Дмитро Трощинський (1749 – 1829) – імператорський статс-секретар, оберпрокурор сенату, міністр юстиції та уділів, протектор малоросійської (української) шляхти й старшини.
Уявіть, як, обливаючись сльозами, сенатор і міністр співає жалісну думу «Ой горе чайці-небозі» авторства Івана Мазепи. Сюрреалістична картина? Зовсім ні, якщо взяти до уваги персону виконавця — Дмитра Прокоповича Трощинського. До речі, по крові Трощинські були правдивими мазепинцями: прапрадід нашого героя доводився Мазепі племінником, виконував його конфіденційні доручення й певний час його вважали наступником бездітного дядька на гетьманстві.
Ілюстрація авторства Ольги Глумчер
Хлопчик з іменитої родини козацької шляхти (батько Прокопій Трощинський мав титул бунчукового товариша) скінчив курс Київської академії й поступив канцеляристом до другої Малоросійської колегії, що замінила ліквідований 1764 року уряд гетьмана. Серед інших здібних службовців колегії Трощинський був відкомандирований до штабу російського генерала й дипломата Миколи Рєпніна, який командував російською армією в Молдавії. Вочевидь, ділові якості молодого ад’ютанта так заімпонували вельможі, що він лишив Трощинського при собі. 1787 року імператриця Катерина ІІ відбула велику подорож до Криму, маршрут якої пролягав через Україну. Рєпнін тоді мав необережність представити свого помічника Олександрові Безбородьку, великому опікуну й лобісту українців на імперській службі, до якого Трощинський незабаром утік (працювати «під крилом» земляка він, мабуть, уважав за краще). На додачу до ділових якостей, Трощинський володів ще й тонким чуттям психології своїх патронів, що давало можливість просуватися кар’єрними щаблями й пережити правління чотирьох імператорів. Знання, досвід та ділові якості забезпечили йому місце статс-секретаря Катерини ІІ (він керував штатом помічників і секретарів імператриці, котрі готували документи й справи до розгляду, планували робочий графік і розклад прийомів). Керівником особистого апарату Трощинський лишився й за нового імператора Павла І, до якого зміг увійти в довіру ще коли той був цесаревичем. Імператор подбав також про ще одну почесну й «хлібну» посаду для нього — місце керівника поштового відомства (через нього проходила вся внутрішня та зовнішня кореспонденція, іноземна періодика; до того ж пошта мала самостійні митні функції). Пік кар’єри Дмитра Трощинського припав на правління Олександра І: він стає сенатором і членом Державної ради, почергово суміщаючи це з керівництвом міністерством юстиції й державних уділів (дався взнаки організаційний досвід і особиста довіра монархів, адже міністерство керувало землями й активами, що були в особистому розпорядженні династії Романових).
Синхронно із високими посадами та нагородами прирощувалися й особисті статки. Трощинський стає одним з найбагатших українських дідичів, володіючи великими маєтностями в Полтавській, Київській та Подільській губерніях. Як і деякі його сучасники, великі вельможі, що виросли з козацької верхівки, Трощинський, накопичивши багатства, не тримався за службу. В часи правління Олександра, який був одержимий реформами, Трощинський уже не належав до кола наближених і почувався людиною минулої епохи, прагнучи жити у своє задоволення подалі від придворної метушні. Він переїжджає до свого маєтку Кибинці, що на Полтавщині, який стає центром світського життя й головною резиденцією вельможі на спочинку. Тут збудовано пишний палац, який має розкішну бібліотеку, сад, оранжереї, музичну капелу й театр. Трощинський є щедрим господарем і охоче гостить українське панство, незалежно від чинів і родовитості, тримає за тодішньою аристократичною модою «відкритий стіл», де поряд із знатними персонами частуються дрібнопомісні дідичі, бідні чиновники й відставні офіцери. Подібно до старосвітських князів і козацьких зверхників, Трощинський стає протектором і опікуном («батьком») для багатьох родин, котрі користають з його матеріальної допомоги й підтримки. Він виручає коштами, допомагає влаштовувати дітей на службу, одружувати й видавати заміж. Згадаймо його допомогу Гоголям, які доводилися Трощинському далекими родичами (Гоголь-старший — Василь — писав п’єси для домашнього театру Трощинського, який допоміг влаштувати Гоголя-молодшого — Миколу, майбутнього письменника, до Ніжинського ліцею й потім підшукати йому місце в Петербурзі). Його підтримка допомагає пошукам перших аматорів наукової історії України — Василя Ломиковського, Якова Маркевича, Михайла Судієнка, Андріана Чепи, які рятують від загибелі безхазяйні родинні архіви, викинуті напризволяще документи старих козацьких канцелярій і монастирів і пишуть перші нариси великих історій «милої нашої вітчизни». Як одного з неформальних лідерів українського панства Трощинського обирають маршалком (головою) дворянства Полтавської губернії. Між іншим, інвестиції в історичні тексти мали ще й прагматичну мету: їхні автори, доводячи давність державності, обґрунтовували привілейований статус шляхти й козаків та набуття ними російського дворянства. Так через лояльність до імперії кувався локальний патріотизм нащадків мазепинства.
Читайте також: Творці історії: кого й чому ми пам’ятаємо
Благодійництво Трощинського складало видиму й резонансну частину його приватного життя. Набагато менше відомо про його непублічну сторону. Сучасники подейкували, що вельможа протегував українських патріотів-автономістів і навіть готував таємні переговори з європейськими дворами про відновлення гетьманського устрою. Трощинський тісно спілкувався з Василем Капністом і Михайлом Миклашевським, завсідниками Новгород-Сіверського патріотичного гуртка. Його дуже цікавить українська минувшина, він підтримує збирання документів і заохочує написання історичних праць (у колі його спілкування відомі ерудити й антикознавці Василь Ломиковський і Яків Маркевич). Щемлива ностальгія Трощинського за часами Гетьманщини під акомпанемент мазепинських дум, що нагадує тугу шотландських аристократів за часами незалежності, дуже скоро перетвориться з романтичної журби на життєствердну активність, що її розвинуть його духовні спадкоємці.
