Цим есе я підводжу риску під текстами, присвяченими постпостмодернізму, які я писав протягом останніх місяців. Я не ставлю крапку — скоріш три крапки, бо тема лишається відкритою і доволі перспективною для подальших досліджень. Модернізм зайшов у свою внутрішню кризу, й на порятунок прийшов постмодернізм. Постмодернізм закінчився («постмодерн» — це лише «слоган» для безлічі суперечливих тенденцій, «модне слово» для множинності непослідовних сприйняттів), хай живе постпостмодернізм. Постметамодернізм став своєрідною парасолькою для всього, що прийшло на зміну постмодернізму. Метамодернізм у конкурентній боротьбі виграв змагання за назву, бо найкраще описав відчуття сучасної людини. Якщо інші терміни фокусувалися на технологіях (діджимодернізм) чи глобалізації (альтермодернізм), то метамодернізм пояснив психологію сучасної людини: вона втомилася від постмодерного, прагне щирості та сенсу, але надто розумна, щоб просто повернутися в минуле.
Тим, хто зацікавився моїми попередніми розвідками щодо постпостмодернізму і хоче піти ще глибшими й цікавішими лабіринтами новітніх «-ізмів», я запропоную взяти до рук книгу про найсучасніший стиль у культурі (метамодернізм) мого колеги Максима Нестелєєва «Метамодернізм. Між застарілою іронією і новою щирістю», яка щойно (2026 року) вийшла в київському видавництві «Темпора». Постмодернізм наголошував на тому, що все важливе вже сказано, істина ілюзорна і єдине, що лишається — іронізувати над усім. Водночас метамодернізм стверджує, що ми справді все знаємо, ідеалу не існує, але, попри все, ми будемо його шукати. Отже, хай цей короткий текст послугує передмовою (бо я і сам книгу ще не читав) до праці Нестелєєва про метамодернізм як про пошук істини, який триває й триватиме далі.
— Гаразд, — сказав я, — то що таке Ерос? Може, смертний?
— Ні, він не смертний.
— Що ж тоді?
— Як ми вже говорили, — провадила вона, — він щось середнє між смертним і безсмертним — між людьми й богами.(Платон. Бенкет. Фрагмент 202d-e)
Префікс «мета-» в терміні «метамодернізм» співвідноситься з грецьким поняттям «метаксис» (μεταξύ). Воно вживається у Платона, в його «Бенкеті», та описує стан між двома крайнощами (між безсмертним та смертним, між богом та смертним). Уявімо героїв стародавніх міфів і легенд — це щось середнє між богами й людьми. Отже, метамодерн — це рух між двома протилежними полюсами: між постмодерністським та допостмодерністським (можливо, навіть модерністським), між іронією та ентузіазмом, між сарказмом і щирістю, між еклектичністю та чистотою, між руйнуванням і побудовою.
Вважається, що перехід від постмодернізму до метамодернізму відбувся на початку 2000-х років (орієнтовно з 1990 по 2011-й). Наприкінці 90-х постмодерністська іронія та деконструкція вичерпали себе, і почало формуватися передчуття змін. 2001 рік (особливо після терактів 11 вересня) став точкою неповернення й умовною датою «смерті» постмодернізму. Іронічна гра змінилась на реалістичну історію і навіть війну (на Близькому Сході). Виникла потреба в щирих сенсах і вірі у «світле» майбутнє. Цей період також характеризується технологічними та кліматичним змінами. Соцмережі змінили спосіб комунікації людей. Загроза глобального потепління змусила людство шукати спільні рішення, що було неможливо в часи постмодерну, коли «нема ніякої спільної істини». Орієнтовно з 2008 і до 2011 року відбувається формалізація терміну. Фінансова криза (2008 рік) остаточно підірвала віру в старі структури та підштовхнула людей шукати нові утопії. У 2010-му виходить есе «Зауваги щодо метамодернізму» Вермюлена та ван ден Аккера. У 2011 році британський теоретик культури Люк Тернер публікує «Маніфест метамодернізму» (Luke Turner, The Metamodernist Manifesto), де говорить про осциляцію (коливання) як головний принцип сучасності («We recognize oscillation to be the natural order of the world»).
«Ми пропонуємо прагматичний романтизм, вільний від ідеологічних обмежень. Отже, метамодернізм слід визначати як мінливий стан між іронією та щирістю, наївністю й обізнаністю, релятивізмом та істиною, оптимізмом і сумнівом, а також за межами цих протилежностей, у пошуках різноманіття розрізнених і невловних горизонтів. Ми мусимо рухатися вперед і коливатися!»
(Люк Тернер, «Маніфест метамодернізму»)
Отже, ключовим ресурсом метамодернізму справедливо вважати програмний текст «Зауваги щодо метамодернізму» («Notes on Metamodernism», 2010). Це дослідницький проєкт професора Університету Осло Тімотеуса Вермюлена (Timotheus Vermeulen, 1982) і професора Університету імені Еразма Роттердамського Робіна ван ден Аккера (Robin van den Akker, 1982). Автори «Зауваг» описують метамодернізм як нову культурну логіку чи «структуру відчуття», що виникла після постмодернізму. Вони стверджують, що метамодернізм епістемологічно слід розміщувати поряд із (пост)модернізмом, онтологічно — між (пост)модернізмом, а історично — за межами (пост)модернізму. Ціль проєкту полягала в тому, щоб провести першочергову розмітку, перекодування і позиціювання сучасної естетики та культури через мистецтво. В майбутньому до проєкту доклалися і багато тих, хто досліджував еволюцію мистецтва, естетики та культури. Автори говорять про відчуття «повороту», який визначає сучасну культуру та політичний дискурс. В сучасних умовах постмодерністська лексика більше не може впоратися з плинністю соціальної реальності. Коли сьогодні мова заходить про сучасне мистецтво, культуру, естетику та політику, постмодерністські дискурси втрачають критичну цінність. Таким чином, метамодернізм — це відчуття, яке з’явилося у 2000-х роках і стало домінантною культурною логікою західних (пост)капіталістичних країн.
Десятиліття іронії змінюються пошуком справжніх почуттів. Метамодерне мистецтво часто виглядає дуже тендітним, по-дитячому наївним і відвертим — наприклад, у творчості Веса Андерсона чи Лани Дель Рей. Перебувати в метамодерні — це свідомо обрати шлях освіченої наївності (informed naivety), знати, що світ навколо саморуйнується, але все одно не припиняти бути оптимістом. Але метамодерн — це не сліпе прийняття бажаного за дійсне, а маніфест віри всупереч будь-якій логіці. Щоб краще це зрозуміти, візьмемо за приклад фільм «Все завжди й водночас» («Everything Everywhere All at Once», 2022). Фільм абсолютно абсурдний, хаотичний і сповнений чорного гумору, але за всім цим — максимально щира історія про любов і прощення. Ми назвемо цей дискурс, що коливається між модерністським ентузіазмом та постмодерністською іронією, метамодернізмом, пишуть у своїх «Заувагах» Вермюлен і ван ден Аккер. Вони стверджують, що метамодерн найяскравіше виражається у неоромантичному повороті, який останнім часом асоціюється з архітектурою Герцога та де Мерона, інсталяціями Баса Яна Адера, колажами Девіда Торпа, картинами Кей Доначі та фільмами Мішеля Гондрі.
За Фредріком Джеймісоном постмодернізм був домінантною культурною логікою капіталістичного суспільства. З іншого боку, метамодернізм — це не якась усталена структура сприйняття культури, а домінантна культурна логіка доби постправди (post-truth) та цифрового феодалізму. Метамодернізм не можна назвати альтернативою постмодернізму, скоріше це один з багатьох варіантів актуальної для нас культури. Він стоїть на плечах постмодернізму та постпостмодернізму. Зрозуміти метамодерн можна через властивий йому ефект маятника (oscillation). Людина наче розгойдується між модерністським ентузіазмом (вірою в прогрес, щирістю, наївністю) та постмодерністською іронією (скепсисом, висміюванням, деконструкцією). Вже ніхто не обирає той чи інший бік — усі перебувають на обох полюсах одночасно. Отже, любий читачу, до зустрічі по той бік постмодерну, а саме в метамодерні.
