Військове капеланство традиційно порівнює солдата з вівчаркою, що охороняє стадо. У вівчарки є зуби: без них вона не зможе захистити тих, за кого відповідає. Так само і воїн: його завдання — протистояти злу, захищати життя та безпеку інших людей. Він бере на себе тягар насильства, щоб інші могли жити мирним життям. Солдат — не вбивця, а захисник. Ба більше: якщо хтось має лікувати рани тих, хто постраждав від колеса насилля, то воїн має можливість зламати це колесо, щоб воно не чавило більше нікого.
Сприйняття капеланством військової служби як високої місії закорінене у Святому Письмі:
- Професія військового в Біблії згадується в дуже часто та без осуду.
- Першим, хто після смерті Ісуса Христа привселюдно визнав його Сином Божим, був римський сотник (в сучасній армії — майор).
- Першим у світі язичником (тобто не юдеєм), який увірував у Господа Ісуса Христа і приєднався до Його Церкви, був сотник на ім’я Корнилій.
- Апостола Павла врятував від смерті римський офіцер.
- Віру римського сотника відзначив особисто Ісус Христос.
Але військова професія — це про війну. Війна не тільки калічить і вбиває — вона руйнує внутрішній світ людини. Постійне зіткнення зі смертю, болем і жорстокістю пробиває адаптивний захисний шар психіки. Вівчарка, покликана охороняти стадо, може поступово перетворюватися на вовка. Це не просто метафора більшої жорстокості — це глибока травма, що змінює ідентичність людини, її здатність довіряти, любити й відчувати себе частиною людської спільноти.
Саме тут починається місія військового капеланства, та й не тільки його.
Головне завдання капелана — турбота про дух воїна. Не церемоніальні функції й не доброчинна діяльність, хоча вони теж мають бути.
Суть капеланського служіння — у збереженні людяності тих, хто змушений жити та діяти в нелюдських умовах війни. Капелан допомагає солдатові залишатися «вівчаркою», не дозволяючи війні остаточно перетворити його на «вовка».
Для цього священник в армії має унікальні інструменти: сповідь, молитву, таїнства, пастирську підтримку й консультування, активне слухання, а іноді й просто присутність поруч із воїном. Коли близько немає храму, капелан сам стає храмом для солдата — місцем, де можна знову відчути себе людиною, що потребує й зцілюється, а не лише бійцем.
Водночас очевидно, що наявних капеланів недостатньо для такої місії у великій армії під час масштабної мобілізації та затяжної війни. Самі капелани як частина підрозділів змушені обмежувати свою свободу і жити за військовими правилами — інакше просто не зможуть бути поруч із солдатами. Але разом із цим вони стикаються з тими ж ризиками психологічної деформації та вигорання, що й військові, поряд із якими служать.
Тому підтримка воїна не може бути виключно завданням армії чи держави. У воєнний (та поствоєнний) час необхідна активна взаємодія суспільства, держави та церков. Турбота про дух солдата — не вузька професійна функція, а спільна відповідальність.
Рано чи пізно постане ще одне складне питання: як суспільство зустріне своїх воїнів, коли вони повернуться додому — часто поранені, змінені, інколи внутрішньо надломлені війною? Чи буде певна дистанція, нерозуміння з боку тих, хто залишався осторонь війни — а чи вдячне і співчутливе служіння тим, хто служив самому суспільству?
Цю проблему ще після Першої світової війни описав Еріх Марія Ремарк у романі «Повернення». Невипадково собаку головного героя звати Вовк — у цьому образі відображене болісне внутрішнє перетворення, яке може пережити людина на війні. Загальна тональність книги похмура: суспільство виявляється неготовим до повернення тих, хто пройшов фронт.
У нас іще є час — скільки саме, ми не знаємо, — підготуватися до цього виклику. Але важливо зрозуміти: цю проблему неможливо перекласти лише на державні інституції. Вони не впораються без участі інших інститутів суспільства. Так само її неможливо повністю покласти й на військових капеланів, адже після війни вони самі також потребуватимуть підтримки та зцілення.
Турбота про дух захисників — це не лише спільна справа, а й спільна місія суспільства, держави та релігійних спільнот. І від того, чи зможемо ми прийняти тих, хто нас захищав, залежить не лише їхнє майбутнє, а й моральне здоров’я, стійкість та й загалом доля всієї країни.
