Цьогорічна церемонія вручення нагород Американської академії кіномистецтв пройшла, як ніколи, передбачувано. Українські претенденти в 2026-му не потрапили до номінантів, тож вболівати випадало лише за іноземних улюбленців, а ще за те, щоб росіяни, яких було двоє (Павєл Таланкін і Константін Бронзіт), не отримали жодної статуетки. Втім, опосередковано кіно про Україну на «Оскарі» таки було (документальний короткометражний фільм про загибель журналіста Брента Рено в Ірпені в 2022 році), але перемогу воно не здобуло.
Потенційним тріумфатором церемонії міг би стати фільм про вампірів і блюз «Грішники» з рекордними шістнадцятьма номінаціями, але в підсумку він переміг лише в чотирьох — «Найкращий сценарій», «Найкраща музика», «Найкраща операторська робота» і «Найкраща чоловіча роль». І, певно, боротьба в категорії «Музика» була найзапеклішою, бо там зійшлися живі класики Александр Деспла, Макс Ріхтер, Джонні Ґрінвуд і Людвіг Йоранссон (який, зрештою, і переміг). У цьому переліку бракувало хіба Джона Вільямса і Ганс Ціммера, щоб конкуренція зовсім зашкалила. Шкода хіба, що статуетку не отримав Ґрінвуд за саундтрек до «Однієї битви за іншою», втім, мабуть, цього разу гітарист Radiohead написав заскладну музику для академіків, тоді як Йоранссон в «Грішниках» — це, як на мене, головна «несентиментальна» цінність «Грішників» з їхнім зіставленням американської й ірландської мелодики. Загалом же тільки музика рятує фільм Раяна Куґлера, цей посередній омаж «Від заходу до світанку» і «Факультету», від забуття. Крім того, варто відзначити, що операторка «Грішників» Отем Дюральд-Аркапоу — це перша жінка, яка перемогла в цій категорії. Що ж до Майкла Б. Джордана, найкращого актора, то, як і щороку, в цій номінації вибирати найважче, але принаймні в 2026-му ніхто не буде звинувачувати організаторів, що «Оскар» цього року «занадто білий». Це, безперечно, не найкраща роль Джордана (чи точніше — дві ролі, бо ж грає він двоюрідних братів-близнюків), бо навіть його Кіллмонґер з «Чорної пантери» був цікавіший, але вже маємо, що маємо. Хоча в ідеальному світі варто було б віддати нагороду геніальному Ітану Гоуку за акторський майстер-клас в «Блакитному місяці» Лінклейтора або ж бездоганному Вагнеру Моура за чудового «Таємного агента» Фільйо.
Цілком заслужено найкращим фільмом стала «Одна битва за іншою», а її режисер Пол Томас Андерсон переміг у своїй номінації. Тиждень писав про це кіно, і це справді видатне кінодосягнення і дуже тонка критика як лівих, так і правих. І ще абсолютно безсумнівний «Оскар» відійшов Шону Пенну за найкращу чоловічу роль другого плану фанатичного полковника Стівена Джей Локджо в тій же «Одній битві за іншою», хоча сам переможець на церемонію не з’явився, бо, кажуть, зараз перебуває в Україні (отак нашої країни на «Оскарі» наче і не було, але без нас не обійшлося). Також Андерсон забрав нагороду за найкращий адаптований сценарій, бо у його фільма є дуже віддалена подібність із романом «Винокрай» Томаса Пінчона, хоча це не так екранізація і навіть не кіно «за мотивами», а більше історія про книгу як натхнення, бо сценарист узяв з тексту хіба кілька незначних сюжетних колізій.
Найкращою акторкою без несподіванок стала Джессі Баклі за роль Агнес Гетевей, дружини Шекспіра, в стрічці Хлої Чжао «Гамнет», екранізації однойменного роману Меґґі О’Фаррелл. Чжао вже не вперше намагається поєднати східну і західну естетика у своїх фільмах, і в «Гамнеті» це спрацьовує насамперед як протиставлення відповідно театру і життя, різних ритмів й образних систем. І важливо, що головна ідея книги О’Фаррелл, в якій письменниці хотіла підсвітити «тінь поета», дбайливо перенесена на екран, адже сам Шекспір тут — навіть не другорядний, а третьорядний персонаж, буквально «привид», який лишається за кадром, поки в його родини відбуваються трагічні події. Кульмінацією фільму є п’єса «Гамлет», яку ми здебільшого дивимося очима Агнес, і Баклі прекрасно відіграє емоції матері, яка втрачає сина і «віднаходить» його завдяки мистецтву, примиряючись з утратою і нарешті розуміючи біль свого чоловіка.
Також цілком очікуваною стала перемога Емі Медіґан за найкращу жіночу роль другого плану в горорі «Зброя» Зака Креґґера. Її тітонька Ґледіс — справді незабутній персонаж з цього фільму жахів, і недарма вже готується пріквел винятково про неї. Загалом же Креґґер спромігся зробити стильний жахастик з різноманітних жанрових кліше, розбивши композицію фільму на частини, показані очима різних персонажів, не показавши якраз ту версію, яку бачить Ґледіс.
Найкращим міжнародним повнометражним фільмом стала «Сентиментальна цінність» Йоакіма Трієра, і цей той випадок, коли всі претенденти в номінації були дуже сильні: «Проста випадковість» Джафара Панахі, «Таємний агент» Клебера Мендонса Фільйо, «Сират» Олівера Лакса і «Голос Гінд Раджаб» Каутер Бен Ганья. Цікаво, що кіно Трієра сподобалося майже всім, бо йому вдалося зіграти і не полі артгаусу, і на полі масового кіно, не оминувши банальностей і передбачуваної сюжетної розв’язки. Історія батька-режисера, який шукає шляхів порозуміння з доньками не особисто, а за допомогою кіно, звичну його лінзу для сприйняття світу, — смикає одразу за всі сентиментальні ниточки. І ще, звісно, «Персона» Інґмара Берґмана стала тією вихідною ідейною точкою, звідки Йоакім Трієр і вирушив, спорудивши свою «цінність», яка, думаю, все ж у часовій перспективі слави Берґмана не здобуде.
І, хоч це очікувалося, але все одно це не дуже приємно — найкращим документальним фільмом став «Містер Ніхто проти Путіна» Девіда Боренштейна. І хоча в ньому заявлена копродукція Данії, Чехії й Німеччини, фактично це російський фільм, весь знятий Павлом Таланкіним, російським педагогом-організатором і шкільним відеографом з міста Карабаш Челябінської області. Тиждень писав про це кіно, яке утверджує цілковито проросійську і водночас домінантну західну версію подій, коли російсько-українську війну показано як війну Путіна проти українців і своїх же громадян, які виступають жертвами його режиму. Власне, «Містер Ніхто…» ще й ліпить з Павла Таланкіна такого собі бунтівника проти Кремля, хоча всі його подвиги, показані в фільмі, це радше пародія на героїзм, аніж щось суттєве. Хай там як, «Оскар» цьогоріч став більш політичним, ніж торік (дехто трохи сміливіше жартував про Трампа, а Хав’єр Бардем навіть вигукнув «Ні війні. Свободу Палестині»), та загалом це було не наше кіносвято, а чужа битва за «Грішників» і, зрештою, за Путіна.
