…не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів…
Любов Якимчук «Розкладання»
Письменниця та дослідниця візуальної культури Катерина Яковленко написала непересічну книжку про Донецький басейн, в якому не можна купатися. Бо він — вугільний. Хоча нині безліч покинутих шахт затопило водою і в цьому «басейні» таки можна поплавати. На свій страх і ризик. Так Яковленко згадує колишню вугільну копанку поблизу Лисичанського желатинового заводу, яку заливають ґрунтові води: «Ніхто не знає склад цієї води, хоча дехто з місцевих уже встиг там поплавати. Кажуть, що глибина там — як висота пʼятиповерхівки, можна й потонути. Жартома мешканці називали це місце Лисичанським Гранд-Каньйоном. Вигляд справді вражае: новоутворений карʼєр із блакитно-зеленуватою водою оточений брунатними піщано-камʼяними схилами; довкола продираються поодинокі зелені кущі, кружляють птахи й метушаться мурахи».
І подібних метафор у книжці — безліч. І передусім вони про те, що Донбас настільки метафоричний, що будь-який його опис буде нереалістичним. Точніше — описуватиме якийсь його клаптик, а не всю клаптикову ковдру. Мапу, а не територію.
Донбас як поняття, звісно, це більше про копалини й (насамперед після 2014 року) політику, а не про людей: «Донбас ніколи не існував як окрема етнічна, культурна чи геополітична одиниця, це передовсім — про родовище та ресурс». І тому Яковленко намагається олюднити та показати цей «регіон» (ще одне слово, яке з часів Януковича стало негативно-політичним) і робить це через різні види мистецтво. Крім того, важливою складовою видання є світлини, зроблені самою авторкою. І така мистецька (у чомусь — штучна) призма працює як своєрідний калейдоскоп, не так даючи зрозуміти Донбас як цілісність, як розбиваючи його на різнокольорові друзки вражень й емоцій, застиглих у різних формах: кіно, література, скульптура, інсталяції, фото.
Катерина Яковленко, зокрема, докладно аналізує три фільми: «Ентузіязм (Симфонія Донбасу)» (1930) Дзиґи Вертова про першу радянську п’ятирічку, «Липневі грози» про страйк гірників у 1989-му та «Дзеркало для героя» (1988) про подорож у часі на Донбас 1949 року. Зіставлення цих двох документалок й одного ігрового кіно насправді засвідчують ту саму метафоричність цих теренів, їхню мінливість і невловимість. І, зважаючи на непросту історію Донбасу, — його неминучість: «Лютий 2022 року почався зі слова “неминучий”. Слово в словнику не нове, але, як виявилося, є одним із тих, які можна назвати страшними: лякала не війна, а неминуча війна. Це та війна, що неминуче настане, чи та війна, що ніколи не мине».
Від скіфів до Донецького Євромайдану й аж до сьогочасної війни — такий період охоплює нонфікшн Яковленко із поясненням: «Степ не пустував і не був відкритим. Він голодував. Голодував за життям. Коли тіло голодує, воно їсть саме себе». Степи України як стопи. Степи України як стовпи. І Донецька область, яка на мапі схожа на розкриту долоню трудівника.
Авторка менше аналізує художню творчість, але наводить доволі знакову цитату з прози радянського письменника Бориса Горбатова, який народився в Первомайську (нині — Сокологірськ) Луганської області: «Моєму серцю ближчий тривожний пейзаж Донбасу; він немов створений для мрійників… Тим і дорогий моєму серцю донецький пейзаж, що створений він людськими руками. Так, природа образила, скривдила мій рідний край, не дала йому ані вільних річок, ані зелених лісів, ані духмяних трав. Але людина не захотіла змиритися з убогими дарами природи. Вона стала богом та створила собі й степи, й ліси, й річки, й гори». Симптоматична фраза, бо ж вона — знову лише про клаптик Донбасу і про вибудовування радянської міфології цього краю. Про «вугільний борг країні», про втрати і переміщення, про територію примусу, схожу на полотна Гої.
Найточніше ж авторка формулює свою тему й ідею ще на початку видання, по суті, пояснюючи особливості власної мови і розмови про цей край: «Кордони Донбасу завжди трансформуються залежно від уявлень і знань. Так Донбас постає як метафора складної памʼяті, втрати, боротьби за ідентичність і ландшафту, що сформувався через насильство та любов і намагається віднайти свое майбутнє в минулому, що постійно повторюється. Це також метафора колоніального досвіду, руйнування і спроби відновити голос і звʼязок із землею через образи та мистецтво зокрема. Це — простр реальності, що вимагає специфічної мови — такої, яка здатна відобразити й описати травму століть». Тож, у кінцевому рахунку, ця книжка — про травми, завдані пам’яттю віків і найновішими подіями, що перекроїли і мапу, і територію.
