Фрагмент відео: на колінах стоїть велика група російських солдатів. Виголені потилиці, за спинами автомати. В руках свічки. Хтось кашляє в кулак, хтось скоса поглядає на оператора. Перед солдатами розтягнуто банер, на якому зображено суворого бородатого чоловіка. Це ікона, «Спас Яре Око». Між іконою та солдатами, також на колінах, стоїть священник, він читає молитву. Молитва закінчується, всі підводяться з колін.
Фрагмент іншого відеозапису: ще одна група російських військових, скоріше за все, перед виходом на завдання. Усі в повному екіпіруванні, спинами до оператора. Перед групою священник, він виголошує коротку промову, яка закінчується словами: «Хлопці, моліться, бля*ь». За спиною священника — військова техніка з маркуванням Z.
Подібних відео та фото в мережі безліч. На них ми бачимо військове капеланство зі штампом «зроблено в Росії». Спаситель там сповнений люті. Солдати стоять на колінах — раби божі й державні. Військовий священник — такий самий раб: у бій він не йде, але віддає останній наказ окупантам: «Моліться, бля*ь».
Для імперської релігії солдати — раби, капелан — жрець, убивство — священнодія. Раб може отримати зброю і підвестися з колін, лише щоб піти в бій за імперію. Убити або померти раб має з молитвою, зверненою до лютого, суворого божества. За спиною раба залишаються загороджувальний загін і жрець. На шляху озброєного раба — охоплена сатанізмом Україна. Битва на українській землі за визначенням верховного імперського жерця є «священною війною».
Російське капеланство з колінопреклоненими рабами, лютим Спасителем, храмом у стилі стимпанку та священною війною є абсолютно антихристиянським, але воно — частина стійкої та могутньої системи. Вплив цієї системи може транслюватися не лише в армії країни-агресора. Імперська версія «бойової релігії» має бути проаналізована й засуджена, щоб повністю або частково не стати моделлю для капеланства в Україні.
Після радянського періоду з його армійськими замполітами для армії та церков сучасної України важливо не обрати московський варіант військового капеланства.
Це абсолютно тупиковий, катастрофічно згубний шлях. Вже багато ким відзначено: «Маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію». Військове капеланство в Україні має будуватися на власних цінностях, формувати власні моделі служіння. В їх основі має бути воля, повага до людської гідності, релігійне різноманіття та зовсім інший, не імперський погляд на Бога: «Ти, Коль, сам подумай — у нас же країна зоною споконвіку була, зоною і буде. Тому й Бог такий, з мигалками. Хто тут в іншого повірить?» (Віктор Пєлєвін, «Чапаєв і Пустота»).
Україна — не імперія. Війна, яку ми ведемо, має сприйматися крізь призму «справедливої», а не «священної» війни. Солдат — не імперський раб, а священник в армії — не «ідеолог». Надія, яку пропонує український капелан українському воїнові, — це надія на Спасителя в євангельському розумінні: «друзями», а не «рабами» називає Христос Своїх учнів в Євангелії від Івана.
Військове капеланство сучасної України бере початок у війську князя Святослава та запорозькому козацтві; капелани були в арміях УГА й УНР. Ці збройні формування ніколи не були імперськими військами. Представники духовенства супроводжували військо, насамперед щоб надавати духовну підтримку воїнам, які захищають свою землю.
Сучасна модель американського капеланства, яку прагне адаптувати українська Служба військового капеланства, також не є російською, іранською чи північнокорейською. Так, ми продовжуємо вивчати досвід капеланських служб країн-партнерів. Водночас ми вже пройшли значний шлях, у нас є власна історія.
Перше покоління наших військових капеланів — це здебільшого покликані люди, які добре розуміють воїнів та цінують їх. Альтернативою молитві на колінах у нас стала «козацька молитва» — стоячи, ставши в коло та взявшись за плечі. Така молитва й таке капеланство — про братерство й гідність; вони — про надію, якої всі ми відчайдушно потребуємо.
