Пам’ятаєте, Юрій Шевельов перерахував трьох найстрашніших ворогів українського відродження: а) Москва; b) комплекс кочубеївщини; c) провінціалізм? За двох із них у нас відповідає з певним успіхом армія та Служба безпеки, а хто опікується третім ворогом? Схоже, ніхто, а загроза в стратегічному плані не менш руйнівна.
Як порахувати провінціалізм? А ніяк. Не міряється. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Чому це погано? Бо замість відповідати на актуальні виклики, провінціал реагує на вчорашні. Замість ставити собі великі цілі, провінціал змагається до дрібної мети, найчастіше меркантильної, але подекуди й принципової, як він розуміє принциповість. Замість орієнтуватися на кращі зразки, він продукує зневагу і заздрість. Провінційна Україна — надійний спосіб згаяти, змарнувати всі здобутки на фронті й усі досягнення в громадському житті, а вони в нас, що не кажіть, є. Тобто повернутися до стану УРСР, тільки без ракет і космічної промисловості, але з розгубленим, розлюченим населенням.
Я знайшов зручний синонім, щоби краще зрозуміти згубний феномен. Ось він: плебейство. По суті своїй те саме, тільки наочніше. Визнаю, пояснювати провінціалізм через плебейство, а плебейство через провінціалізм — рекурсія, як лаються філософи, а простіше — порочне коло. Але воно працює. Визначення «плебей» чи «аристократ» — зовсім не обов’язково обставини генеалогії, подекуди навпаки. Серед тієї ще, дореволюційної аристократії я зустрічав персонажів дуже різноманітних, у тому числі досить комічних, а серед не надто розвинених мешканців нашої глибинки спостерігав правдиві взірці шляхетності. Зрештою нема сенсу мірятися давністю роду, всі ми походимо від Адама з Євою або австралопітекині Люсі, кому як подобається. Тобто це не про комбінацію амінокислот, а про ментальність.
Україна за своєю природою ніяк не плебейська, коріння її модерної традиції — в лицарстві, в козацтві. В цьому ми нічим не відрізняємося від «старої» Європи, яка рахує свою соціокультурну безперервність від воїнів Карла Великого і короля Артура. Перебіг останньої війни переконує, що ці якості були неглибоко заховані й масово проявилися, щойно на них виник запит. Але, за контрастом, плебеїв теж видно неозброєним оком. Втім це не лише наш феномен, і не лише обставина воєнного часу. Весь «перший світ» з жахом спостерігає ренесанс плебейства. Десь вони вже біля керма, десь рвуться до нього з великими шансами на успіх. Там, де дорвалися, викликають «іспанський сором» — точніше, угорський, словацький, американський. Не випадково їх так дратує Україна, що бореться: жлоба завжди дратує шляхта і шляхетність.
Сучасного плебея передбачив і описав аж 1930 року велет Ортега-і-Гассет. Це він не посоромився «назвати кішку кішкою», розповівши про феномен «мас, що повстали» й про їхній подальший маршрут на довге століття. За ним через якийсь час виступив із попередженнями Адорно — він хоч і лівий-лівий, а важливі речі вхопив. Ішлося про те, що «масова людина» дедалі стрімкіше відмовляється від моралі як такої, а поп-культура остаточно позбавляє її суб’єктності.
За останніх пів століття ці фактори посилилися, разом із тим виникли нові. До розриву з минулим (неминучим у добу урбанізації й потужних міграцій), занепаду релігійної свідомості з чітко прописаною системою координат додалися відмова від авторитетів (заміна авторитету популярністю), визнання неактуальними зразків гідної поведінки й смаку як такого. Вже в ХХІ столітті постали новітні виклики: по-перше, кінець «епохи благоденства», втрата перспективи, страх перед майбутнім; по-друге, поступове, але невпинне зменшення впливову професійних засобів масової інформації й заміна їхніх функцій соціальними мережами, позбавленими за визначенням експертизи й критичного аналізу. Представник «меншості» все ще дізнається новини й живиться ідеями з «Таймз» або «Вошинґтон пост», представник мас обмінюється «думками» із собі подібними в тік-току.
Боронь Боже засуджувати сучасні звичаї, це поганий тон від часів Цицерона! Тим не менше, перелічені обставини стимулюють розквіт таких людських якостей, як конфліктність (наслідок непевності в собі), пиха (компенсація успадкованих або набутих травм), уразливість (і схильність ображати, ці властивості завжди ходять парою), невдячність (захист від визнання чужих заслуг і власної недосконалості). Плебей скептичний, завоювати його довіру можна чимось яскравим і попсовим, а переконати аргументами в принципі неможливо (плебей завжди «голосує серцем», тому за першої нагоди обирає плебея).
А в нас є ще локальні особливості цього психотипу. Ми все ще пишаємося «горизонтальними зв’язками», що проявилися під час Євромайдану, однак зв’язки до зв’язків не приходяться. Плебей не вміє гуртуватися навколо мети, ідеї чи завдання, але він легко координується, якщо йдеться про цькування когось помітного, в цьому він непереможний. Він поважає «порядок», як він його розуміє, й плює на закон. Як уже було сказано, він не визнає цінностей й охоче вірить, що їх не визнає ніхто. Він взагалі вважає, що всі навколо шахраї, але деяких шахраїв готовий толерувати, якщо вони належать до близького кола: кум, сват, однокурсник, партнер за рибалкою. Наш плебей легко дратується, його все «бісить», водночас він агресивний, якщо він з вами не згоден, він формулює це так: 1. ти кажеш дурню (відразу на «ти», хоча ви особисто не знайомі); 2. ти не розумієшся на темі; 3. ти взагалі ідіот; 4. ти агент чогось там, залежно від настрою, — 4.1 Банкової; 4.2 Кремля; 4.3 Порошенка; 4.4 міжнародного єврейства; 4.5 рептилоїдів.
Я міг би продовжити цей сумний перелік, але я не священник на проповіді, щоби перераховувати людські гріхи. Я лише намагаюся сформулювати нагальні загрози для країни, яка перебуває на межі виснаження, а кожна маніфестація жлобства послаблює її зсередини дедалі більше, й ніякі прояви мужності, стійкості, взаємодопомоги й милосердя не компенсують ці руйнівні прояви «демократизації».
Плебей ховається від мобілізації, бо це його природа, й радіє, коли команда інших плебеїв влаштовує засідку й відбиває бусифікованого ухилянта. Ні для кого не таємниця, що в ТЦК і ВЛК на кожному кроці набивають собі кишені й зловживають владою, але є й інші, де працюють з останніх сил ветерани, списані з фронту по здоров’ю, співвідношення тих і тих ніхто не досліджував, але для жлоба фактичний бік не актуальний, а його симпатії на боці тих, хто зумів відкосити й надурити. Сам факт дезертирства плебей не засуджує, а питання, хто його має захищати від братніх кайданів, його не цікавить, як, напевно, й не цікавить, під якою владою йому та його співвітчизникам далі жити в разі поразки.
Плебей кайфує від цирку зі звинуваченням у корупції та державній зраді колишнього президента. Авжеж, попередник, м’яко кажучи, не святий, проте покласти на законні процедури те, що колись клали на піаніно, й виставити Порошенка зрадником поруч із Медведчуком мали б аж ніяк не ті, під чиїм крилом буяли Вагнергейт, розмінування Чонгара і «двушечка на Москву». Український плебей, замість затягнути паски, продовжує далі займатися великим будівництвом, а замість підняти платню військовим, оголошує черговий кешбек на пальне, бо електоральна цінність воїна на нулі менша, ніж плебея за кермом спортивного кара без глушника.
Плебей радісно накидається на жінку, яка віддала дванадцять років життя порятунку поранених, вояків і цивільних, і сама втратила на цьому здоров’я. Один окремо взятий журналіст, поза всяким сумнівом, має право ставити питання щодо витрачених волонтерських грошей, нічого не поробиш, робота така. Але ж далі посполиті, які пожертвували копійки (а, може, й не пожертвували, хтозна) захоплено розповідають, що «Госпітальєри» непрозорі й погано комунікують. Коли їм показують усі звіти, передбачені законом, вони кажуть, що цього недостатньо, бо… це питання суспільної довіри, хоча для плебея «довіра» як категорія не існує. Проблема, звісно, не в недоторканості, а в почутті міри, якщо хочете, наявності смаку: коли ти тільки вирішуєш шукати саме в цьому напрямку, хоча потенційних об’єктів пильності не бракує, коли авансом підозрюєш тих, хто віддав на п’ять порядків більше за тебе, й тобі це відомо, — це прояв певного стану душі.
В Україні розквітла культура неповаги — так-так, це теж культура, ось така культура, в антропологічному сенсі слова. Почасти то все наслідки колективного тривалого стресу, почасти порушення балансу серед популяції, коли найдосконаліші носії української гідності першими пішли у вогонь і згоріли на передовій, називається «негативна селекція». А почасти всіх тих глобальних цивілізаційних процесів, про які я розмірковував вище. Плебейство роз’їдає тканину соціального життя, дискредитує інституції, унеможливлює взаємодію, стончує державу й у кінцевому рахунку зменшує здатність чинити опір агресору. Боротися з цим важко, почасти неможливо. Можливо ось що: не дозволяти каламутному потоку підхопити тебе, не вестися на моральні провокації, чинити опір на індивідуальному рівні. Усіх не вилікуєш. Себе можна.
