Дмитро Вишневецький (1516 –1563) – князь, староста канівський і черкаський, перший козацький кондотьєр європейського масштабу.
Дмитро Вишневецький, мабуть, не потребує представлення для сучасних українців. Князь, легендарний засновник першої козацької січі, харизматичний вояк і ватажок степової вольниці. Незручний для сучасників і родичів, змучених його авантюрами, грізний для ворогів, оспіваний у думах, шанований митцями. Здавалося б, усе зрозуміло. Втім, спробуймо придивитися до життєвого марафону нашого героя з трохи незвичної, проте цілком логічної перспективи — династично-аристократичної.
За відносно недовге життя (він загинув у сорок сім років — вік зрілості, пік піднесення сил і можливостей для людей його кола) найбільш значуще — це військові походи й безконечний пошук союзників для їх реалізації. Зауважмо, політичні цілі молодого Дмитра лежать аж ніяк не в просторі Великого князівства Литовського, де його рід має спільне коріння з панівною династією, а навпаки — поза ним. Він не прагне високих урядів (прикордонні канівське й черкаське староства — швидше тягар для магната, ніж привілей, бо захист того самого кордону витягує більше коштів, аніж ті староства приносять прибутків), уникає двору та навіть на рідній Волині майже не буває. Причини цієї поведінки лежать у тій-таки генеалогії. Батько Дмитра князь Іван Вишневецький був другим шлюбом одружений з донькою сербського правителя Марією Магдаленою Бранкович, сестра якої Олена-Катерина у свою чергу була дружиною молдавського господаря Петру Рареша. Сучасні дослідники припускають, що насправді Дмитро міг бути його сином, якого по смерті Рареша всиновив свояк, не сподіваючись мати в другому (і до того ж пізньому) шлюбі нащадків чоловічої статі. Згідно зі звичаями Молдавії, такі родинні зв’язки давали всім нащадкам, у жилах яких текла кров господарів, автоматичне право на посідання престолу. Особливістю політичної моделі князівства було те, що його володар був електом, вибір якого затверджував османський султан. Претендентів було багато, прихильність падишахів мінлива, тож справу посідання господарського престолу вирішували війни між претендентами, яких (згадаймо благословенну генеалогічну формулу!) завжди було декілька. Кожен з них мусив подбати про наявність власного війська, прибічників серед місцевої знаті, а також потенційну згоду на свою кандидатуру османів. Усе це вимагало значних коштів, ба більше, ще й потужної підтримки ззовні (на щастя, сусіди охоче втручалися в боротьбу за молдавський престол, коли їм це було вигідно).
Ілюстрація авторства Ольги Глумчер
Отже, наш князь ще замолоду мав нав’язливу ідею стати правителем Молдавії, тож змушений був зважати на правила гри в цій складній системі координат. Значною мірою це пояснює його нечувану військову активність, що не раз дивувала сучасників і засмучувала родичів. У час його першої появи в історичних джерелах (до речі, його згадує сам Бернард Претвич) йому ледь виповнилося двадцять років. Княжич, вочевидь з почтом своїх озброєних слуг, бере активну участь у виправах прикордонних старосту Дике Поле, що стають для нього головною життєвою школою. 1553 року в донесеннях до королівського двору згадано, що Вишневецький гуртує довкола себе низових козаків і будує своїм коштом на острові Хортиця невеличкий укріплений замок, який споряджає продовольством, боєприпасами, навіть гарматами. Досить швидко стає зрозуміло, що ці витрати — не емоційний жест «степового князя», що хоче виглядати в очах степового люду правдивим вождем, а цілком прагматичні інвестиції в козаків як військовий ресурс, що можна використовувати в приватних цілях. Це було нове явище, адже до того часу в такий спосіб козацтво використовували королівські урядники, залучаючи його до охорони кордонів. Натомість Вишневецький, організовуючи й забезпечуючи низовців як сталу вояцьку спільноту, додумався здавати їх в оренду, а надалі задіювати у власних династичних проєктах. Важливо й те, що, за влучним спостереженням Наталії Яковенко, «феномен Дмитра Вишневецького, отже, полягав не в тому, що йому вдалося знайти спільну мову з козаками Дніпрового Низу, а в тому, що князю вперше вдалося очолити козаччину зсередини, посівши лідерство в її епіцентрі».
Що було далі, ми знаємо: того ж 1553 року Вишневецький гостює в турецькому Аккермані, можливо, на якийсь час стаючи на службу османам, а можливо, шукаючи підтримки для майбутнього походу в Молдавію. 1554 року він повертається додому й через своїх посередників отримує в короля Сиґізмунда Августа дозвіл іменуватися «стражником хортицьким», себто офіцером у сірій зоні татарсько козацького прикордоння. В цей час козаки князя, який уже має прізвисько Байда (ознака довіри й прописки в січовій спільноті), успішно ходять рейдами на багаті турецькі міста-фортеці Іслам-Кермен та Очаків, так що навіть кримський хан змушений потурбуватися про знищення козацького осідку на Хортиці. Після цього впродовж 1557–1561 років Вишневецький із козаками «відходить» на службу до московського царя Івана IV (того, що Грозний) і після низки набігів на татарські й турецькі осідки в Приазов’ї знову повертається до Великого князівства Литовського. Попри те, що князівство в цей час довго й виснажливо воює з Московією, князь, на відміну від решти руських аристократів, не стає до лав армії, а по короткій паузі 1563 року розпочинає головний і останній похід свого життя — виправу на Молдавію. Там боярська опозиція намагається усунути з престолу Деспота Воде, а в державі вирують селянські бунти, спричинені високими податками та засиллям клієнтели господаря. У цей час до боротьби за престол приєднується молдавський гетьман Штефан Томша, тож Вишневецький прибув до берегів Пруту як третій претендент на князівство, мусячи розраховувати лише на боєздатність своїх козаків. Фінал цієї історії відомий: Томша повалив Деспота, а потім розправився з Вишневецьким, видавши туркам, сподіваючись, що ті затвердять його на престолі (це, до речі, не справдилося). Страта Байди, яка стала символом безоглядної мужності й взірцевої поведінки християнського лицаря, — славоспів козацьких дум і балад.
Власне, в цьому героїчному ореолі постать Байди-Вишневецького постає перед нами і тепер. Утім, спробуймо трохи відволіктися від козацьких шат його образу й поглянути на нього крізь шати аристократичні. Дмитро Вишневецький по праву може вважатися українським Сфорца, лише з тією відмінністю (й то на нашу користь!), що Сфорца торували свій шлях до титулу міланських герцогів, стартуючи з кондотьєрів, тоді як Байда, вже будучи князем, мусив кондотьєрствувати, щоб отримати жаданий молдавський престол.
Читайте також: Володарка Руського світу
