Про літературну Європу, досвід війни, роботу з травмою та письмо в умовах терору говоримо з письменницею й есеїсткою Софією Андрухович. Окрема тема розмови — французьке видання роману «Амадока», що вийшло у березні 2026 року у видавництві Belfond у перекладі Ірини Дмитришин. Інтерв’ю також стало нагодою поміркувати про роль літератури в осмисленні війни.
— Ми багато говоримо про розділення реальностей, але війна постійно вторгається в повсякденність і змішує їх. Мілан Кундера називав тоталітаризм тотальною політизацією життя. Чи можлива в таких умовах аполітична література?
— Насправді це дуже велика постійна спокуса чи постійне бажання, особливо коли вже минає кілька років війни, — знайти можливість говорити про щось інше, а не про війну. Таким чином автор може допомогти зберегти відчуття звичайного нормального життя, адже певне відволікання від постійної загрози й близькості смерті також необхідне. Однак, коли автор чи митець намагається створити твір на іншу тему, виявляється, що навіть найвіддаленіша фантазія завжди є внутрішнім боком тієї самої теми. Тобто, коли описуємо квітку, виявляється, що ми більше не можемо дивитися на цю квітку у відриві від сирен, вибухів чи дронів, які над нею пролітають.
— Як уникнути перетворення «літератури» на «літературу свідчень» — тобто на документ сучасності, політичний або журналістський текст? Ви самі зазначаєте, мовляв, усе, що можна написати чи сказати про війну, ризикує перетворитися на просту «матерію для свідчень», не створюючи при цьому «надісторичного» дискурсу, який залишиться й переживе свій час…
— Я знаю, що кожен автор шукає власного розв’язання цієї проблеми. Він може вдатися до цифр чи сухих описів, які будуть недостатніми для опису війни, а може трапитися й зворотне: пафос і метафори виявляються настільки недоречними та голосними, що роблять зі страждань якусь аморальну карикатуру.
На практиці, думаю, найдоречніше буде керуватися власним досвідом і певним моментом слушності. Багато моїх колег — українських письменників — воюють і описують свій фронтовий досвід, і мають на це повне право. Я ж не беруся за таку роботу, бо все, що знаю про війну, походить з описів, новин і документальних відео — це не мій безпосередній досвід.
Тому мій підхід інший: я намагаюся описувати дрібні, майже непомітні нюанси повсякденності, які складаються у своєрідну палітру. А з неї читач може відчути й побачити віддзеркалення того, що відбувається, — як змінюється людина і як війна впливає на життя кожного.
— У якій мові ви почуваєтеся комфортніше — теоретично-есеїстичній чи романно-художній?
— Це радше стосується різних періодів життя і відповідності стилю та підходу конкретному часові. Роман «Амадока» я писала ще до повномасштабного вторгнення. Хоча у ньому йдеться про війну на Донбасі, тоді вона мала інший масштаб, і я могла зберігати необхідну для художнього письма дистанцію. До того ж основні сюжетні лінії роману пов’язані з подіями Другої світової війни, тому дистанції для художнього осмислення було достатньо.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, перший шок фактично унеможливив для мене письмо — упродовж кількох місяців я не могла писати взагалі. Лише з часом, коли психіка почала опановувати пережите, настало розуміння, що художня література, метафори й складні художні прийоми даються дуже важко і навіть відчуваються недоречними. Здавалося, що єдине, що може робити письменник, — безпосередньо описувати власний досвід і спостереження. Цей підхід видавався мені доволі мінімалістичним, оголеним, без надміру художніх засобів.
Згодом, уже після цієї книжки, я знову повернулася до художньої прози. У якийсь момент есеїстика для мене теж почала вичерпуватися. Я знаю, що багато українських авторів і далі працюють у цьому жанрі, поглиблюють можливості есеїстичного письма для опису досвіду війни, але я відчула, що мені бракує художньої літератури. Вона відкриває інші можливості для відновлення багатьох відтінків життя.
Травма, в якій ми живемо і яка постійно поглиблюється, має безліч проявів і, як мені здається, потребує осмислення через метафору, яку дає художня література. Тому зараз я намагаюся знову шукати способи висловлюватися саме в художній прозі.
— Працюєте зараз над новою художньою роботою?
— Так, мій попередній художній твір було видано в Україні торік — це новела чи короткий роман. Це вже власне фікція, фантазія про обставини війни. Йдеться про час, коли війна начебто закінчилася, але головні герої все ще перебувають під впливом пережитого, і між ними розгортається певна драма (Софія говорить про роман «Катананхе», — Ред.).
Художня література дає більше можливостей, адже ми працюємо з вигаданими персонажами й можемо бути сміливішими та чеснішими. В есеїстиці ж ідеться про реальних людей, а українське суспільство нині настільки чутливе, що майже будь-яке сказане слово, навіть правдиве, може боляче ранити та викликати гострі емоції.
Тому метафора допомагає говорити правду в опосередкований спосіб — так, щоби правда водночас могла бути й способом осмислення, і ліками, і своєрідними обіймами.
— Війна — тема давня, від Гомерових епопей. Чи читаєте ви давню літературу про війну?
— Мабуть, для мене набагато важливіше впізнавати чужі досвіди. Бо дуже страшно переживати те, що повністю руйнує твоє життя і загрожує втратою близьких у будь-який момент. Це досвід, якого раніше у мене не було, як і у більшості українців.
Тому важливо перечитувати класичні тексти, як-от «Одіссею» чи «Іліаду», а також сучасні твори, які показують війну з різних сторін. Для мене такими стали роман Жульєна Грака «Балкон у лісі», романи Селіна. У цих текстах багато відтінків і сюжетів, пов’язаних із війною, — не лише героїчні, не лише про саможертовність чи страждання, а й кумедні, абсурдні, огидні, про людську підступність або боягузтво.
Саме тому, мені здається, мистецтво таке важливе за будь-яких обставин. Воно допомагає осмислити досвіди, які важко описати, і водночас дозволяє впізнати себе у творах інших письменників — і це дуже підтримує.
— Ваш роман «Амадока» у березні вийшов друком у Франції у перекладі французькою. Загалом роман виданий у 15 країнах. У книзі ви поєднуєте Другу світову, війну на Сході України та Голокост. Чи було це викликом для наративу?
— Звичайно. Одним із моїх внутрішніх завдань було поєднати частини української історії та показати, як великі травматичні події впливали на життя окремих персонажів і на суспільство загалом. Я хотіла створити зв’язок між розрізненими епізодами української історії, бо насправді вона — особливо у XX столітті, хоча проблема почалася значно раніше — була заборонена. Великі її частини або переінакшувалися, або взагалі викидалися з колективної пам’яті.
Мені важливо було створити цілісний твір, який показує зв’язок між цими подіями й водночас висвітлює прогалини у знанні власної історії — мікроісторії, знання про родини, а також пояснює, чому в різних регіонах України виникають відмінності у свідомості та психології людей.
— У романі ви зображаєте солдата, що втратив пам’ять, а жінка поруч намагається повернути йому спогади. Чи символізує це, що навіть невисловлені травми залишають слід у тілі?
— Так, бо одна з головних тем роману — пам’ять і її зв’язок з людською ідентичністю. Пам’ять впливає на вибір людини, на її майбутнє, а спогади попередніх поколінь — або їх відсутність — формують життя наступних. Навіть якщо здається, що певного досвіду немає у нашій свідомості, ми все одно носимо його в собі.
Я намагалася показати, що травми, особливо невисловлені, залишають відбиток у тілі. Будь-який психічний досвід завжди пов’язаний із тілом: тіло «не говорить неправду». Мозок часто захищає нас, перетворюючи спогади та враження, намагаючись їх приховати, і це добре, бо дозволяє виживати.
— Чи набула книга нового сенсу після початку широкомасштабного вторгнення?
(c) Vasylyna Vrublevska
— Насправді цей роман отримав кілька «життів» і різні хвилі зацікавлення. В Україні він був виданий іще до повномасштабного вторгнення. Цікаво, що тоді увага читачів переважно була прикута до частини, присвяченої Голокосту — теми, в Україні дуже болісної й досі значною мірою замовчуваної. Водночас було помітно, що багато молодших українців відгукувалися на цю тему, і це свідчить про потребу в суспільстві говорити про такі болісні питання.
Наступна хвиля зацікавлення виникла вже після початку повномасштабного вторгнення. Для мене це пов’язано з прагненням багатьох українців відновити чи відбудувати власну ідентичність, зрозуміти її якомога точніше та повніше. В Україні зараз спостерігається великий інтерес до знань про українську історію та культуру: повертаються імена, які були втрачені або заборонені, багато людей звертаються до раніше маловідомих творів української культури.
Ще один аспект — зацікавлення читачів у європейських країнах. Думаю, це пов’язано з тим, що роман, як і багато українських творів, розповідає про події ХХ століття і дає можливість або пояснити Україну, або стати своєрідним запрошенням до самостійного дослідження її історії та культури.
— А як ви осмислюєте в романі поняття травматизму?
— Травму в романі я описую в різні способи. Часто це символічні та зовнішні прояви: багато героїв буквально носять на тілі шрами й інші свідчення пережитого. Вони стають видимим знаком, що всередині, у душі та психіці, теж залишилися шрами та досвід, який неможливо стерти. І з цим треба навчитися жити, інтегрувати у власну особистість, власну ідентичність, а можливо, навіть черпати з цього енергію та силу для руху вперед і продовження життя.
Крім того, роман досліджує психологію персонажів: їхній вибір, почуття провини, щоденне існування у світі та спосіб, у який вони проживають свої травми.
— Якщо говорити про виживання, надію та мистецтво, то в романі «Амадока» багато музичних елементів. Чи можна сказати, що музика на тлі війни втілює життя, чи навпаки, вона є лінією, яка підсилює військову тематику?
— Я не можу сказати, що свідомо приділяла увагу музиці. Проте в романі присутні різні символічні сфери мистецтва. Наприклад, дуже важлива фотографія як мистецтво і як документ. Також особливого значення часто набуває скульптура — і як історичний та культурний символ епохи, і як відображення стосунків між людьми, і як показник стану свідомості суспільства.
Будь-які прояви мистецтва, навіть звичайні матеріальні предмети, можуть розповісти історію і відобразити психологічний стан людей. Музика, безумовно, належить до високого мистецтва і надзвичайно тонко передає людські нюанси, для яких просто не існує слів.
— Назва «Амадока» відсилає до озера, яке колись розташовувалося на території України. Звідки виникла ідея обрати таку назву для роману та яке значення вона має в межах твору?
— Коли шукала матеріали для роману в архівах і додаткових історичних джерелах, я перечитувала певні частини «Історії» Геродота. Там і натрапила на опис озера Амадока. Геродот писав про нього як про величезне озеро, яке, якби існувало, стало б найбільшим у Європі. Це озеро нібито розташовувалося на території західної України, саме того регіону, який був потрібен мені для сюжету. Я відразу зрозуміла, що це дуже тонка й красива метафора для того, що я намагаюся відтворити в романі.
В ході дослідження я дізналася, що багато середньовічних картографів орієнтувалися на Геродота і малювали свої карти за його описами. Але це не означало, що Геродот не фантазував. Коли з’явилася можливість перевірити географічні дані, виявилося, що озера Амадока не існує, й уже в XVII столітті воно зникає з карт. Тож сьогодні його можна знайти лише на середньовічних мапах.
— Як впливає війна на процес письма? Чи були моменти, коли, скажімо, повітряна тривога спонукала вас писати? Чи, навпаки, вона блокує письмо?
— Повітряних тривог і обстрілів настільки багато, що вони вже перестають сприйматися як окремі події. Найскладніше — навчитися вбудовувати цю ненормальність і постійну небезпеку у певну рутину. Звісно, не можна забувати, що це ненормально, як і дозволяти цьому ставати нормою. Водночас постійно доводиться тренувати себе, щоб ці періоди не руйнували того, що ти намагаєшся робити.
Це постійна вправа — не втрачати фокус, продовжувати свої справи, навіть коли тіло реагує природним страхом і завмирає. Але коли ти розумієш, що тобі цікаво і важливо, навіть у такі моменти можна принаймні планувати, що писатимеш найближчим часом.
