2 квітня в київській книгарні «Є» відбулася розмова про те, як писати історію нинішньої війни за незалежність України без спрощень і міфологізації. Учасниками стали військовий історик, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України і постійний автор Тижня Ярослав Тинченко та директорка видавництва «Темпора» Юлія Олійник.
Приводом для розмови став вихід книжки Ярослава Тинченка «Війна за Незалежність України. Перший етап: 2014–2015 роки. Передумови, цифри, факти». Це спроба вперше зібрати, перевірити й осмислити факти початкового етапу сучасної війни — з позиції історика, який працював із документами, цифрами, свідченнями учасників подій та ідентифікацією загиблих. Окрім хронології бойових дій та історій військових частин і добровольчих формувань, автор порушує глибші питання: якими були чисельність і боєздатність Збройних Сил України напередодні війни, чому держава ввійшла у війну в такому стані — і якою ціною відбувалося формування нової української армії.
Розмова вибудовувалася навколо ключового питання — як називати цю війну і чому саме означення «війна за незалежність» є найбільш точним і концептуально необхідним способом осмислення подій. Попри те, що в побуті закріпилася назва «російсько-українська війна», вона описує сторони, але не розкриває змісту. Натомість «війна за незалежність» вказує на головне — предмет боротьби. У цьому сенсі історія уникання слова «війна» після 2014 року є показовою: вона відображає не лише юридичні чи дипломатичні обмеження, а й характер сприйняття подій у суспільстві.
Також ішлося про те, що українська історіографія досі не виробила чіткої назви для подій 1917–1923 років. Відсутність усталеного терміна свідчить про глибшу проблему — незавершене осмислення власних воєн ХХ століття, зокрема конфліктів між Україною і Росією в різних історичних формах. Учасники обґрунтували, чому замість термінів «Визвольні змагання» та «Українська революція» варто вживати саме «Війна за незалежність 1917–1923 років».
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
Порівняння 1917 і 2014 років є важливим, адже в обох випадках ідеться про боротьбу за право на окремішній спосіб життя і державність. У 1917–1923 роках це було стихійне, але масове усвідомлення відмінності між своїми й чужими: здебільшого селянське суспільство, орієнтоване на приватну власність і самостійність, не приймало більшовицької моделі. У 2014 році це усвідомлення повернулося в іншій формі — вже через досвід незалежної держави, яку намагалися знищити. В обох випадках війна фактично точилася за можливість існування України як самостійного політичного й культурного простору.
На цьому тлі особливо промовистим є стан української армії у 2014 році. Формально велика, вона виявилася майже небоєздатною. Задекларовані понад сто тисяч особового складу не відповідали дійсності: боєздатних було близько дев’яти тисяч, і навіть ця цифра включала значну кількість людей, не залучених до реальної служби. Наслідки тривалого скорочення чисельності армії та військової техніки загрожували безпеці держави. Цілі бригади існували лише на папері або були укомплектовані мінімально. Якість підготовки також не відповідала викликам війни: показовим є акцент на парашутних стрибках як ключовому показнику, хоча в реальних бойових діях після 2014 року такі навички не знадобилися жодного разу. Напередодні 2014 року Україна мала слабкі державні інститути, декларативні східні кордони й фактично не готувалася до війни, покладаючись на міжнародні гарантії безпеки.
Не менш важливим був морально-психологічний стан війська. Мілітарна культура залишалася в полоні радянської символіки та історичних наративів, з орієнтацією на постаті на кшталт Черняховського, Паскевича чи Суворова й героїку Другої світової війни як основу ідентичності. У такому контексті спроба використати військові підрозділи проти власного суспільства під час подій Майдану виглядає логічним наслідком цієї інерції. Водночас реальність 2014 року показала інше: навіть у підрозділах, які вважалися найбільш проросійськими, кількість зрадників була мінімальною. Це свідчить про наявність глибшого рівня національного самоусвідомлення, вирішального в критичний момент.
Ярослав Тинченко. Війна за Незалежність України. Перший етап: 2014–2015 роки. Передумови, цифри, факти. Темпора, 2025
Ключову роль у перші місяці війни відіграли не системні інституції, а конкретні люди — добровольці, часто погано екіпіровані, недостатньо підготовлені, але внутрішньо готові воювати. Вони виграли час у 2014-му на творення нової армії, їм суспільство завдячує тим, що держава встояла.
Цей образ добровольця 2014 року передає у своїх роботах фотограф Олександр Клименко, чию світлину вміщено на обкладинці книжки. Фотограф документує український спротив ще з перших проукраїнських мітингів кінця 1980-х років.
Водночас суспільство довгий час не було готове до адекватного сприйняття реальності війни: до 2022 року ставлення до учасників бойових дій у повсякденному житті часто залишалося байдужим або й зневажливим. Це контрастує з офіційним нещирим пафосом, який відтворюється на рівні державних річниць і заходів.
Після 2014 року війну намагалися нормалізувати — зробити фоном повсякденності, не змінюючи кардинально ні суспільних практик, ні політичного мислення. Після 2022 року це стало значно складніше, хоча окремі тенденції такого звикання зберігаються.
Йшлося також про труднощі періодизації сучасного етапу війни — періоду 2022–2026 років, який характеризується швидкою зміною стратегії і тактики. Вирішальним чинником стає технологічний розвиток, що постійно трансформує спосіб ведення бойових дій. Зрештою, питання про те, як називати цю війну, виходить за межі термінології — воно визначає, як Україна зрештою зафіксує власний досвід цієї війни в історії.
