Нік Срнічек (Nick Srnicek) — канадський мислитель (1982 року народження), викладач цифрової економіки на факультеті цифрових гуманітарних наук Королівського коледжу Лондона. Основними темами автора є політична теорія акселераціонізму (від латинського acceleration —прискорення) та економіка постдефіциту. Переважно в працях, виступах, лекціях Срнічек говорить про майбутнє економіки та технологій. У своїй останній книзі «Кремнієві імперії: Битва за майбутнє штучного інтелекту» (Silicon Empires: The Fight for the Future of AI, 2026) Нік Срнічек досліджує, як потужні корпорації та держави сьогодні змагаються за контроль над майбутнім штучного інтелекту, розкриваючи природу економічних і геополітичних інтересів, що стоять за розвитком ШІ.
У 2013 році у співавторстві з Алексом Вільямсом Срнічек написав «Маніфест акселераціоністської політики» (#Accelerate Manifesto for an Accelerationist Politics, 2013), який вважається одним з найвпливовіших текстів сучасної політичної теорії. В тексті йдеться про те, що сьогодні нема потреби боротися проти технологічного прогресу і тим паче нема сенсу в поверненні до «простих часів». Натомість варто використати потужність сучасних технологій та капіталістичних інфраструктур і вийти за межі капіталізму. Акселераціонізм — це не так спроба прискорити крах капіталізму, як ідея про те, що саме капіталізм стримує розвиток технологій. З огляду на це існує потреба не «сповільнюватися», а навпаки — використати технологічний прогрес, який дозволив би вийти за межі капіталу і найманої праці. Вже давно мають масово працювати роботи, а людям час приділити більше уваги творчому розвитку. Головна ідея полягає в тому, що замість гарувати заради виживання люди мають займатися наукою, мистецтвом або доглядом за близькими, поки рутинною працею займаються комп’ютерні алгоритми та технологічні машини. Скорочення робочого дня, наприклад, має й сприятливий для екології ефект. Менше споживання ресурсів в офісах та на підприємствах, менше транспортних переміщень — менше викидів в атмосферу, відхід від культури «швидкого споживання» (коли ми купуємо готову їжу, харчуємося фастфудом тощо), яку уможливила недостатність вільного часу. І це не якийсь техноутопізм, зазначає Срнічек.
Ключовим для автора є те, що людство втратило здатність уявляти майбутнє, яке було б кращим за теперішнє. Маніфест, написаний іще до того, що ми, поки «умовно»», сьогодні називаємо «Третьою світовою війною» (або її початком), пропонує повернутися до віри в прогрес і модернізацію, хай як дивно це може звучати після всіх подій XX століття. Політика, створена в епоху зародження національних держав, уже давно не відповідає швидкості (прискоренню) та масштабу сучасних викликів. «Folk politics», зациклена на локальності та бажанні повернутися в минуле, слід облишити. Консерватизм і лібералізм не відповідають викликам часу. Для Срнічека Маркс (разом із Ніком Лендом, про якого я писав раніше) залишається парадигматичним мислителем-акселераціоністом. На відміну від надто звичної критики й навіть поведінки деяких сучасних марксистів, ми повинні пам’ятати, що сам Маркс використовував найсучасніші теоретичні інструменти та емпіричні дані, щоб повністю зрозуміти та трансформувати свій світ. Він був не мислителем, який чинив опір сучасності, а скоріше тим, хто прагнув аналізувати та втручатися в неї, пише Срнічек.
У праці «Винаходячи майбутнє» (Inventing the future: postcapitalism and a world without work, 2015) він зазначає, що технологічна інфраструктура XXI століття створює ресурси, за допомогою яких можна побудувати зовсім іншу політичну та економічну систему. Машини виконують завдання, які ще десять років тому були немислимими. Інтернет і соціальні мережі дають голос мільярдам людей, які раніше не були почуті, наближаючи глобальну демократію участі до реальності як ніколи раніше. Ще в «Маніфесті» Срнічек наголошував на тому, що будь-який посткапіталізм потребуватиме посткапіталістичного планування. Віра, що після чергової (соціальної) революції народ спонтанно створить нову соціоекономічну систему, яка не буде просто поверненням до капіталізму, є в кращому разі наївною, а в гіршому — невіглаською. Для цього ми повинні розробити як когнітивну карту наявної системи, так і спекулятивне уявлення про майбутню.
«Будь-який посткапіталістичний проєкт обов’язково вимагатиме створення нових когнітивних карт, політичних наративів, технологічних інтерфейсів, економічних моделей та механізмів колективного контролю, щоб мати змогу організувати складні явища для покращення життя людства»
(Срнічек, «Винаходячи майбутнє»)
Що ж пропонує «Маніфест»? Перш за все повну автоматизацію виробничих процесів. Уявімо, що роботи/машини виконуватимуть певну роботу за трьох людей. Це означає, не що троє мають стати безробітними, а те, що всі троє працюватимуть менше за ту саму зарплатню. Далі треба працювати над скороченням робочого тижня (за потреби — аж до скасування обов’язкової праці). Скорочення робочого тижня має йти в парі з безумовним базовим доходом. Це дасть людині змогу відмовитися від поганої роботи («bullshit jobs») та безглуздих вакансій. Якщо виживання людини не залежатиме від долі працедавця, ринок праці радикально зміниться на користь людини. Акселераціоністська політика прагне зберегти досягнення пізнього капіталізму, виходячи за межі його системи цінностей, структур управління та масових патологій.
Срнічек вводить термін «капіталізм платформ» (Platform Capitalism, 2016). Такі компанії, як Google, Facebook (Meta), Amazon та Uber, стали «новою нафтою». Той, хто володіє платформою, отримує прибуток у XXI столітті. Після кризи 2008 року капіталізм мутував. Замість виробництва товарів компанії почали створювати цифрові інфраструктури, які дають можливість (до прикладу, покупцям та продавцям) взаємодіяти. Якщо в традиційному капіталізмі головним ресурсом були земля та нафта, то в капіталізмі платформ ним стають дані. Платформи не просто збирають і зберігають дані, а живуть завдяки їм. Дані дозволяють алгоритмам працювати точніше, вони залучають більше користувачів і, зрештою, монополізують ринок. Тут ми стикаємося з мережевим маркетингом. Платформи (від Facebook до Uber) володіють простором (інфраструктурою). Книга пропонує серйозний і майже науковий розгляд того, як влаштована економіка.
«Матеріальна платформа неолібералізму не потребує руйнування. Вона має бути переорієнтована на спільні цілі. Наявна інфраструктура не є капіталістичною сценою, яку потрібно знищити, а трампліном для стрибка до посткапіталізму»
(Срнічек, «Маніфест»)
В останньому (24) пункті «Маніфесту» Срнічек зазначає, що майбутнє потребує конструювання. Воно було зруйноване неоліберальним капіталізмом і зведене ще до більшої нерівності, конфліктів та хаосу. Цей крах ідеї майбутнього — симптом регресивного історичного стану нашої епохи, а не ознака «скептичної зрілості». Акселераціонізм підштовхує до сучаснішого майбутнього — до альтернативи сучасності, яку не здатен породити лібералізм. В «Кремнієвих імперіях», яка є продовженням «Маніфесту», Срнічек нагадує, що (поки що) ШІ не належить людству. Він належить кільком гігантським корпораціям (Google, Microsoft, Meta, Amazon). Ці корпорації є сучасними імперіями, бо контролюють такі критичні ресурси, як дані, хмарні обчислення (сервери), таланти — найкращих науковців світу. Якщо раніше платформи просто з’єднували покупців і продавців (як Uber), то тепер «кремнієві імперії» використовують ШІ, щоб диктувати умови світовій економіці. Це розбудовує нову форму (цифрового) колоніалізму, де країни з ШІ постачають свої дані багатим імперіям. Якщо ШІ й надалі залишатиметься в руках корпорацій, то це зрештою призведе до тотального контролю і ще більшої нерівності. Вихід полягає в тому, що людство має знайти спосіб «демократизувати» ШІ та зробити його надбанням загалу (умовно, як дороги або електричний струм), яке працювало б на загальний добробут.
Якщо постмодернізм проголошував смерть великих наративів, то Срнічек у своїй книзі «Винаходячи майбутнє» («Inventing the Future», 2015) стверджує, що нам треба повернутися до великих ідей. До прикладу, він пропонує проєкт «суспільства постпраці», де автоматизація (а сьогодні вже і ШІ) звільняють людей від важкої праці. Можна сказати, що це така собі утопія в дусі Модерну, яка враховує минулі помилки. Він виступає за Раціональність (за розум та технології) і прагне до універсалізму (проєкт построботи/post-work). Срнічек пропонує розглядати ідею автоматизації не як загрозу, а як можливість. Постдефіцитне бачення економіки полягає якщо не в повній, то в максимальній, автоматизації виробництва, скороченні робочого тижня, безумовному базовому доході. І якщо для постмодерніста технології були способом встановлення контролю та створення «симулякрів» (підробок), то для Срнічека як постпостмодерніста технології — це інструмент звільнення/визволення.
Ідея акселераціонізму стоїть на позиції, що не потрібно гальмувати капіталізм. Навпаки, слід розігнати його технологічну базу настільки, щоб вона пережила/переступила саму капіталістичну систему. Якщо постмодерністи вважали, що світ — це текст і все обертається навколо інтерпретації, то Срнічек повертає читача до політичної економії. Срнічек належить до (лівого) акселераціонізму і ставиться до постмодернізму критично, ба навіть конфронтаційно. Він вважає, що постмодернізм завів ліву думку в глухий кут, відмовившись від великих проєктів майбутнього на користь локальності та фрагментарності. Постмодернізм зробив лівих безсилими перед обличчям глобального капіталу. Розв’язати цю проблему можна поверненням до амбітних, науково обґрунтованих проєктів, здатних трансформувати світ. Срнічек вважає, що капіталізм є глобальною системою, яку неможливо перемогти локальними (постмодерністськими) «штучками». Відсутність великого плану — це абсолютна капітуляція перед капіталізмом. Варто розплющити очі й побачити: реальність полягає в тому, що Google чи Amazon базується не на дискурсі, а на володінні базою даних. Великі хижі корпорації повертають нас до жорстокої соціальної реальності, над якою потрібно не іронізувати, а рахуватися з нею (і яку треба змінювати), допоки не стало запізно.
