися розширенням навчальних програм. Ідеться про ширшу політику держави, про довіру, про комунікацію і мотивацію. Але це вже тема окремої розмови.