Я книжниця, і тому вислів Джона Актона «влада розбещує» мені добре знайомий. Філософи та дослідники здавна вивчають вплив влади на людську психіку, і порівнюють її з наркотиком: вважається, що влада стимулює «систему нагород» у мозку подібно до того, як це роблять опіати.
Це не є новою інформацією для пересічної людини. Проте люди схильні вважати, що владо-манами можуть бути лише помітні політичні фігури: президенти, міністри, депутати — і зовсім забувають як озирнутися навколо себе, так і подивитися в дзеркало. В певний момент, незалежно від нашого суспільного становища, ми опиняємося в ситуації, коли маємо владу над іншою людиною. І те, як ми використаємо цю владу: на користь собі і/або тій людині; чи будемо впиватися, насолоджуватися тою владою, отримувати задоволення; або навпаки, будемо відчувати тягар відповідальності — залежить тільки від нашого самоконтролю і самодисципліни.
У війську я мала чудову нагоду поспостерігати, як влада впливає на людей. Більшість тих людей були «звичайними» — тобто мали буденні характери, посередній інтелект, пластичні моральні цінності, і поза військом були б, з великою ймовірністю, ніким. Але система армії, така ще в багатьох своїх аспектах неповоротка і ригідна, дала їм у руки крихти влади; і люди радо користають із того, що армійська субординація повернулася до них привабливішим боком. В публіцистиці таке явище насолоди дрібною владою отримало назву «синдром вахтера». Хоча, якщо вже говорити про «синдром вахтера» в контексті Сил оборони України, то, певно, треба казати інакше, бо нарваного вахтера ще можна оминути: відіпхнути, пролізти через вікно, або розвернутися і піти. Думаю, підійде «синдром совкового командира». А ще — «синдром тилового бюрократа»: бойові військові дуже залежать від роботи служб тилу, від роботи інституцій соціального забезпечення. Обидві сторони це розуміють; а друга з них може не втриматися від спокуси проявити владу. Надто, якщо має відчуття внутрішнього невдоволення через те, що не воює… Найнеприємніше те, що совкового командира і тилового бюрократа — оминути значно, значно складніше.
Це може бути командир батальйону, що не відпускає бійців на лікування навіть за умови, що підрозділ зараз не на лінії бойового зіткнення.
Командир військової частини, який не соромиться заявити мені, воячці з бойовим досвідом: «У мене жінки на бойові не ходять. Чому? Яке твоє діло “чому”, пані молодший сержант?»
Особа зі стройової, чиясь протеже, без узгодження з якою ніхто не поїде у відпустку. Що байдуже на бажання та потреби самих бійців — то ще нічого, то ще типово; але ж байдуже і на командирів тих бійців, які якраз і склали адекватні графіки відпусток…
Командир, що гасить всі ініціативи, які мали нахабство походити від його підлеглих.
Інструктор у навчальному центрі — після відмови курсанта лягти в калюжу на ранковій зарядці взявся його ображати. Розійшовся настільки, що ситуацію аж начальник школи розрулював.
Командир, що не відпускає на курси FPV вмотивованого бійця, бо бідака мав необережність зарекомендувати себе як гарний водій.
Працівниці у Пенсійному Фонді, що «гублять» заяви на ідентифікацію, через що ветеран з інвалідністю регулярно має затримки пенсії.
Кадри, які неправильно виписали довідку пораненому — і навідріз відмовляються виправити. «В результаті проходження військової служби» замість дійсного «в результаті захисту Батьківщини» — і вже суттєва різниця у виплатах. А кошти так потрібні на лікування…
Лікарі ВЛК або МСЕК, чия влада настільки велика, що за одним їхнім розчерком в людей відростають кістки, відновлюються перебиті нерви, видалені м’язи раптом починають знову працювати.
Читайте також: Нова колективність
А коли ці «синдроми» поєднуються із сестрою своєю — некомпетентністю, то виходить сумний і смішний театр абсурду. Армія на прощання зіграла мені акорд, ніби із «Бравого вояка Швейка», бо перед тим, як звільнитись, я прийшла у фінслужбу з питанням: «Мені цеє, досі підйомні не надійшли» (це виплата, яка належиться контрактникам при проведенні в іншу військову частину).
— А ми не можемо їх вам виплатити, — каже головний фінік. — Ваша попередня в/ч не продовжила вам ваш контракт у березні.
— Так він же автоматично продовжується під час дії воєнного стану, — мої очі починають круглішати. «Інакше я би, може, й раніше звільнилася, але в мене вибору не було через ці автоматично продовжувані контракти».
— Так, продовжуються, але це має бути оформлено документально. Ви ж дорослі люди, чому ви це не контролювали?
Спершу я думаю, що фінік жартує, але його обличчя виглядає дуже серйозним. Я знаю, що після служби, десь о 16 чи 18, він згорне ноутбук і піде відпочивати — можливо, навіть додому, до сім’ї. І він щиро не розуміє, чому я, доросла жінка, воячка, не проконтролювала своє становище. В його картині світу таке неприпустимо, і він не збирається мені потурати. Зрештою, я даю раду своїй розгубленості і стараюся відповісти спокійно:
— Але звідки мені знати, як це взагалі робити?! Я знаю свої посадові обов’язки і виконую їх, а ті всі документи… то ж діловоди на ППД роблять.
— Тоді що ви тепер хочете, якщо не контролювали?
Мої думки зносяться вгору, я собі уявляю, як їбінях харківського прикордоння (там ми були того березня) я підходжу до ротного і:
— Друже, я ниньки працювати не вийду. Мені тре’ в Житомир, контролювати штабних, щоб вони продовжили мені контракта. Інакше потім буду мати проблеми з виплатами.
М-м-м, ви теж уявили очі ротного і решти підрозділу? І яке «веселе» життя я би цілком заслужено отримала, якби зробила сказане?
Ті «підйомні» мені таки виплатили згодом; бо опція «подзвони на Гарячу лінію» існує та іноді дає результат. Коли я стикаюся із «синдромом бюрократа», то згадую слова побратима: «Люди заходять [у тилові служби, соцзахисти і т.д.] і починають просити. Це помилка. Я, коли був на МСЕК, сказав: не хочу від вас нічого лишнього, але і того, що мені належиться, — не віддам. Не знаю, чи то вони так пройнялися, чи то мені пощастило, але без проблем дали другу групу. Хоч мені й казали, що та МСЕК дуже корумпована».
