Сьогодні, в умовах боротьби українців за ідентичність проти зовнішнього ворога, не менш важливо усвідомлювати внесок попередників у розбудову нашої науки та культури у роки підімперської залежності. Значним явищем для розвитку української справи став журнал «Київська старовина»: на його сторінках опубліковано безліч документів та розвідок, що і досі становлять наукову цінність. Це видання довгий час очолював Володимир Науменко, хоча в історію України він увійшов не лише як журналіст, а і як освітянин та державний діяч.
Педагог і мовознавець
Володимир Науменко народився у 1852 році у Новгороді-Сіверському у родині освітян. Освіту отримував у київській 2-й гімназії, де потоваришував із багатьма відомими згодом діячами українського руху. Закінчивши слов’яно-руський відділ історико-філологічного факультету Київського університету, почав викладацьку діяльність у гімназії, яку сам закінчив. Пізніше викладав у низці київських гімназій, зокрема у Фундуклеївській жіночій гімназії, кадетському корпусі та Колегії Павла Галагана, про історію якої сам неодноразово писав.
Маючи ліберальні погляди, Володимир Науменко підтримував тісні контакти як з українською громадою, так і з російськими науковцями. Як викладач словесності та науковець уже з двадцятирічного віку увійшов до складу Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. З 1990-х років і до Першої революції працював головою Київського товариства грамотності. Також входив до комісії Російської академії наук під керівництвом академіка Алєксєя Шахматова, яка виступала проти указу 1876 року про заборону української мови. Разом з Оленою Пчілкою, Іллею Шрагом та Миколою Дмитрієвим Науменко сформував делегацію, яка домоглася права українців на друк преси своєю мовою.
Долучався до методичних розробок у педагогіці та постійно займався розвитком молодих педагогів. Колеги цінували його внесок і людські якості. Гнат Житецький, син мовознавця Павла Житецького, писав про Володимира Науменка: «…Можна сміливо сказати, що в Києві не було більш відомого в найширших колах, популярнішого у найбільш благородному розумінні педагога і громадського діяча, ніж Науменко. Він був упродовж 45 років кращим учителем в усіх значеннях».
Як науковець Володимир Науменко написав низку праць із граматики української мови, займався етнографією та публікував літературознавчі розвідки з історії нашої літератури: від «Слова про полк Ігорів» і до критичних нарисів щодо Котляревського, Шевченка, Глібова та інших. Також разом з іншими філологами-громадівцями долучився до складання словника української мови.
Завдяки дуже схвальній оцінці Євгена Чикаленка і певній плутанині у його спогадах сьогодні побутує міф про начебто несправедливе присвоєння праці Володимира Науменка Борисом Грінченком у відомому «Словарі української мови». Дійсно, Володимир Науменко разом із Євгеном Тимченком у 1897 році опублікував у «Київській старовині» перелік слів на перші дві літери алфавіту. Планувалося, що вони опрацюють усі літери, проте далі справа не просунулася. Коли київська «Громада» запросила Бориса Грінченка виконати цю місію, він мав доопрацювати й опубліковані літери, адже за майже десять років матеріалів стало більше. Тому насправді праця Володимира Науменка стала проміжною між словникарством Михайла Комарова та Грінченків.
Володимир Науменко відзначився і відкриттям власної приватної гімназії у Києві в 1905 році, яку сам і очолив. Найвідоміший з-поміж її випускників — Максим Рильський. Сьогодні у будівлі колишньої гімназії працює Київська дитяча школа мистецтв імені М. І. Вериківського.
Певною мірою Володимир Науменко перебував і в колі товаришів Михайла Грушевського. Ставши членом Українського наукового товариства в Києві, він тривалий час був заступником голови товариства, яким обрали видатного історика. Цьому самому товариству в 1913 році Науменко передав у дар власну бібліотеку, що налічувала кілька тисяч найменувань. Також заступником Михайла Грушевського він був у щойно створеній Центральній Раді та навіть керував нею за відсутності голови.
Останньою науковою місією діяча були «Найголовніші правила українського правопису», які він розробляв як член Правописної комісії Міністерства освіти УНР. Але завершити її не дали більшовицькі окупанти.
«Київська старовина»
У другій половині ХІХ століття українська громада Києва разом з інтелігенцією та науковцями з усієї Наддніпрянщини зуміли зорганізувати потужний журнал «Кіевская старіна» («Київська старовина»). Він публікував наукові тексти та інколи белетристику на українську тематику, щоправда, московською мовою. У 1893 році на одному із засідань «Старої громади» Володимира Науменка вирішили призначити редактором журналу. Його затвердила й імперська влада, тож діяч керував журналом аж до 1906 року.
Редакція «Київської старовини» (Науменко стоїть, третій зліва)
Перебравши на себе справу видання журналу, Володимир Науменко змушений був заопікуватися й усіма клопотами, повʼязаними з ним. Часто не вистачало грошей на друк, тож редактори мали «поповнювати з своїх кишень, якщо буде дефіцит у кінці року». Та найбільше дошкуляли цензурні заборони окремих текстів.
Оголошення на сторінках КС.
Ці заборони часто зводили нанівець редакторські зусилля, адже, як писав Володимир Науменко до Василя Гнилосирова: «…маю поплакатися, сказавши Вам дещо про перший номер цього року. Бачите самі, звичайно, що вийшов він покалічений й тоненький, але ж він повинен був вийти далеко не таким. Що ж будете робити, коли цензор, пропустивши було статтю про Маркіяна Шашкевича, потім взяв назад свій дозвіл, і я мусив передрукувати один аркуш, а три аркуші викинути зовсім. Крім того, про це ж таки діло була в мене розмова з генерал-губернатором аж дві години…». Очевидно, такі розмови не були приємними. У такому ж дусі писав редактор і до Бориса Грінченка щодо заборони його статті: «трапилося лихо з Вашою статтею: цензор пропустив уже було її, а потім вирізав усе те, що було вже надруковано; через це книжка днів на п’ять затрималася виходом, та ще й вийшла покаліченою, бо довелось дещо передрукувати наново. Не повідомляв Вас про це до цього часу, бо ще мав деяку надію провести цю статтю на лютий, але тепер і ця надія полинула у вирій».
Від громади до гетьманського уряду
Володимир Науменко був активним діячем українського національного руху, зокрема однією з центральних постатей київської «Старої громади» та, певний час — її скарбником. Окрім редагування «Київської старовини», працював зі часописами «Україна» та «Свобода і право». Належав до київського товариства «Просвіта», особливо активним був у ньому з початком визвольних змагань 1917 року.
Ставши заступником голови Української Центральної Ради, Володимир Науменко працював переважно в освітньому напрямку — реалізовував програму українізації освіти, а згодом став куратором Київського навчального округу. Він сприяв розбудові української школи, однак був противником виключення російських науковців та інтелігенції з цього процесу. У цьому, як і в випадку критики окремих самостійників, зокрема Івана Огієнка, проглядається певний пієтет діяча до імперії, звісно, у формі федерації.
Восени 1918 року Володимир Науменко став міністром освіти в уряді Павла Скоропадського. В цій ролі встиг провести певні реформи та взяти активну участь у заснуванні Української академії наук і, зокрема, підписав призначення Володимира Вернадського її керівником. Гетьман Павло Скоропадський у спогадах відзначав міністра як видатну постать: «Людина надзвичайно культурна, відомий педагог поміркованих поглядів, що любив Україну… Науменко був дійсно видатною людиною в своїй галузі. Він з великою енергією взявся за деякі реформи, що позитивно впливали на нашу навчальну діяльність. Він бажав створити зразкову українську гімназію. Я завжди дуже любив його доповіді, бо бачив у ньому світлу ідейну особистість».
В умовах політичної боротьби кінця 1918 року Володимир Науменко опинився в центрі суспільних дискусій, зокрема щодо допуску до мобілізації старшокласників. У відкритому листі колишній міністр доводив, що мав домовленість із головнокомандувачем генералом, за якою «бой-скаути не будуть притягнуті до військових обовʼязків, а тільки будуть оберігати лад життя в місті, щоб забезпечити людність од злодіїв та грабіжників». Водночас він зізнавався, що «все це було для мене так гірко, що я рішив було зректись з прийнятих на себе обовʼязків міністра, але цим я тільки захистив би себе од неприємностей, нічим не захистивши долі тої молоді, про яку взнавав себе обовʼязаним піклуватися перш над усе. Ось через що я залишився на посаді, рішивши зараз же повести справу з бой-скаутами так, щоб їх якомога більше оберігати і якомога швидше».
Вбивство окупантами
Після приходу до влади Директорії УНР Володимир Науменко продовжував займатися науковою роботою і працював в Українській Академії Наук. Це саме робив і в час більшовицької окупації, аж доки його не схопив якийсь із каральних патрулів. Вже наступного дня після арешту за типовим звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» 8 липня 1919 року науковця розстріляли більшовики.
Драматизму цій історії додає лист від Володимира Вернадського та Агатангела Кримського, які хвилювалися про долю колеги та звернулися до окупаційного «керівника освіти» з листом-проханням звільнити науковця з-під арешту. У цьому листі було сказано: «Українська Академія Наук звертається до Вас з проханням вжити заходів, щоб було увільнено заарештованого співробітника Академії Володимира Павловича Науменка. В.П. Науменко дістав од Академії Наук надзвичайно важне наукове доручення — розробляти історію українського літературно-наукового руху XIX століття по матеріалам його власного архіву, в якому зібрано велику масу надзвичайно цінного і цікавого матеріалу з 80-90-х років минулого століття, коли то В.П. Науменко брав якнайживішу участь в громадсько-політичному русі, був в безпосередньому звʼязку з усіма виднішими діячами того часу. Окрім того доручено йому Академією розробляти фольклористичній матеріал, якого в нього назбиралося теж немало (рукописні збірки фольклорних матеріалів ХІХ ст. тощо). Арешт В.П. Науменка відбирає всяку змогу продовжувати цю надзвичайно важливу виключно наукового характеру працю, якої окрім його ніхто інший вести не може. До цього Академія має додати, що В.П. Науменко з того часу, як працює в Академії, стоїть осторонь від усякої політики, присвятив усього себе культурно-науковій праці, розуміючи, що вона народові тепер особливо необхідна». Цей лист прийшов до адресата на день пізніше за розстріл науковця.
Володимир Науменко — знакова постать української науки та громадського руху, яка залишила помітний слід у національній справі кінця ХІХ — початку століття. Водночас його значна ліберальність сприяла захисту, як би сьогодні сказали, «хороших рускіх», що не було поодиноким випадком та вибудувало цілий політичний рух — федералізм, який став згубним для тодішньої державності. Це ми знаємо лише після минулого століття, що стерло всі ілюзії про цивілізованість московського «племені людоїдів». А от «Київська старовина» — чи не основне дітище Володимира Науменка — містить факти і джерела, які вже не стерти. Вона і сьогодні розкриває нам чимало неоціненних цікавинок про минувшину та є унікальним свідченням про ту давню і романтичну добу.
