У суботу, 14 березня, у віці 96 років пішов із життя видатний німецький філософ і соціальний теоретик Юрґен Габермас (народився 1929 року), якого вважають останнім представником «Франкфуртської школи» і який до останнього подиху вважав себе соціалістом. Понад 70 років він писав і рефлексував про такі теми, як демократія, капіталізм, визвольна політика тощо. Габермас — автор щонайменше 30 книг, у яких, окрім усього, намагався розв’язати питання про те, як нам сьогодні жити, не експлуатуючи одне одного. В своїх працях Габермас намагався поєднати філософськи оформлену критичну соціологію з філософією, заснованою на категоріях соціальної дії. З одного боку, він критикував Маркса та історичний матеріалізм, а з іншого — обмеження, які несуть із собою позитивістська соціальна наука та раціоналізм Просвітництва.
Ще в студентські роки мені до рук потрапив діалог між Юрґеном Габермасом та Йозефом (Бенедиктом XVI) Ратцинґером — невеличка брошура «Діалектика секуляризації: Про розум і релігію» (нім. Dialektik der Säkularisierung). У тексті піднімалось питання секулярного та постсекулярного. Діалог про засади світського західного суспільства та структурі міжрелігійного глобального діалогу відбувся 19 січня 2004 року. Габермасу тоді було 75, а кардинал Ратцинґер іще не став папою (це відбулося 19 квітня 2005 року). Парадокс цих понять («секулярність» і «постсекулярність») полягає ось у чому: якщо розібратися, то секуляризація (позбавлення) починається з відчуження від церкви того, що «природно» їй не належить. Логіка цього процесу приводить нас до розуміння, що в житті взагалі нема нічого, що насправді належало би церкві. Але процес секуляризації вчить і зворотному, а саме тому, що нічого не належить і Богові. Тепер усе, на що Він «претендує», має іншого «власника» — людину. Є припущення, що і сам Бог урешті-решт є певною ілюзією/проєкцією, створеною заради легітимізації людських цінностей. Але в діалозі Габермас визнає: релігія не зникає під тиском прогресу. Світське суспільство має навчитися співіснувати з релігійними спільнотами, не ігноруючи їх, а вступаючи в діалог. Сучасний розум «вичерпується» і потребує релігії як джерела моральної енергії та сенсу.
Серед основних праць Габермаса:
- «Структурні перетворення у сфері відкритості» (1962). У ній він досліджує становлення та занепад публічної сфери як простору вільного обговорення суспільно важливих питань.
- «Пізнання та інтерес» (1968). У цій праці Габермас аналізує взаємозв’язок між типами людської діяльності (праця, комунікація, влада) та формами пізнання.
- «Проблема легітимації в пізньому капіталізмі» (1973). Це аналіз кризових тенденцій у сучасних західних суспільствах, зокрема дефіциту довіри до державних інститутів.
- «Теорія комунікативної дії» (1981). Це мабуть головна двотомна праця, де Габермас викладає концепцію «комунікативної раціональності». Філософ вважав, що в основі вільного суспільства — раціональний діалог. Вільне обговорення проблем без примусу допоможе людству знайти консенсус. Габермас починав як «гайдеоґґеріанець» (ще в 50-х, захистивши свою магістерську з екзистенціалізму), але згодом став одним із найсуворіших критиків свого вчителя. На противагу Гайдеґґерові, Габермас побудував філософію, де істина народжується не в індивідуальному прозрінні, а в діалозі між людьми.
- «Моральна свідомість і комунікативна дія» (1983). В цій книзі представлений розвиток ідей дискурсивної етики, де моральні норми обґрунтовуються через вільний діалог усіх зацікавлених сторін.
- «Філософський дискурс модерну» (1985) є серією лекцій, у яких автор захищає проєкт Модерну проти критики постмодерністів, називаючи його «незавершеним проєктом».
До теми постмодерну у Габермаса було специфічне ставлення. Книга французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» була опублікована восени 1979 року. За рік по тому у Франкфурті Габермас прочитав лекцію «Модерн — незавершений проєкт». В постмодерністському дискурсі ця лекція займає специфічне місце і, хоча зачіпає лише окремий аспект постмодернізму, стала джерелом постійного цитування. Так відбулося через те, що в англосаксонському світі, Габермас вважався головним філософом сучасності. З моменту зародження в кінці 70-х постмодерністська ідея отримала критичну оцінку. Але не варто вважати, що праця Габермаса є відповіддю на текст Ліотара. Скоріш за все, Габермас, апелюючи до естетичного модерну з його новим відчуттям часу як теперішнього, відгукнувся на постмодернізм за версією Чарльза Дженкса. Саме цей естетичний модерн і є логікою капіталістичної модернізації. Габермас захищає Просвітництво. Проєкт модерну все ще має бути реалізований. Він вважає, що ідеї свободи, рівності та раціонального обговорення досі не реалізовані повністю, тому відмовлятися від них зарано. За Габермасом, проблема не в самому «розумі», а в тому, що ми звели його лише до інструментальної ефективності. Саме тому слід розвивати комунікативний розум (домовленість на основі аргументів, а не сили). Габермас критикує філософів-постмодерністів (Фуко, Дерріда, Ліотара), називаючи їх «молодими консерваторами», які звертаються до архаїки, діонсійських сил, щоб протистояти раціональності. Габермас пропонував не рухатися в постмодерн, а виправити помилки модерну. Ліотар писав про те, що постмодерн був не чим іншим, як розгортанням модерну. Габермас визнав перехід від модерну до постмодерну. Але обидва філософи не ризикнули заглибитися в дослідження форм постмодерну, що дорівнялися б за ретельністю до Ігаба Гассана та Чарльза Дженкса.
За часів незалежності українською мовою було видано декілька ключових праць Юрґена Габермаса, а також численні статті та інтерв’ю у наукових періодичних виданнях. Це і «Постметафізичне мислення» (Дух і Літера. 2011) і «До реконструкції історичного матеріалізму» (Дух і Літера, 2014). Останньою прижиттєвою книгою Габермаса стала його «історія духу» «Історія філософії» («Auch eine Geschichte der Philosophie», 2019), яка є монументальною двотомною працею (а це близько 1700 сторінок). Вона вважається підсумком життя мислителя. У ній він простежує розрив між вірою та знанням у західній думці, а також обґрунтовує походження сучасної світської моралі. Світський розум не впав із неба, а «виріс» із християнської теології, поступово вбираючи в себе її етичні смисли (наприклад, поняття свободи особистості та рівності). Габермаса по праву можна вважати великим раціоналістом, мислителем всесвітнього масштабу. У часи постмодерного скепсису він продовжував вірити у силу розуму. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Габермас вбачав загрозу (для Німеччини і для світу) в питанні ідеї нації, яка зараз активно відроджується в Україні та яку німці (після Другої світової війни) подолали, і тоді його запізнілі заклики до «дипломатичних розв’язань» війни викликали неабияку критику.
