Останнього дня березня я планував написати щось геть інше, аж тут бах…
Мене завалило повідомленнями, що саме сьогодні відійшов у засвіти ПИСЬМЕННИК Вєслав Мислівський. Він прожив 94 роки, мав цікаве й багате життя. Для мене Мислівський — це один із перших письменників, які лишили глибокий слід у моєму відкритті світу через літературу.
Спершу 1968 року це були гіганти світової літератури Богуміл Грабал і Мілан Кундера, а через два роки я познайомився з прозою Мислівського.
Мені було 16 років, коли сестра подарувала мені його щойно видану книжку «Палац». Це був його другий роман, що належить до так званого «напрямку сільської польської літератури».
Письменник, який порушував проблему ідентичності села і його мешканців у часи історичних змін, в одному з інтерв’ю сказав, що сільська культура містить у собі вічні цінності людського існування і найуніверсальніші сили, що дають можливість формувати власну долю — обробляти землю, будувати дім, передавати родинні традиції. Він неодноразово повторював, що польської сільської культури вже, власне кажучи, немає, а він сам описує світ, який майже на наших очах, за останні пів століття, проминув.
У своїх колонках я кілька разів писав про Мислівського в різних контекстах, ілюструючи свої думки цитатами з його романів і інтерв’ю. Востаннє місяць тому в колонці про літературу і книгарні я процитував Мислівського, який говорив про роль випадковості в людському житті.
Але повернімося до мого першого захоплення письмом Мислівського завдяки роману «Палац»:
Сюжет такий. Кінець війни, наближається фронт, місцеві аристократи в паніці покидають палац. Опанований нездоланною цікавістю, місцевий пастух Якуб переступає поріг безлюдного палацу, який знав змалку, щоправда, тільки здалеку. Крок за кроком він занурюється у світ аристократії, наполовину реальний, наполовину зітканий із фантазії. Проминає порожні коридори, вмощується в гарних фотелях, мало-помалу втілюється в роль аристократа. Його поволі пронизують видива предків і марення про інше життя, змінюючи його свідомість.
Якуб вживається в нову роль, надягає маски, вибрані з реквізиту навколишньої дійсності. Думки, розбігаючись, наче в делірії, позбавляють його мову перепон, перед Якубом постає світ без соціальних бар’єрів із пастухом Якубом у головній ролі. Наприкінці свого монологу Якуб повною мірою вживається у свою нову роль, стає сам собі паном.
Роман «Палац» — це монолог Якуба, навіть не селянина, а лише безземельного пастуха. Уже тоді Мислівський зазначає, що:
«Селянська мова виконувала багато функцій, не тільки комунікаційну. Ця мова прихиляла світ, створювала зв’язки між людиною і світом. Вона виростала не лише з набридливої дійсності, а й навіть зі сновидь. Мова потребує сновидь. Наша інтелігентська мова вбога проти селянської мови.
Селяни часто вміють говорити про світ глибше, ніж ми.
У мові селян немає нічого неназваного.
Коли слухаєш розповіді людей, завжди з’являються якісь узагальнення. Хтось детально розповідає про своє життя, і цій розповіді завжди товаришить певна рефлексія. Навіть найбанальніша: «Отаке життя». Але і в цьому твердженні проступає філософське ставлення до життя. Я намагаюся писати так, як мислять, мовлять і розповідають люди. Я не вигадую мови, а тільки пробую черпати з того, що і як кажуть люди. Коли й мовчать, і проклинають, і радіють».
Ці міркування стали дороговказом у наступних романах Мислівського, один із яких — «Трактат про лущення квасолі» — у 2025 році вийшов українською в перекладі Наталії Сидяченко. Наратор «Трактату» в монолозі, адресованому таємничому прихідцю, підводить підсумок усього життя. Якою мірою він сам вплинув на свою долю і наскільки його сформували травматичні досвіди з дитинства й повороти історії. Роман Мислівського — це своєрідна медитація про роль покликання і випадковості в людському житті. Іще один свій діалог Мислівський підсумовує так: «Чогось такого як випадковість не існує. Бо що ж таке випадковість? Це лише виправдання для того, що ми не годні зрозуміти».
Мислівський в одному з багатьох інтерв’ю говорив: «Я вважаю, що література — це ніщо інше як мистецтво мови. Це мова визначає літературний світ книжки, яка мова — такий і світ. Я працюю над простотою мови. Це найважча з вимог, які ставить література — проста мова, щоб сенси, які легко можна було б висловити, легко подати інтелектуалізованою мовою, були виражені найпростішим способом. А це можливо, що польська мова, як свідчить мій багаторічний досвід, це мова великих можливостей. Тільки якщо по-щирості, ми вже не знаємо польської мови, говоримо дедалі гіршою мовою, дедалі скупішою, обмеженою».
Мислівський завжди був мені близьким, хоч і великим, але по-людськи, чи, може, краще сказати — по-сільськи дуже скромним. Своє літературне кредо він висловив так: «Намагання зрозуміти світ, речі, явища, події, людські вчинки прирікають письменника на іншу перспективу, більш усамітнену, відсторонену від емоцій спільноти. Понад усе вимагає позбутися упереджень. Як наслідок — необхідна інша мова. Треба знайти мову для своїх намірів, для опису цього хаосу, який нас оточує, але який є і в нас, це є вирішальним, чи щось є літературою».
Хоч залишається те, що було написано, я все ж тужитиму.
