В Українському домі розпочалася виставка «Весна. Жіночі імена бойчукізму». Задум захоплював ще з перших анонсів: доповнити історію української культури іменами самобутніх мисткинь-модерністок початку ХХ століття. Вони були тривалий час відсутні в каноні – заборонені як послідовниці Михайла Бойчука, репресованого разом з учнями та ученицями, і маргіналізовані, як і інші жінки в історії мистецтва. Хоча століття тому жінки аж ніяк не становили меншість – ані в колі Михайла Бойчука, ані в культурному процесі загалом.
Читайте також: Жіночі голоси в українському літературному каноні: від маргінальності до паритетності
Члени групи «Renovation Byzantine», котрі виступили на Салоні незалежних в Парижі в 1910 році з 18-ма роботами. Зліва направо стоять: Гелена Шрамм, Микола Касперович; сидять: Тадеуш Налепінський, Софія Бодуен де Куртене, Софія Налепінська, Софія Сегно, Яніна Леваковська, Михайло Бойчук (попереду)
Виставка в Українському домі вперше об’єднує у спільному просторі мистецькі практики понад десятка художниць-бойчукісток. Ось їхні імена: Катерина Антонович, Віра Бура-Мацапура, Жозефіна Діндо, Антоніна Іванова, Марія Котляревська, Ярослава Музика, Софія Налепінська-Бойчук, Харитина Омельченко, Оксана Павленко, Єлизавета Піскорська, Олена Сахновська, Марія Трубецька, Марія Юнак. Кожна з них мала власний стиль, і водночас усі вони перебували в фарватері бойчукізму як проєкту модернізації українського візуального мистецтва через звернення до візантійської та давньоукраїнської сакральної традиції.
На виставці можна помітити ці впливи – варіювання канонічного мотиву бойчуківської яблуні як світового дерева, запозичення візуальної мови барокових гравюр чи середньовічного іконопису.
Є й кілька питомо «жіночих» тем, котрі бойчукістки інтерпретували по-своєму: дівчина з книжкою, мати з дитиною, жінка за творчою працею – писанкарством, гончарством, вишиванням.
Виставка займає два поверхи, і здебільшого невеликі роботи – екслібриси, ескізи, книжкова графіка, емалі – могли б загубитись у великому просторі Українського Дому. Проте завдяки ретельній кураторській роботі Тетяни Гаук і Сергія Комберянова відвідувачі проводять на виставці тривалий час – переглядаючи інтерв’ю з художником Володимиром Прядкою і фільм «Бойчук і бойчукісти», читаючи біографічні портрети кожної з понад десятка мисткинь і шукаючи спільне й відмінне в їхній творчій манері.
Читайте також: Хто така Ганна Собачко-Шостак?
Це історія втрат і відсутності – адже роботи бойчукістів свідомо нищили. Про це нагадує репродукція чотириметрового панно «Весна» (1927) Антоніни Іванової. Образ твору зберігся лише завдяки публікації в журналі «La Nervie». Яка доля спіткала оригінал – невідомо. Ще одну історію втрат розказують ліногравюри й естампи Марії Котляревської, котрі постраждали вже у ХХІ столітті, коли Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука зазнала удару російської ракети.
Наскрізний сюжет виставки – це збереження пам’яті. Українські куратори вже не вперше висвітлюють ролі жінки-мисткині як хранительки пам’яті і самодостатньої творчої особистості. Можна пригадати виставку «Пам’яті тої, що пам’ятає» у львівській «Фабриці повидла», зосереджену довкола творчої практики Аліни Ламах.
Читайте також: Соня Делоне: українські барви
Тож і в межах «Жіночих імен бойчукізму» окрема зала присвячена тим, хто стали літописицями свого мистецького напряму. Кілька бойчукісток пережили репресії, зберегли архіви і спогади про середовище і внесок Михайла Бойчука та його послідовників. Їм ми завдячуємо тим, що знаємо сьогодні про величний проєкт монументального українського стилю. Вони не лише були ученицями Бойчука, а й викладали самі – як Софія Налепінська-Бойчук, котра сформувала власну школу.
Ті з митців, що вціліли в 1930-х, передали дух модерності, з опертям на європейські мистецькі новації та давню українську національну традицію, своїм наступникам – художникам-шістдесятникам. Ця спадковість виглядає так природно, коли її підсвітити: адже справді, спершу Бойчук ініціював монументальні колективні проєкти, наслідуючи зодчих Софії Київської і Успенського собору, а згодом і шістдесятники об’єднувалися в «бригади», створюючи опозиційні вітражі та неповторні мозаїки.
Можна лише уявити, яким було б українське мистецтво, якби Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Галина Зубченко, Ада Рибачук, Ніна Федорова, Софія Караффа-Корбут та інші мисткині 1960-х – 1970-х більше знали про своїх попередниць-бойчукісток. Тож сьогодні це відновлення тяглості є особливо цінним.
Читайте також: Жінки, що дивляться на війну: огляд воєнних щоденників
