Після вторгнення у 2014-му році почала, а у 2022-му – продовжила формуватися велика група медіа, яким вдалося виїхати з прифронтових та окупованих територій. Це десятки редакцій, з обласних центрів та маленьких містечок.
Не всі медійники зберегли домівки чи офіси, але, попри надскладні умови праці – втримали колектив. І тепер намагаються працювати на підконтрольних українських територіях, зберігаючи зв’язок з аудиторією в окупації. Моя редакція в 2014 релокувалася з Донецька в різних напрямках: студії та корпункти в Маріуполь, Слов’янськ та офіс в Києві. А я з частиною редакції вже в 2022-му релокувалась із Донецька до Маріуполя, а потім – до Львова.
Релоковані медіа в Україні опинилися в ситуації, де поєднуються одразу кілька ролей і викликів. З одного боку, вони залишаються важливим каналом зв’язку з людьми, які проживають на тимчасово окупованих територіях. З іншого — працюють у середовищі, де відсутні сталі економічні моделі та довгострокове стратегічне бачення їхнього розвитку.
Під час публічних дискусій релоковані редакції часто описують як «місток» між окупованими громадами та рештою країни. Це безпосередня комунікація з людьми, які залишаються в окупації, зокрема через безпечні канали на кшталт анонімних телеграм-ботів (такий є у «Новин Донбасу»). Завдяки таким інструментам редакції отримують звернення з проханнями про допомогу, інформацію чи контакти. У ситуації, коли доступ до достовірних даних про аудиторію на цих територіях обмежений, подібні кейси стають одним із небагатьох способів зрозуміти, що цей зв’язок зберігається і має практичну цінність.
Водночас економічна модель релокованих медіа залишається вразливою. Ринок реклами для них фактично відсутній або обмежений (хто із бізнесу захоче інвестувати в рекламу у медіа, де значна частина аудиторії в окупації, або на прифронті), тому утримати штат власними силами редакції не можуть. У результаті більшість працює за рахунок грантової підтримки. Такий формат дозволяє зберігати діяльність, але не створює відчуття стабільності. Ми просто не можемо планувати розвиток у довгостроковій перспективі, особливо після січня 2025 року. Для частини медіа, які були змушені релокуватися ще у 2014 році, ця ситуація триває вже понад десять років.
При цьому важливо враховувати, що релоковані медіа – це не однорідна група. Вони різняться за масштабом, ресурсами, аудиторією та впливом. У ринкових умовах це означає, що не всі зможуть зберегтися в довгостроковій перспективі. Водночас, це ж не суто про економіку, адже для значної частини громад ці медіа залишаються єдиним джерелом зв’язку з українським інформаційним простором.
Окремий, болючий аспект – взаємодія з державою. До початку повномасштабного вторгнення держава доволі системно, хоч і не бездоганно комунікувала із мешканцями тимчасово окупованих територій. Після 2022 року, з огляду на масштаб викликів, ця тема відійшла на другий план. У результаті частину функцій, пов’язаних з інформуванням і підтримкою зв’язку, фактично перебрали на себе медіа та правозахисники.
Йдеться не про критику як таку, а про констатацію ситуації, коли відсутній повноцінний паралельний державний трек. У цьому контексті релоковані медіа можуть виступати не лише як незалежні редакції, але і як джерело даних, досвіду та аналітики, які можуть бути корисними для формування політик щодо окупованих територій.
Разом із цим, потенціал для такої співпраці залишається недостатньо реалізованим. У нас просто немає сталих форматів взаємодії, які б дозволяли системно обмінюватися інформацією, формулювати спільні запити або узгоджувати підходи. Це стосується як центральних органів влади, так і інституцій, дотичних до питань інформаційної політики, реінтеграції чи роботи з громадами.
У цій ситуації дедалі актуальнішою стає ідея об’єднання самих медіа. Йдеться не стільки про формальну структуру, скільки про створення дієвого механізму координації. Такий формат міг би включати регулярне обговорення спільних викликів, вироблення узгоджених позицій і, за потреби, представлення інтересів редакцій на рівні держави.
Це може бути як окреме об’єднання релокованих медіа (як у Кластері релокованих медіа, до якого входить і наша редакція), так і ширший союз регіональних редакцій – неформальна мережа регіональних медіа вже оформлюється на базі Донбас Медіа Форуму. Важливо, щоб такий механізм не передбачав втручання у редакційну політику і зберігав незалежність учасників.
Ще один можливий формат — створення консультативних або дорадчих структур за участі представників медіа при профільних органах влади. Подібні моделі вже існують і можуть бути адаптовані до потреб медіаспільноти. У цьому випадку йдеться про двосторонній процес: медіа отримують можливість бути почутими, а держава — доступ до практичного досвіду та інформації з територій, де офіційні канали працюють обмежено.
Паралельно з цим залишається відкритим питання довгострокової стратегії. Наразі відсутнє чітке бачення того, яку роль відіграватимуть релоковані медіа у процесі деокупації та після неї. Це стосується як інформаційної політики, так і економічної складової. Без такого бачення складно говорити про сталі моделі розвитку і планування.
Таким чином, релоковані медіа сьогодні перебувають у точці, де поєднуються функція суспільно важливого інструменту і необхідність адаптації до ринкових умов. Тож потрібен комплекс змін, що передбачає і внутрішню координацію редакцій, і більш системну взаємодію з державою, і підтримку донорів. Бо поки реклама не працює.
